Так формувались ряди січових стрільців з наших родин

 

Спогади Угрина. Весна 1914. року. Газета “Діло” містить статтю, в якій Товариство У. С. С. у Львові взиває все громадянство збирати жертви на фонд У. С. С. В першу чергу треба грошей на урядження стрілецьких, військових маневрів у Карпатах та на стипендії для тих, що бажалиби покінчити військову академію.

Завитав і до мене в Рогатин висланник “Українських Січових Стрільців” в однострою тов. Клим Коник: «Іменували вас нашим поборовим комісарем й організатором. Ось вам і грамота. Збирайте добровольців. Завдання цілком самостійне, під українським стягом і командою. Народ певно нічого не пожалує для своїх синів, що йдуть на стрічу Заповітові Тараса Шевченка. До милого побачення в Київі!».

Місцевий парох бл. п. о. Павло Кудрик обняв провід. Жіноцтво під проводом пань, Ірени й Ольги Кудрикових та Марії Борисової, взяло на себе кухню і майбутній шпиталь для хворих та ранених. Записалися на лісту “Українських Січових Стрільців” та бралися до призначеного діла.

“Молода Січ” в гімназії: миттю окружила мене та стала благати: – Пане професор, запишіть і нас до стрільців. І ми хочемо бити царя! Чотирнацятьлітних не вільно записувати до стрільців. Не судилося мені тепер іти з вами. Підождемо, прийде пора й на наш похід.

Через тиждень ішла походом під прапорами “Молодої Січі” старша Січ. Попереду йшов стрункий Юліян Соколовський зі Стрятина, з боку Мурин Іван, Соломка Володимир, Шеремета Петро, Горанський Івась, Дорошенко Михайло, Мидляк Іван, Коритко Михайло, Городецький Степан, Герасимович Мирослав Іван, Притика Олекса, Поритко Іван, мій перший адютант Велитович Степан, Володимир Мосора, Лесь Новїна-Розлуцький та інші завзятці.

Перегляд добровольців. Зібралося їх, не сотні а тисячі. До комісії попросили місцевого лікаря, Д-ра Антона Терлецького.

На ґімназійнім майдані кілька сотень січового брацтва. Під проводом інструкторів, п. п. Григорія Павлова та Петра Когута машерує наше молоде козацтво довгими рядами на майдан “Роксоляни” біля церкви в Горішних Бабинцях.

Прибігає моя дружина. Вся у сльозах і дрожить з великої… радости, аж побіліла… Приходжу блище, аж тут як не заревить вся чесна громада всякими чужими мовами, як не привитає мене окликами: – Вівайт наша армія! На гак шпіони! Смерть царським підніжкам! Безрадно чомусь приглядаються всій цій дивній параді моя дружина, товариш Антін Лотоцький та мої недавні піклувателі з Тернополя, Марія та Онуфрій Солтиси та їх син Богдан.

У дверях і під кожним вікном стоїть замовлена, дуже численна почетна сторожа з наїженими гострими… зелізними смолоскипами… Така сторожа має завжди велику принаду й підносить мій тріюмф ще вище. В хаті таксамо повно австрійської почетної ґвардії. Кидають міні під ноги килими й квіти з моїх рукописей, листів, книжок і судових засудів на заплату редакційних довгів, яких придбав чимало в моїй буйній, непосидючій молодості…

Мені позавидували щастя мої таки рідні Українці, моя рідна місцева й замісцева громада. А між нею і рідний мій парох о. Павло Кудрик ї милий лікар Антін Терлецький, завжди прихильний для мене директор Андрій Ґургула, добрий товариш Др. Антін Борис, Влодзьо Мосора, симпатичний Григорій Пелеховський та багато, багато рідної братії… Д-р Терлецький скарбник нашого боєвого комітету.

Позавидували міні того, що я можу небаром парадувати з “високими” панами, з їх почесною гвардією, а не з голодранцями козаками, Українськими Січовими Стрільцями”…

Краще буде, коли оставите нам нашого “Генерала” для наших Стрільців. Гуманність наказує, що й їх не годиться робити сиротами. Хтож їх запровадить до головного табору, коли наш генерал, наш рідний син і брат поїде з вашого Гвардією на воєнні ферії.

Ну, нехай ваш ґенерал і остається з вами! – озвався по надумі цісарсько-королівський пан Староста.

Моя зависна громада відійшла вдоволена, а в її голові стали роїтися думки про громадську та народню солідарність і відвагу в усякій ситуації…

На мене чомусь всі ці дещо дивні картини не робили ніякого особлившого вражіння. Я далі муштрував січове брацтво на майдані “Роксоляни” й учив, випробуваними дещо методами, вдячности для наших, не своїх, цісарських піклувателів українського народу… Осаули -  Степан Велитович та Володимир Мосора.

В старостинського комісаря. Він запевