Сліди від воєнних дій в Болотні і околицях на шляху України до Незалежності

 Присвячую Василю Іванишину 1923 р.н.,

сину Григорія і Павліни (від Добровольського Євстахія)

 

Ціль написання даного тексту подібна до того, про що написав Угрин-Безгрішний в 1923.  

 

«… деякі матеріали до історії нашої визвольної боротьби. Непевні часи, невідоме завтра…

Булаби велика шкода для рідної нації, колиби будьяка буря знищила й ці малі документи, що так тісно вяжуться з ідеями наших Великих Прадідів, Дідів та нашого Пророка!
Не думаю я так вузенько, як дехто в столицях, що годі заєдно ґльорифікувати У. С. С. Невже їх похибки, чи слава не є виключною власністю цілого народу?
Історія судитиме нас усіх справедливо, а не ми самі себе…
Не маю претенсій ні на якого історика!
Судіть мене сучасники, як бажаєте!

Думаю заєдно про Цих, що мене покинули на спільному шляху і про тих, що прийдуть по нас…
Рогатин 1. квітня 1923.»

Не все це, що маю на думці, можу сказати сьогодня…
Автор. Угрин-Безгрішний

Нарис історії "Українських Січових Стрільців". Рогатин: Журавлі, 1923.»

 

Тихе мирне сільськоробне село Болотня потрапляло у вихори воєн в різні часи. Зокрема, підчас останнього польського панування в Галичині і в Болотніє. І в цей період, як і в довгі минулі століття після поновлення України чужинцями, діяли патріотичні визволительські рухи, оновлювались лідери і поповнювались учасниками змагань за незалежність нашої Держави.

З 1922 року, східна частина української землі на довгі роки попала під московитське комуністичне іго, котре тривало до 1991 року. Галичина ж мала ще етап переходу з-під влади поляків до перших совєтів в 1939-1941 році, а потім мали дуже важкі роки збройної визвольної боротьби підчас Другої світової війни. Прийшлось воювати з совєтськими партизанами, з совєтськими карними загонами, з польськими поліцаями, з польською Армією Крайовою, з німецькою армією.

Різними шляхами приходили наші родичі до участі в цій боротьбі. Дехто був і в німецькій поліції, дехто в СС «Галичина», частина галичин «воювала з лісу», ховаючись від трудових зобов’язань німецької окупаційної влади. Були й підготовлені патріотичні організації, котрі організували системну воєнну роботу.

З початком Першої світової війни галицьке населення пережило всі жахи воєнних наступів і відступів.   У вересні 1914 р. російська армія прорвала оборону австроугорських військ і зайняла більшу частину Галичини. У час відступу австрійські і, особливо, мадярські війська, знущалися над безборонними українцями та євреями, відкрито грабували бідніших. Москалі прийшли на наші землі і московитський уряд заявив про «свої права» на Галичину як “давню руську землю”, котра «мала» врешті возз’єднатися з “матірной расєєй”. Була розгорнута масована пропаганда “руськости Галичини”. При відступі у березні 1915 р. росіяни вивезли в Росію сотні українських громадських діячів, десятки греко-католицьких священиків, серед них Митрополита Андрея Шептицького.

Спогади Угрина, котрий був вчителем в Рогатинській гімназії у мого вуйка Василя перед 1939 роком. Але до цього була весна 1914. року. Газета “Діло” містить статтю, в якій Товариство У. С. С. у Львові взиває все громадянство збирати жертви на фонд У. С. С. В першу чергу треба грошей на урядження стрілецьких, військових маневрів у Карпатах та на стипендії для тих, що бажалиби покінчити військову академію.

Скорочено спогади тут https://bolotnia.blogspot.com/2022/10/blog-post_12.html

Є згадки і про мешканців Болотні, Бачева, Подусільної, Подусова, котрі воювали в Першу світову війну (в поіменному списку боєвих відділів 1 полку українських січових стрільців з дня 1. червня 1916 р., зладжений на основі урядового списку, захованого в Музею Наукового То­вариства ім. Шевченка у Львові) . Витяг з прізвищами описано тут https://bolotnia.blogspot.com/2022/09/1944-47.html  

Розвал Австро-Угорщини не супроводжувався крайніми потрясіннями. В Галичині українці і поляки бажали відновити свою державність на наших землях. У Галичині виник кривавий міжнаціональний конфлікт. І для українців, і для поляків національні інтереси були на першому плані.

Першого листопада 1918 р. над Львівською ратушею було піднесено жовто-блакитний прапор. Постала Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). У війні проти ЗУНР брала участь уся Польща. Була задіяна колосальна зовнішня і внутрішня пропаганда. Українців обзивали більшовиками, погромниками, і видували брехливи дані про галицьке населення, котре ніби «суціль полонофільське, спрагле твердої (звичайно, польської) влади».

Багато українців доклалися до процесу відновлення державності в Галичині. Нижче будуть описані різні особи, про котрих можна прочитати у відкритих джерелах: Wikipedia з українськими статтями та з статтями іншими мовами, інтернет-література, доступні електронні копії архівів.

29 жовтня 1918 р до Львова прибув Сотник Д. Вітовський, котрий очолив Військовий Комітет. Комітет було перейменовано на Українську Генеральну Команду у такому складі: сотник Д. Вітовський, отаман С. Горук, поручники П. Бубела, Б. Гнатевич, І. Цьокан, четар І. Іванчук та підхорунжий Д. Паліїв.

Дмитрó Іванович Палíїв (17 травня 1896, с. Перевозець, біля Калуша — 22 липня 1944, під Бродами) — політичний і військовий діяч, один з організаторів повстання у Львові 1 листопада 1918 р. Після закінчення гімназії у 1914 році, пройшов підстаршинський вишкіл, отримав ранг підхорунжого. Дальшу службу відбував у вишкільному Коші УСС під командою отамана Мирона Тарнавського, та в інших підрозділах.

Згідно рішення уряду ЗУНР — Ради державних секретарів до Директорії відправлено делегацію з Д.Паліївим. Головний отаман С. Петлюра скерував до ЗУНРу генерала М. Омеляновича-Павленка та полковника Є. Мишковського, які й очолили Українську Галицьку армію.

Активно підтримували ЗУНР, боронили її, звичайно, українці, абсолютно ворожими були галицькі поляки, лояльними або нейтральними – основна маса євреїв.

За 8 місяців урядування ЗУНР, попри війну, пощастило налагодити стабільність та порядок. Скористалися австрійським досвідом. Центральну адміністрацію, місцеву владу формували за старою моделлю. До управління залучали фахівців-професіоналів не лише з українців, а й поляків і євреїв. Без зволікань було вирішене земельне питання. На офіційному рівні була реалізована одвічна мрія про об’єднання зі Східною Україною (Злука – 22.1.1919 р.). Було створено Українську галицьку армію (УГА).

Але на той час була переважаюча сила поляків на теренах Галичини. Існувала загроза більшовизму для захоплення наших земель – цим тоді лякали Європу. Світ тоді мав страх перед терористичною силою більшовиків на східних теренах України  і не хотів приходу їх для «об’єднання» з західними частинами України. Така позиція європейських країн позбавила ЗУНР міжнародної допомоги. Цим скористались поляки, котрі влітку 1919 р. перемогли на наших галицьких землях. Польська влада проіснувала на Галичині 20 років. Політичні програми польських націоналістичних партій передбачали полонізацію краю, для чого була задіяна вся державна система, особливо шкільництво.

Для національно-свідомих українців політику визначала боротьба за елементарне національне виживання, автономію і, врешті, власну державу. Українське греко-католицьке духовенство допомагало в цій боротьбі. 

На Перемишлянщині одним з таких священників був Еміліян Ко́вч (укр. Омелян Ковч). Він народився 20 серпня 1884 у Космачі — помер 25 березня 1944 у Майданеку. Український греко-католицький священик, блаженний Католицької Церкви. Був парохом у Перемишлянах. У 1919–1921 роках був капеланом Галицької армії, яка боролася за незалежність України. Беатифікація 27 червня 2001 року - Львів - Іван Павло ІІ.

Знаковим є 1920 рік, коли засновано Украї́нську військо́ву організа́цію (УВО) — військова революційно-політична формація, що постала заходами старшин різних українських армій: Січових Стрільців (ідеологічно-політичний вклад), Української Галицької армії, в основному її VI Равської бригади (бойовий та організаційний елемент). Проводила роботу в галицьких землях, котрою володіла тоді польська влада.  Вже за рік був знаковий акт - 26. 9. 1921 атентат  С. Федака на маршала Й. Пілсудського і воєводу О. Ґрабовського у Львові.

Ще одна гучна справа боротьби українців в Польщі. 19.10. 1926 r. Рома́н Шухе́вич був одним з організаторів замаху на Станіслава Собінського та Еміліяна Чеховського. Рома́н Шухе́вич, народжений 30 червня 1907, вів діяльність під   псевдо: «Білий», «Дзвін», «Роман Лозовський», «Степан», «Чернець», «Чух», «Тур», «Тарас Чупринка». Ось характерика Станіслава Собінського, на котрого був замах  (пол. Stanisław Sobiński; 12 червня 1872, Золочів — 19 жовтня 1926, Львів) — польський педагог, куратор Львівської шкільної округи. Проводив жорстку політику спольщення на українських землях, за що був убитий членами УВО. Замах на Собінського здійснили боївкарі УВО Богдан Підгайний (здійснив постріл) і Роман Шухевич (револьвер дав осічку), хоча польською владою з мотивів засліпленого шовінізму були схоплені та засуджені за кривосвідченнями і сфальшованими доказами інші люди — невинні Іван Вербицький і Василь Атаманчук.

Не маючи власної української Держави, патріоти змушені були збиратися в інших країнах і готуватися до боротьби за незалежність України. 3 лютого 1929 року у Відні засновано Організа́цію украї́нських націоналі́стів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток.  

Перші осередки ОУН на Бережанщині дійсно з’явились ще в 1929 – 1930рр. Болотня і навколишні села наших родин в ті часи входила в Бережанську округу. В другій половині 30-х років XX ст. Юнацтво ОУН діяло в Рогатинській гімназії.

Мій вуйко, Василь Іванишин, перед 1939 роком вчився в Рогатинській гімназії, напевно також отримав контакти з цим рухом. З 1937 до 1939 року Юнацтво ОУН в Рогатинській гімназії очолював Ярослав Мельник (пс. «Роберт», «Влодко», «Корнилів», «Якір», «А-742», «Ф-24»).

 

Повстанський рух на території Рогатинщини охарактеризовано у праці Василя Мельника та газеті “Повстанець” за 1990-і – 2000-і роки – органі Рогатинської районної управи Братства ОУН-УПА. Роман Пастернак описав діяльність ОУН та УПА на території Перемишлянщини.

Гімназія в ті часи мала хорошого вчителя для виховання українців - Миколу Угрина. Працюючи в гімназії, Микола Угрин очолював повітові відділи Української Військової Організації (УВО) та «Просвіти». У тогочасній пресі один за одним з'являлися його прозові твори («Нарис історії Українських Січових Стрільців», «Етапна гімназія УСС»). Микола Угрин-Безгрішний (18 грудня 1883, с. Куп'ятичі, Перемиський повіт, (тепер Польща) — 18 січня 1960, м. Новий Ульм, Німеччина) Микола Угрин-Безгрішний належав до тієї когорти колишніх старшин Українських Січових Стрільців та УГА, які хотіли за допомогою німців створити свою регулярну армію, тому й підтримав ідею створення дивізії Галичина. Більше того, сам вступив у її ряди. 19 липня 1944 р. з наближенням фронту емігрував на Захід.

Про цього вчителя згадував Іван Іванишин, котрий допомагав братові - разом з їхнім татом, Григорієм Іванишином, приїжджати в Рогатин до гімназії. Про спогади – тут https://bolotnia.blogspot.com/2022/09/90.html.

У липні 1932 р. Бандера з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі. Під керівництвом Бандери, ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. 14 червня 1934 року, за день до вбивства Броніслава Перацького, Бандеру заарештувала, а потім ув'язнила польська поліція і він перебував під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. 

Не знаю, чи правильно вказано рік згадки про «Бандеру в Подусові». 1935 р. Крайовий Провідник ОУН на західноукраїнських землях Степан Бандера поїздом зі Львова через Полюхів приїхав в Подусів до друга по організації ОУН Василя Лук’яновича Галапи, псевдо «Хрін», нар. 1914 р., закінчив Львівську гімназію, працював районним референтом пропаганди. Згодом, Василь  Галапа загинув в 1946 р. на хуторі Яблунів біля Янчина в бою з енкаведистами, поранений, відбивався, але останній набій залишив для себе. В біографії Бандери це період пов’язаний з судовим процессом у Львові і арештом.

Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував убивство лідера організації Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938

Далі українська історія згадує про розділення керівників національних рухів, що відбувається до наших часів. Після вбивства радянським агентом Судоплатовим Євгена Коновальця Провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН. 

Група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, почала домагатися від ПУН та його голови полковника Андрія Мельника зміни вичікувальної тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. У лютому 1940 року утворився «Революційний Провід ОУН» на чолі з Бандерою.

Серед ув'язнених у лютому–квітні 1939 було 80 керівників ОУН західноукраїнських земель, у тому числі й Лев Ребет. Крайову екзекутиву очолив Володимир Тимчій («Лопатинський»). У липні 1939, очікуючи наближення війни між Німеччиною та Польщею, він розпочав формування повстанських відділів. Члени ОУН пройшли прискорену військову підготовку в конспіративних таборах (вишкіл пройшли 967 осіб).

 27 серпня 1939 р. в Римі відбувся Другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням».

23 серпня 1939 р.підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад і таємний протокол.

Перед Другою світовою війною у Східній Галичині мешкали: 4 257 тис. (73,2%) українців, 948 тис. (16,2%) поляків (з них 73 тис. колоністів 1920-1930 рр.), 570 тис. євреїв (9,8%), 49 тис. (0,8%) німців та інших. Зміни складу міського населення відбулись у Львові. У жовтні 1939 р. у місті мешкало 330 тис. осіб, з них 156 тис. поляків, 116 тис. євреїв, 52 тис. українців. До червня 1941 р. чисельність євреїв зросла до 160 тис., українців − до 65 тис. осіб. Частиною цієї кількості буди і мешканці Болотні, біля 1500 осіб, серед них основна кількість – українці, були поляки, євреї, німці.  

Червона Армія вступила на наші терени,в т.ч. 22 вересня 1939 у Львів.

27 вересня капітулювала Варшава і наступного дня Ріббентроп підписав у москві договір про дружбу і протокол, який остаточно визначив кордони між Німеччиною і Росією по лінії Нарва-Сян-Буг.

Лише ОУН не припинила своєї діяльності внаслідок політичних і територіальних змін.

Максим Ільчишин – вийшов в Болотні з синьо-жовтим прапором зустрічати москалів в 1939 році. Розповів Михайло Баран 1925 р. н. Не записано про долю Максима. Українці надіялися на відірвання від ненависних московітів і створення своєї Держави. Мали надії довший час на німців для цього процесу.

Збройні дії ОУН у вересні 1939 році охопили майже всі повіти Галичини. В північній частині Рогатинського повіту виступи розпочалися 17 – 18 вересня 1939р. Масштабні збройні виступи націоналістів на Бережанщині (тобто в Бережанській окрузі ОУН) почалися 18 вересня 1939р. Багато страждань випало і на долю польських родин в цей час. Трохи південніше Болотні є села, де є такі спогади від поляків. У селах Шумляни/ Szumlany та Слов’ятин/ Sławentyn Бережанського повіту (список польських жертв нараховує 38 прізвищ) у ніч з 17 на 18 вересня 1939 було замордовано кілька десятків чоловік поляків. Ксьондз Тадеуш Войтас із сусіднього с. Мечищів стверджував, що у селах римо-католицької парафії Боків було замордовано загалом 129 осіб.

НКВД завдали серйозних втрат ОУН, адже з жовтня 1939р. до квітня 1940р. було заарештовано понад 2000 учасників ОУН.

Група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, не визнали «ІІ Великого Збору». У січні 1940 року Мельник та Бандера зустрілися у Римі – разом з головою Крайової Екзекутиви в Україні Юрієм Тимчій-Лопатинським, вони хотіли усунути розходження у поглядах, що виникли між ними і Мельником.
. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Появилися глибокі розходження і, зокрема, між членами ПУН (Мельник, Капустянський, Сушко та ін.) та молодими революціонерами, що недавно прибули з України або перебували там (Бандера, Стецько, Шухевич…).
 

Група на чолі з Бандерою 10 лютого 1940 року у Кракові утворила т. зв. «Революційний Провід ОУН» й обрали собі назву ОУН(б) (пізніше — ОУН(сд), ОУН(р). Керівництво було довірено Степану Бандері.

27 вересня 1940 року Бандеру націоналістами формально виключено з ОУН. Після розколу бандерівці становили в Галичині 80 % від загального числа оунівців.

На початку 1941 р. Ріко Ярий отримав доручення від ОУН (Б) встановити контакт з представниками ОКВ, аби обговорити створення української військової частини. Переговори між Р. Ярим та німецьким командуванням завершились у квітні 1941 р.. Німці погодились підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальони: "Нахтігаль" і "Роланд".

Боротьба між прихильниками ОУН(б) і ОУН(м) була не просто організаційною або ідеологічною. За деякими даними з моменту розколу до червня 1941 року загинуло в зіткненнях 400 мельниківців і 200 бандерівців. Часто ці сутички майстерно провокували спецслужби Третього Рейху і СРСР.

22 лютого 1941 року група членів ОУН у складі 7-ми осіб вступила в бій з батальйоном НКВД на хуторі Кулеби Бережанського р-ну ТО, недалеко від с. Стратина Рогатинського р-ну. Всі повстанці загинули.

В квітні 1941 р. провели II-й Великий збір ОУН(б). Членів цієї організації стали називати «бандерівцями», членів же ОУН  — далі називали «оунівцями» або «мельниківцями» (через абревіатуру ОУН(м).

Згідно з інструкцією Революційного проводу ОУН-СД (травень 1941 p.), яка передбачала взаємодію з Вермахтом, як союзником. За умов нелегальної діяльності, вони повинні були існувати під офіційною назвою спортивного товариства «Січ», і комплектуватись з місцевих добровольців. На початку липня 1941 року організацію «Січей» було призупинено

ОУН (Б)в 22 червня скликала нараду українських політичних діячів, що належали до усіх політичних течій, за винятком ОУН (М), яка відмовилася брати участь у цій акції. Створили координаційний центр - Український національний комітет, керівництво яким було довірено генералові Всеволодові Петріву.

23 червня представник ОУН (Б) в Берліні передав німецькому урядові меморандум від 15 червня. Зокрема разом із меморандумом була передана і резолюція Другого великого Збору руху Бандери. Україна повинна мати суверенну еконоиіку, власні збройні сили та інші гаранти незалежності.

Радянська армія покинула Львів увечері 29 червня після багатогодинних боїв з українськими повстанцями. Похідна група С. Бандери прибула після обіду і були проведені збори, на яких було проголошено відновлення Української Держави.

30 червня 1941 року ОУН(р) у Львові проголосила Акт відновлення Української Держави, негативно сприйнятий німцями і мельниківцями. Бандеру та ряд його соратників заарештувало гестапо. Бандеру помістили до в'язниці, а на початку 1942 року — в концтабір Заксенхаузен, де він утримувався до 27 серпня (за іншими джерелами — до 28 вересня або грудня) 1944 року. І після звільнення він категорично не пішов на співпрацю і відмовився зробити ОУН союзником Рейху у війні проти СРСР. 30 червня 1941 року бандерівці зробили перший крок до виявлення справжнього ставлення Гітлера до української справи - не санкціоноване нацистами проголошення незалежності. Було підтримано єдиною боєздатною українською формацією в рядах Вермахту — батальйоном «Нахтігаль».

2 липня новина про проголошення незалежності дійшла до Берліна, а вже 3 липня Ярослав Стецько спробував повідомити Гітлера про створення українського уряду.

Після цих акцій було проведено ряд арештів, зокрема арешт С.Бандери, Я.Стецька, і його співробітника Романа Ільницького.

6 липня гестапо заарештувало у Кракові Степана Бандеру. 9 липня у Львові — заарештувало голову Українського державного правління Ярослава Стецька, а 12 липня — членів Правління Дмитра Яціва, Романа Ільницького, Володимира Стахіва та Лева Ребета. 

Андрія Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні з 9 липня 1941 до січня 1944 року, коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН(м) його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен (там уже понад 2 роки був С.Бандера).

ОУН створили свої Похідні групи, одним з завдань яких було формування українських збройних частин. Бандерівці організували три таких групи. Перша просувалась через Житомир на Київ, друга — через Львів, Тернопіль, Кременчук до Харкова, третя — через Тернопіль, Проскурів, Вінницю, Кіровоград, Кривий Ріг, Миколаїв до Дніпропетровська. Кожна включала підгрупи по два-три рої, чисельністю по 7–12 чоловік кожен. Перша група складалась з 20–21 рою, друга — 17–18 роїв, третя — 12–14 роїв. При створенні груп передбачались два варіанти їх дій — легальний і нелегальний — в залежності від визнання чи невизнання німцями запланованого проголошення Української держави.

Недалеко Болотні. 13 липня 1941 р. німці перетнули село Біле. Наступної ночі місцеві українці викрали більшість євреїв, які проживали в в селі (15 сімей) до лісу, де били ланцюгами та лозами, змушуючи віддати ключі від місця схову  грошей та цінностей. Згодом євреїв вбили і кинули в старі окопи і засипали землею. Лише одиниці вижили.

Наказом Гітлера від 17 липня 1941 року, «для відновлення громадського порядку і суспільного життя на захоплених східних територіях» була створена система цивільних органів влади.

За німецької окупації була Рогатинська вчительська семінарія. Там організували таємний гурток молодіжної організації ОУН, котрою керував Микола Гадуп’як, псевдо «Сірий», який був родом з Бачева.

Арешти членів ОУН (Б) тривали. 9 серпня 1941 р. було заарештовано Степана Ленкавського, відповідального за службу агітації Центрального Проводу.

18 серпня 1941 р.  сформувалась Українська Допоміжна Поліція (Ukrainische Hilfspolizei) (УДП) — поліційне формування на території Генерал-губернаторства, утворене окупаційною владою як допоміжний поліційний орган у громадах з переважним українським населенням.  Загальна кількість особового складу УДП на теренах міста була порівняно невеликою, коливаючись від декількох сотень до максимум 860 осіб у липні 1943 року.   До Української допоміжної поліції вступило багато міліціянтів, що взяли участь в антиєврейських акціях, відомих як львівський погром 1941 року. І так, антисемітизм був частиною ідеології всіх праворадикальних рухів Європи того часу, зокрема ОУН. Другим важливим чинником мотивації для вступу до УДП був соціально-матеріальний. Зазвичай, до переліку аргументів потрапляють, по-перше, необхідність годувати родину, ця робота добре оплачувалась, і зарплата поліцая була удвічі вищою за середню платню представників інших професій на державних посадах. Робота поліцая давала змогу уникнути примусового відправлення на роботу до Німеччини.  Українці з незаможних родин могли займати посади у військових структурах, а нацистський режим вдало використовував польсько-українське протистояння задля провадження власної політики на окупованих територіях. у Дунайові Калуський/ Kaluskij – комендант.

Кількість допоміжної поліції мала складати до 1% населення, але не менше 6 чоловік у кожному селі.

Структура Райхскомісаріату «Україна» (РКУ) була офіційно затверджена декретом Гітлера від 20 серпня 1941 року. РКУ повинен був охопити територію України та Курської, Саратовської, Воронізької і Тамбовської областей РРФСР, з населенням 59,5 млн. чол. РКУ поділявся на шість генеральних округ (Generalbezirke), в .ч. : Волинь-Поділля (Волинська, Рівненська, Кам’янецьПодільська і частина Тернопільської області, та землі півдня Білорусі з містами Брест і Пінськ),

Перші арешти націоналістів розпочалися тільки 15 вересня, а розмаху досягли аж в листопаді-грудні 1941 року. У серпні-вересні 1941 року ситуація кардинально змінилася. За таємним наказом голови РСХА Рейгарда Гейдріха пройшла перша хвиля масових арештів членів ОУН(б). Було заарештовано 1500 чоловік,

Ще у вересні–жовтні 1941 року нацистські власті почали створювати поліцію міст і сіл. Шуцмани індивідуальної служби, поступаючи на роботу отримували зарплатню, пільги, і мінімум обов’язків.

6 листопада 1941 року РФСС нарешті видав наказ про створення і структуру місцевої допоміжної поліції, яка отримала назву шуцманшафт, або «шума» (Schutzmannschaft, Schuma). Шуцманам почали видавати уніформу — здебільшого трофейну радянську із білими нарукавними пов’язками. Згодом, протягом зими–весни 1941–42 років її замінили на нововведену чорну уніформу «шума» (модифіковані старі однострої Загальних СС). Низовими одиницями поліції були сільські поліційні відділи, що створювались при старостатах (від 3 до 15 чол. кожен).

25 листопада 1941 вийшла секретна директива німецької поліції «014-USSR», в якій вказувалося, що бандерівці готують повстання в рейхскомісаріаті, і що всі вони повинні бути затримані, допитані, і ліквідовані як мародери.

В РКУ чисельність «шума» зросла лише менш ніж втричі, тобто від 14 000 до 70 000 чоловік.

Нумерація новостворюваних шуцбатальйонів з початку 1942 року була прив’язана до генеральних округ, з умовною послідовністю чисел з заходу на схід. В окрузі Волинь–Поділля — 101–107.

При вступі на службу «добровольці» здавали автобіографії та проходили анкетування, в якому вказували інформацію про себе і склад сім’ї, в тому числі наявність родичів єврейського походження, спеціальну освіту, досвід військової служби, причетність до НКВД, перебування під слідством. У кінці анкети добровольці давали підписку наступного змісту: «Цим я підтверджую, що дані мною покази відповідають правді. Крім того я зобов’язуюся все, що мені відомо в зв’язку з діяльністю при Німецькій Поліції (СД), хоронити в суворому мовчанні. Це ж саме я зобов’язуюсь коли вийду з службових умов при Німецькій Поліції (СД). Мені вказано й я це розумію, що за фальшиві покази й порушення мовчання я маю одержати саму сувору кару й що за зрадництво карою з’являється страта».

Командирами та офіцерами шуцбатальйонів стали багато представників кавалерії армії УНР. Після вже згаданого Омеляновича-Павленка, командиром 109 батальйону був сотник Микола Фещенко-Чопівський, 102 — майор Іван Шурига, 115 — майор Петро Захвалинський, 118 — полковник Костянтин Смовський, 204 — підполковник Степан Микулин, пізніше — капітан Василь Татарський, 31 СД — сотник Володимир Герасименко, пізніше — полковник Петро Дяченко. полковника армії УНР Якова Гальчевського-Войнаровського, організатора української самооборони на Холмщині, планували зробити командувачем УВВ, чому завадила тільки його загибель 22 березня 1943 року.

Для багатьох українських діячів питання стояло так само гостро — вони були готові  співпрацювати з будь-яким ворогом Радянського Союзу за принципом «ворог мого ворога — мій друг».

Один сільський поліцай, забираючи молоко у селянки при відступі німецьких військ з Київщини, обґрунтував свої дії тим, що «Хай краще твоє молоко п’є Адольф Адольфович [правильно було б Алоїзович], аніж Сталін». Про третій варіант, коли українці могли б самі «пити своє молоко», тоді явно не йшлося.

Долі шуцбатальйонів, створених на теренах РКУ. 101, 103, 110, 120, 121 — розформовані через ненадійність; 104, 105, 109, 114 — більша частина вояків перейшла до УПА; 102, 115, 118 в повному складі перейшли на бік французького Руху Опору.

Агітаційна кампанія нацистів в Україні для переїзду на роботи в Німеччину почалася взимку 1942 у розпал голодної зими.

Ввивезли німці з Болотні: Потовську Явдоху, Прусака Григорія з жінкою Марією Василівною (Потовською). Також поїхав в Німеччину мій дідо Прусак Прокіп Матвійович з жінкою Мариною з роду Лявер і синами Василем, 1934 р.н. і з моїм татом Матвієм, 1935 р.н.

Українську повстанську армію створено восени 1942 року для боротьби з нацистами і радянськими партизанами.  Група ОУН(р) очолювана Лебедем на початку 1943 року перейменувала свої військові відділи в УПА.

Янчин. Список жертв нападів - 02.1943 р. одна особа Шептицький Томаш у віці 46 років. На той час в селі було 255 господарств і 1525 жителів, у т. ч. 1334 ч. українців, 96 поляків і 95 євреїв.

Бачів  налічував 147 дворів і 794 жителі, в т. ч. 648 чол українців, 101 поляк, 27 євреїв, 7 німців та 11 інших.

Болотня. 273 двори і 1436 жителів, у т. ч. 1253 ж. українців, 147 поляків, 35 євреїв. Спогади Стефанії Виспянської-Васько, у збірці автора. «Після того, як наша родина втекла під час війни ми дісталися з Кракова на схід до Болотні, де я зустрів брата мого батька та його родину, тобто Яна Виспянського, його дружина Марія та діти: Юзефа, 6 років і Марійка, 10 років. Після війни тато дізнався, що брат із сином вбитий, його дружина померла від розпачу після цього. Напевно, дочку її забрали в дитячий будинок і вивезено в глиб СРСР. Жертви –Виспянський Ян, 26.03.1944, 46 років, Виспянський Юзеф, 26.03.1944, 11-річний, син Яна.»

В квітні 1943 року на заклик ОУН тотальна більшість українських шуцманів зі зброєю в руках перейшли з «шума» на бік повстанців. Без перешкод до УПА перейшов весь склад 103 шуцбатальйону з Мацієва, та українська залізнична поліція з Ковеля. А в 104 шуцбатальйоні в Дорогичині дійшло до повстання. В квітні 1943 року бойова група батальйону в складі двох рот (1-ї і 2-ї) була направлена на Волинь для боротьби з УПА. Під час операції вояки збунтувались, перебили командирів, і перейшли на бік повстанців. 3-тю роту в складі 80 чол. окупанти роззброїли, і відправили на роботу до Німеччини

Паліїв був великим ентузіастом творення української реґулярної збройної сили, і став одним з ініціаторів творення 14-ї Дивізії Зброї СС «Галичина». Ці його погляди поділяли і його товариші Військовій Управі (ВУ) було 5 членів партії Паліїва (Андрій Палій, Михайло Хронов'ят, Юрій Крохмалюк, Михайло Кушнір і Степан Волинець). Сам Дмитро Паліїв відмовився увійти до складу ВУ, а зголосився до активної служби в Дивізії. Він мав великий вплив на проф. Володимира Кубійовича — голову Українського Національного Комітету. УНК і Військова Управа «Галичина» відрядила його до дивізії як політичного порадника для командира дивізії. Паліїв був представником Військової управи при штабі дивізії СС «Галичина» у ранзі майора і політичного радника при командирі дивізії генералові Ф. Фрайтагу.

 На вишколи у СС «Галичина» навесні і влітку 1943 року 11578 чоловік, а в листопаді набрано ще 6150 осіб. В шкільному батальйоні командував штурмбанфюрер СС Бернард Бартлет, а наглядати за формуванням дивізії був генерал Вальтер Шімана (до жовтня 1943 р.). З 20 листопада 1943 року її очолив бригадний генерал СС Фріц Фрайтаг. Капітан Вольф Дітріх Гайке (тимчасово відряджений з Вермахту) був начальником штабу з січня 1944 року. Усі командири полків були німцями.

28 квітня 1943 р. німецькою адміністрацією в генерал-губернаторстві початку агіткампанії з набору добровольців у дивізію “Галичина”. Частина членів ОУН, незважаючи на рішення Проводу ОУН про засудження та бойкот цієї акції, цілком відкрито проявляли своє позитивне ставлення до створення дивізії. Члени ОУН (м) взяли участь у формуванні 14-й гренадерської дивізії СС «Галичина». Згодом, основний кістяк дивізії СС «Галичина» знищений радянськими військами в 1944 році під містом Броди.

Травневий день 1943 двадцять двоє молодих хлопців– повстанців вивчали військову справу, а проводив вишкіл командир сотні “Полтавці” на ім’я “Максим”. Стрілці сотні “Максима” жили по сільських хатах. Згадував Теодор Андрійович Грицків, 29 травня 1921 р.н., з Подусова. Терміновий наказ: Готуйтесь до відходу! За півгодини йдемо на бій із ворогом! – рішуче сказав командир. Без вагань двадцять двоє молодих хлопців із Подусова, серед яких був і Теодор Грицків, пішли у бій з сотнею “Максима”.

Перша у Галичині вишкільна сотня Українська Народна Самооборона  (УНС) “Трембіта” була організована у травні 1943 р. у Стратинських лісах Бережанської округи ОУН.

Підстаршинська школа у лісі Бережанського повіту за 9 км від с. Тростянець. У квітні 1944 р. школу перенесли на присілок Кам’янка с. Мельна Рогатинського р-ну. З травня 1944 р.

 

Івахів Василь Григорович, псевдо «Сом», нар.18.4.1908 в с.Подусільна, член головного Проводу та крайовий військовий референт ОУН. Загинув 13.5.1943 в с.Деражне Костопільського р-ну Рівненськох обл. Рогатинська гімназія - Івахів Василь закінчив в 1930. Вчителював в Бачеві.

Є суперечливі дані. Коваль Степан (“Косач”;  Ройовий у сотні УНС “Сіроманці”(23.06.1943-25.08.1943. В іншому дослідженні - Коваль Степан (“Косач” к-р чоти у сотні “Сіроманці” (08-11.1943 та у 04-09.1944). Коваль Степан вишкільник сотні “Орли” (20.11.1943-04.1944), Коваль Степан (“Косач”к-р сотні “Сіроманці” (12.09.1944-02.1946);

У 1943 р. рейд Сумського з’єднання радянських партизан під командування С. Ковпака - У першій половині липня 1943 р. партизани переходили територією Тернопільщини у Карпати. Після розгрому під Делятином, партизани, розділені на кілька груп, упродовж серпня-вересня відступали територією Тернопільщини, переважно лісовими масивами Бережанської округи.)

Моя баба Павліна Іванишин згадувала про те, що через село проходили ковпаківці. Поки-що не знайшов підтвердження в тих описах, з якими встиг ознайомитися.

В червні 1943 року в Рокитному було сформовано польський 107 шуцбатальйон. Тоді ж, в червні (за іншими даними — в травні), до Луцька з Білорусі прибув 202 польський шуцбатальйон, сформований роком раніше в ГГ . У вересні в округу підтягнули також батальйон «шупо» «Остлянд», сформований ще в вересні 1941 року з естонських фольксдойче. Всі ці частини активно боролись проти УПА, та проводили реквізиції майна у місцевого населення. Дуже швидко ці дії переросли у масштабну міжнаціональну різню, в результаті якої загинули близько 38 тисяч поляків і 11 тисяч українців. Бої відбувались навіть між українськими шуцманами з Луцьку та 202 батальйоном. Що дуже характерно, коли «Остлянд» і 202 батальйон діяли разом (листопад-грудень 1943 року, акція проти УПА в лісах довкола Костополя), то ведення боїв покладалось на естонців, тоді як поляки здійснювали розстріли «підозрілих» жителів «бандитських» сіл арешти закладників. На Волині до складу батальйону «Остлянд» приєдналось як мінімум 5 українських шуцманів, з тих, що не перейшли до УПА.

Серпень 1943 р. від 10 вересня 1943 р. Польський партизанський загін, спільно з єврейським відділом, активно діяв у околицях с. Ганачів Перемишлянського р-ну. Польські партизани в кількості 200 осіб влітку 1943 р. діяли проти українців в околицях сіл Ганачів і Свірж Перемишлянського р-ну, де мали свій табір. Спільно з ними діяв єврейський підрозділ у кількості 60 стрільців

У Тернопільській області німецька влада проголосила військовий стан, який вступав у дію із 10 жовтня 1943 р. Через активність УПА. Мсові розстріли “сказаних на смерть” німецькою адміністрацією мали місце 7–8 лютого – 42 у Тернопільській окрузі. у Тернопільщині дислокувалася 444 німецька охоронна дивізія, перебувала передислокована бригада польової поліції “Вільна Кубань” та Українська допоміжна поліція. Орієнтовно біля 250 поліцейських служило у станицях Бережанського крайсу.

Взимку 1943–1944 рр. на основі УНС Тернопільської області була створена воєнна округа “Лисоня” з порядковим номером 3 (ІІІ, ВО 3 “Лисоня”). Криптонім “Лисоня”, який ввели для назви третьої воєнної округи УПА-Захід, обраний на честь гори Лисоня поблизу Бережан, в околицях якої у серпні-вересні 1916 р. вели запеклі бої Українські Січові Стрільці, а в 1920–1930-х рр. та 1941–1943 рр. українське населення проводило вшанування борців за волю України.

У жовтні 1943 р. на Бережанщині відбулася конференція Проводу ОУН. У цій конференції, зокрема, приймав участь Р. Шухевич.

У селі Подусільна було 187 дворів і 1046 жителів, у т. ч. 837 ж. українців, 175 поляків, 22 євреїв, 2 німців та інші. В У 1931 році кількість дворів зросла до 220, а кількість жителів — до 1369 осіб. 9 чоловік вислано до Сибіру. 9 лютого 1944 року вбили 9 поляків.

Військові формування поляків з осені 1943 р. проводили напади на с. Гнила Перемишлянського району – 25 березня 1944 р. Дата нападів на деякі села, розташовані в пов. Перемишлянському- в Білому це було 25 березня 1944 року, в Ганачові: 02.02, 10.04 - Тучне: 22 лютого.

“Орли” спільно з повітовою боївкою СБ ОУН у Перемишлянському районі атакували село Біле – 1 квітня 1944 р. - антипольські акції.

4 квітня 1944 р. велика кількість поліцаїв у Перемишльському повіті залишили свої пости і втекли до лісу зі зброєю, підкріпивши лавах УПА та місцевої самооборони.

Найбільші бої відділи УПА вели у Бережанській окрузі, зокрема за осередок польських збройних формувань у с. Ганачів Перемишлянського р-ну. Тут впродовж лютого-квітня 1944 р. у боях з АК брали участь окремі підрозділи із сотень “Сіроманці”, “Орли”, “Рубачі” та “Буйні”.

У січні 1944 р. поляки в с. Ганачів приймали групу радянських партизанів із загону полковника Дмитра Медведєва. 10 квітня Д. Карпенко на чолі сотень “Сіроманці”, “Рубачі” та однієї чоти з сотні “Буйні” провів наступ на підрозділ АК у цьому селі. У висліді цієї акції спалене майже ціле село. Около 15 квітня 1944 р. сотня Сіроманців відходить в рейд на Холмщину. Ройові:  2-а чота: 8. Соловій.

22 квітня 1944 р. м.Львів. П Р О Т О К О Л.  Голова Української національної ради професор Микола Величківський, Голова національної ради у Львові митрополит Андрій (Шептицький), Секретар Української національної ради інженер Іван Дубина і заступник секретаря Української національної ради Ярослав Гайвас, як представники українських земель, які вони заступають, усталюють: 1.Українська національно рада, як єдиний повновласний редставник всього українського народу на терені соборної України, покликана заступати й вести національно – державну справу українського народу в усіх ділянках його життя. 2. З огляду на виняткові умовини воєнного часу Українську національну раду, як єдиний виразник, заступає Президія Української національної ради. 3. До Президії Української національної ради входять: 1) Голова Української національної ради – профессор Микола Величківський; 2) 1-й заступник голови Української національної ради – голова національної ради у Львові митрополит Андрій (Шептицький); 3) 2-й заступник голови Української національної ради. 4) 1-й секретар Української національної ради – інженер Іван Дубина; 5) Заступник 2-го секретаря Української національної ради – Ярослав Гайвас.

2 травня 1944, німецькі війська провели пацифікацію с. Ганачів та остаточно ліквідували відділ АК.

25 червня 1944 р. у лісі біля с. Затурин Підгаєцького р-ну позиції сотні були атаковані німецькими солдатами. Бій, який тривав 12 годин, сотнею було виграно. втрати німців нараховували біля 200 вбитими, натомість повстанці втратили – 4 вбитими та 12 пораненими. У 1945 р. штаб ВО 3 “Лисоня” зазначав, що це найбільший бій, який провели підпорядковані йому підрозділи УПА з німецькими частинами.

Улітку 1944 року була утворена Українська головна визвольна Рада (УГВР), яка перебрала керівництво повстанським рухом. 

Районний провід ОУН на середину 1944 р. У Перемишлянському районі очолював підпілля “Морозенко”- “Василь” (Олекса Карпій), пост організаційного референта займав “Чмелик”, референта СБ – “Голуб” (Василь Шабат), референта пропаганди – “Черник”- “Євген” (Василь Дичук). У надрайоні тоді діяло 8 кущів – 5 у Перемишлянському районі (близько 70 членів ОУН), 3 – у Поморянському.

Постій 1944. Пелех Микола з Подусова, Грицьків Григорій з Подусова, Яцишин Василь, псевдо «Берізка» з Подусова, Шпіцер «Ромко».

14–27 липня 1944 р. Львівсько-Сандомирська наступальна операція ЧА.

У червні 1944 року Д. Паліїв разом із дивізією СС «Галичина» виїхав на фронт під Броди, де дивізія зайняла бойові позиції. Із 14 до 24 липня йшли кровопролитні бої, де дивізію було повністю оточено радянськими військами 1-го Українського фронту, однак вояки завдали колосальних втрат ворогові і вирвалися з оточення разом зі Штабом, знаменами і, отже, не була розбитою, а відправилася на поповнення. За тим, що відомо, Д. Паліїва востаннє бачив дивізійник В. Верига з товаришами в ніч з 21 на 22 липня між Почапами і Хильчицями, при черговій спробі прориву з оточення.

Біля с. Свірж Перемишлянського р-ну 23 липня 1944 р. мали близько 5 сутичок з німцями, в сотні 1 вбитий.  Сотні “Орли” та “Сірі Вовки” перед переходом фронту в липні 1944 р. отримали завдання знищити містечко Свірж Перемишлянського р-ну - це завдання виконали німці.

28 липня 1944 усі сотні, окрім тих, що перебували у рейдах, опинилися за фронтом.

Польська самооборона, що діяла по селах, із приходом радянської влади цілим складом переходила у склад винищувальних батальйонів - серпень 1944 р.

3 серпня 1944 курінь лісами перейшов недалеко с. Дібринів і тут закватирував. Вечером 3 серпня курінь перейшов попри с. Стратин Рогатинського р-ну і ранком 4 серпня закватирував на присілку Колєби коло с. Нараїв Бережанського р-ну. Вечером того дня курінь покинув присілок і перейшов кватирувати до с. Подусів Поморянського р-ну. В тому селі курінь кватирував два дні. На другий день в селі проведено збори на яких пвх. Сидір закликав місцеве населення вступати в ряди УПА. Того дня в пополудневих годинах на площі коло народного дому зібралося около 50 мужчин-добровольців, які побажали вступити в лави УПА. По перегляді комісії, яка складалася з команди куріня і лікаря, хорих завернуто до дому, а решту розділено поміж обі сотні.

6 серпня 1944 вечером курінь покинув с. Подусів і ранком 7 серпня закватирував в с. Рекшин Бережанського р-ну.

До 25 серпня 1944 сотня “Сіроманці”, перейшовши на Львівщині фронт, з кінця серпня діяла у Перемишлянському повіті.

Сотня “Кубанці” у серпні-жовтні 1944 р. 26 серпня була розбита у бою біля с. Кореличі Перемишлянського р-ну.

Степан Бандера утримувався в концтаборі Заксенхаузен до 27 серпня  (за іншими джерелами — до 28 вересня або грудня) 1944 року. І після звільнення він категорично не пішов на співпрацю і відмовився зробити ОУН союзником Рейху у війні проти СРСР.

У кінці війни Андрій Мельник знову очолив ОУН(м), ОУН(р) продовжувало діяти під керівництвом Проводу на чолі з Романом Шухевичем.

У кінці серпня – початку вересня 1944 під час перебування куреня “Романа” у лісі біля с. Нараїв Бережанського р-ну сформовано третю сотню, яку очолив курінний бунчужний Михайло Небола (“Голка”). Із новосформованих сотень у цьому ж лісі було створено курінь, яким командував к-р першої сотні “Рен”.

03.09.1944 Дусанів. Операція. Вбито 138 бійців, «Трофеї»: ручні кулемети -11; мінометів -1; гвинтівок -8; автоматів – 2; пістолетів -1 ; гранат – 16; патронів – 11000, коней - 20. ТВО Командира 25 стр бригади – майор Кисельов. За Нач.штабу – капітан Федоров

03.09.1945 ? Дусанів. Операція.  440 осіб. Група «Бук». Вбито 135 бійців,«Трофеї»: ручні кулемети -11; мінометів -1; гвинтівок -8; автоматів – 2; пістолетів -1 ; гранат – 16; патронів – 11000, коней - 20. Командир 225 окремого стрілецького батальйону – майор Миронов Скородумов. Нач.штабу – ст.лейтенат Андріанов.

ПРОТОКОЛ з облави більшовиків у ніч з 4/5.ІХ.1944 року на села й ліси: Кліщівна, Дусанів, Бачів, Подусільна, Погребиська та Стратин. Через Погребиська й ліси, положені довкруги них, перейшло около 150 більшовиків. Більшовики були озброєні переважно в кріси, старшиши й підстаршини мають автомати. Легких скорострілів зовсім мало. З важкої зброї мали дві танкетки, які оперували на відтинку Бачів-Дібринів. Коли більшовики прийшли до Стратина, подалися на Пилипці, де стаціонував відділ Романа та около дві сотні самооборони. Спротиву більшовикам ніхто не ставив. По другій стороні Стратина квартирував Чорний зі сотнею на старому свойому місці. Вночі перед облавою втекли в сторону колишнього табору “Орлів”.

Масштабна облава внутрішніх військ НКВС тривала упродовж 6–9 вересня 1944 у цьому регіоні. У повідомленні Богдана від 7 вересня 1944 р. йдеться про те, що «облави більшовиків у ніч на 4–5.09.1944 р. на села і ліси Кліщівна, Дусанів, Бачів, Подусільна, Погребиська, Стратин (Рогатинський р-н Станіславської обл.) заскочили зненацька відділи Романа і Чорного.

10 вересня 1944 р  З двох чот зорганізовано сотню, яка одержала назву “Риболовці”. Перший командний склад сотні був слідуючий: к-р сотні Меч, пвх. Сергій, бунч. Водопад, інтенд[ант] Гайок; Чотовими були: 1-ої чоти Байденко, 2-ої чоти Залізняк, 3-ої чоти Славко.

Станом на 10 вересня 1944 р. у загоні к-ра “Остапа” – Польового Омеляна, що рейдував у північні терени ВО “Лисоня”, з двох чот, що перебували при сотні “Лісовики”, було сформовано нову сотню, яка отримала криптонім “Риболовці”. Командування над сотнею прийняв к-р “Меч” – Шніцер Олексій.

10 вересня 1944 р. У повстанському таборі в лісі недалеко с. Вулька Бережанського р-ну. розквартирувався загін УПА під к[омандува]нням к-рів Остапа і Бондаренка. дві новозорганізовані чоти при сотні “Лісовики”. . Їх переглянув к-р Остап. Хорих відпустив додому, а симулянтів “вилікував на місці”. З цих власне двох чот зорганізовано сотню, яка одержала назву “Риболовці”. Перший командний склад сотні був слідуючий: к-р сотні Меч, пвх. Сергій, бунч. Водопад, інтенд[ант] Гайок; Чотовими були: 1-ої чоти Байденко, 2-ої чоти Залізняк, 3-ої чоти Славко. Вправи відбувалися під керівництвом с[отенно]го вишкільника Бродяги.

10 вересня 1944 р. було сформовано сотню “Риболовці”, яку очолив Олексій Шніцер (“Богун”, “Дзвінка”, “Меч”). командирами чот було призначено “Мороза”, “Байденка”, а згодом “Залізняка”. У командний склад входили бунчужний Ярослав Хребтак (“Водопад”), політвиховник Володимир Бревус (“Володимир”, “Сергій”), інтендант “Білий” та інструктор Р. Брунець (“Бродяга”). У середині вересня в командному складі проведено зміни – інтендантом став “Гайок”, сотенним лікарем призначений “Доля”, командиром першої чоти – “Байденко”, другої – “Залізняк”, а третю очолив “Славко”.

Загін покинув табор с. Вулька і подався в північному напрямі. Над ранком загін спинився на денний відпочинок в лісі к[оло] с. Вербів Бережанського р-ну. Вечером 15 вересня 1944 загін покинув цей ліс і перейшов кватирувати на присілок Залуже к[оло] с. Поручина тогож р-ну. На тому присілку загін кватирував два дні.

Дня 16.9.1944 р. рейдуючий загін спинився на короткий відпочинок на невеликому присілку біля с. Поручин, Бережанський р-н. На другий день з 17.9.1944 р. ранком около год. 8 наскочили большевики на наші застави зі сторони с. Волиця. Припадок хотів, що большевики наскочили на один із найслабших відділів, а застави не видержали наступу большевиків, пустили їх до табору. На відгук стрілів вибігли негайно на становища інші відділи і розпочато наступ на большевиків. Сотня “Холодноярців” під командуванням хор. Крука та “Рубачів” під командуванням хор. Ворона розпочали по большевиках вогонь і ті почали частинно відступати. Щоби окружити наші відділи, большевики вислали в обход около 60 чоловік, які підсувалися до нас. Від сторони с. Поручина, однак тут вони натрапили на сотню “Буйних” під ком. Овоча, яка їх негайно відбила і пішла до наступу. Большевики в паніці втекли і злучились зі своїми, розпочали знову наступ – звідкіля вдарили перший раз. Все ж таки тут їм не пощастило теж. На них знова потиснули “Холодноярці” і “Чорноморці” і вигнали з ліса на чисте поле. Тут большевики попали під влучний обстріл нашого гранатомета і почали в паніці бігати по полі. Остаточного окрилення доконали “Рубачі” і большевики розбіглися, лишаючи на полі бою 52 вбитих. В наші руки попало 3 скоростріли, дещо амуніції, аптеки і зброї (фінки і кріси). Несповна через годину після бою прийшла большевикам поміч в числi 150 чоловіків, яка очевидно спізнилась. Вставивши три гранатомети і одну зенітку почали густо обстрілювати ліс в якому ми перебували, а відтак почали наступ зі сторони с. Біще, Бережанський р-н. Дійшовши до перших [хат] хутора почали їх палити. Сотня “Буйних” бачучи це, помимо густих стрілів зі сторонни противника пішла в наступ. Рівночасно наш гранатомет розпочав цільно бити по лінії ворога, що викликало між большевиками замішання. Наступ був настільки сильний, що большевики захитались. Рівно ж побачивши, що в оклинення пішла сотня “Лісовиків” не видержали і пішли в розтіч. Стрільці переслідували їх аж до села Біще, де відбили 150 арештованих людей, яких большевики наловили по селах. Більше вже атакувати того дня большевики не відважились. Не мали коли підібрати своїх трупів, яких осталось около двадцять кілька чоловік... Обидва наступаючі відділи, які числили по 150 чоловік, розпорошені. Наші втрати три вбитих, сім ранених. На другий день при помочі розвідки устійнено 165 большевиків вбитих.

17 вересня [19]44 року около год. 8 на повстанські становища наскочили большевики від сторони с. Волиця. Припадок хотів, що большевики наскочили на один із найслабших відділів, який не видержавши напору большевиків, впустив їх до табору. На відгук стрілів на становища вибігли негайно інші сотні і повели наступ проти большевиків. Сотня “Риболовці” цофнулася до заду і занявши нові становища, держала їх до вечора. В тому бою відзначилися роєвий Зір і інтенд[ант] Гайок.

17 вересня [19]44 року присілок Залуже к[оло] с. Поручина наскочили большевики від сторони с. Волиця. найслабший відділі не видержавши напору большевиків, впустив їх до табору. . На відтинку становищ сотні наступало около 60 большевиків. Вони були відбиті. 15 з них вдерлися між становища сотень “Холодноярці” і “Риболовці”, але цільний вогонь кулемета чот. Залізняка, примусив їх відступити. Перед вечором під напором повстанського наступу, большевики втекли до району. Сотня “Риболовці” мала в тому бою двох вбитих і трьох ранених.

24 вересня загін за кватирував на хуторах Іванці к[оло] с. Лопушна Почаївського р-ну.  В год. 16 на заставу повстанців посипалися кулеметні і автоматні черги. Весь табор загону, відступаючи натрапив на большевицькі танки і був захоплений ворогом. В тому бою сотня втратила 1 вбитого і двох ранених. Втрати цілого загону виносили п’ять вбитих і сімох ранених.

27 вересня [19]44 року Сотня “Риболовці” участі в бою не брала, а тримала лише заставу від сторонни с. Сировари біля с. Альбанівка Зборівського р-н.

Теодор Грицьків 1921 р. н.: «То якийсь відділ є, то з Болотні, здається Шніцара. Він мав псевдо «Меч», сотенний. І мене впхали вже в той відділ. Вересень 1944. До Подусова прибула сотня УПА «Чорного» із куреня «Яструба». Сорок хлопців-добровольців вирішили піти в сотню «Чорного», серед них 16-річний Григорій Грицьків з Подусова.

“Надійшла команда терміново і непомітно уночі перейти до Унева, - продовжує ділитися спогадами пан Теодор. – Це було 28 вересня 1944 р. Теодора Грицківа було переведено у сотню “Бурлаки” (командир “Чорний”).

До Унівського монастиря приїхало на підводах близько сотні більшовиків. На ранок 30 березня 1944 року хоружний “Яструб” зіграв тривогу. Сотня “Бурлаки” зайняла оборонні позиції в напрямах сіл Лоні, Словіта та Якторів. На правому крилі вона стикалася з сотнею “Полтавців”, а на лівому – із сотнею “Довбні”. більшовики зробили 22 наступи з метою оточити повстанців. Хоружний “Яструб” вчасно дав наказ вийти з оточення. Вириваючись від більшовицького оточення, 30 вересня 1944 року о 24-ій годині основа куреня форсованим маршем стрімко пройшла лісами між селами Липівці та Боршів. Повстанець Теодор та значна частина повстанців була відрізана кулеметним вогнем від куреня “Яструба”. Але у болотнянських лісах тоді діяла сотня “Шпіцера”, яка несподівано для НКВС надала нам підтримку. Був поранений та ледь не потрапив у більшовицький полон.

Курінь “Яструба” - бої проти внутрішніх військ НКВС, зокрема найбільший серед них – 30 вересня 1944 р. під с. Унів Перемишлянського р-ну.

В березні-квітні за активного сприяння Головного Управління військ СС (Waffen SS Gauptamt) було розпочато створення 2 УД УНА, в складі двох бригад — протитанкової та піхотної. Перша бригада, під назвою «Вільна Україна» (Panzerjagd Brigade «Freie Ukraine») почала формуватись ще 22 лютого 1945 року в м. Німек поблизу Берліна. Командиром бригади став полковник Петро Дяченко, офіцерами — ветерани війська УНР та колишні старшини українських частин в німецькій армії та «шума». Зокрема, на чолі штабу став командир 204 і 208 батальйонів «шума» поручник Татарський, на чолі 3 куреня — перший командант 115 батальйону сотник Дмитренко, а чоту жандармів очолив колишній начальник білоцерківської райполіції сотник Сокальський.

Одночасно з протитанковою формувалась піхотна бригада 2 УД УНА, під командуванням колишнього начальника поліції Львова майора Володимира Пітулея.

В цьому з’єднанні, 2 УД, не було жодного німця, крім зв’язкового офіцера. Командування було унітарним і виключно українським, а вояки чітко уявляли, за що борються. Цей моральний момент був підкріплений матеріальним стимулом — Шандрук взяв в Райхсбанку позику у 80000 РМ, з якої всім солдатам 2 УД видали по 50, а офіцерам — по 250 марок.

Навесні 1945 року нацистське керівництво зважилось на найрадикальніший до цього часу крок в стосунку до українців. 12 березня було проголошено про створення Української національної армії (УНА) в складі німецьких збройних сил.

17 березня 1945 р. українські емігранти створили Український Національний Комітет для представлення інтересів українців у Третьому Рейху. Тоді ж було створено Українську національну армію під командуванням генерала Павла Шандрука. Присяга приймалась на вірність Україні, метою проголошено боротьбу за незалежність своєї країни. Дивізія «Галичина» номінально стала 1-ю дивізією Української національної армії, хоча німецьке армійське командування все ще називало її за бойовим порядком українською 14-ю гренадерською дивізією СС. Дивізія капітулювала перед британськими та американськими військами до 10 травня 1945 року.

У 1947 році колишнім солдатам СС «Галичина» було дозволено іммігрувати до Канади  та Великої Британії. Імена приблизно 8000 чоловік з дивізії, які були допущені до Британії, були записані до того, що відомо як «список Ріміні». Незважаючи на кілька запитів різних лобістських груп, деталі списку так і не були оприлюднені, однак список доступний в Інтернеті, а оригінал списку доступний для загального ознайомлення в Архіві Шевченка в Лінден Гарденс, Лондон.

Хоча Waffen-SS в цілому було оголошено злочинною організацією на Нюрнберзькому процесі, дивізія Галичина не була конкретно визнана винною у будь-яких військових злочинах жодним військовим трибуналом чи комісією.

У 1948 році в бандерівському відламі ОУН стався перший розкол, коли Лев Ребет і низка інших лідерів виступили проти авторитарних ідей, сповідуваних Бандерою, Стецьком та іншими лідерами. У 1953 році була зроблена спроба примирення, але у лютому 1954 року цей розкол став остаточним. Бандера та Стецько запропонували повернутися до ідеології чинного націоналізму з його гаслом «Україна для українців», водночас Лев Ребет не підтримав його. Бандера і Стецько пропагували авторитарний стиль (поширений в національних рухах тодішньої Європи), натомість Лев Ребет і його однодумці відстоював ухвалену 1943 року, нову програму ОУН, головним гаслом якої було «Свободу народам, свободу людині!», Унаслідок численних партійних конфліктів Лев Ребет із грудня 1956 року перестає бути членом ОУНР, і разом зі своїм соратником і однодумцем Зеновієм Матлою створює нові керівні органи Закордонних частин ОУН. З огляду на наявність двох провідників прихильників цього крила ОУН — так званого ОУНЗ — назвали «двійкарями».

В 2022 році українці в Україні знову проходять такий ж процес  «ідеологічного визрівання».

МАЙБУТНЄ залежить від нас, теперішніх.

Визвольна боротьба 1914-1920-х рр. прискорила процес  ідеологічного визрівання. Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління, що брало участь у світовій війні.

Головними причинами, які спричинили рух українських націоналістів були:

-         АНАРХІЯ і БЕЗЛАД у національно-політичній роботі різних центрів і партій;

-         Повна ЗНЕВІРА у "старих божках";

-         Великі ЗРУШЕННЯ і переломи, що супроводжували революцію.

Подібне відбувалося і в 1941-1944 роках. Нажаль, на той час учасники ОУН були розділені на бандерівців та мельниківців. Але всі учасники визвольного руху вели діяльність для того, щоб Україна отримала суверенну економіку, власні збройні сили та інші гаранти незалежності.

В 2022 році українці в Україні знову проходять такий ж процес  «ідеологічного визрівання». 

ХОЧА є ПРОБЛЕМА. Тоді «з'явилися ідеологи українського організованого націоналізму», а в даний час НЕМАЄ чіткого лідера цього «організування».

… писали в 1920-х: «… у своїй глибині Український націоналізм є рухом органічно творчім з усіма ознаками автономної волі …». ТАК є і СЬОГОДНІ !!!

Українці йшли різними «манівцями» до Державності – було дуже багато окремих організацій.

Роздрібнення багатьох українських націоналістичних державницьких організацій в усі часи було не тільки через АМБІЦІЇ окремих керівників. Всі минулі роки боротьби за НЕЗАЛЕЖНУ Україну і після відновлення Незалежності в 1991 році, проти України працює ПОСТІЙНА СИСТЕМА розколювання  національних організацій від ЗОВНІШНІХ ворогів самостійної Держави. Спрацювоють і внутрішні манкурти, москалі.

Для ослаблення та внесення розколу між українськими організаціями використовувались ВКИДИ інформації, зокрема,  про «співпрацю з спецслужбами». Те ж розблять протягом  31 років відновлення державності України. За гроші «партійної каси» совєцьких структур, за рахунок «приватизації» економіки постійно творяться «партійні» проекти, котрі керують українцями. Жодна з державницьких груп не змогла об’єднати навкруги себе велику кількість українців, котрі є стійкими Громадянами.

Гуртує нас 2014-2022 роках знову горе і лихо – загарбник знову хоче забарати українські території, винищити та вивезти українців, ліквідувати нашу історію і культуру.

В 2022 році українці в Україні знову проходять такий ж процес  «ідеологічного визрівання». 

 Все, що було секунду тому, стає історією.

Життя триває.

Все буде Україна.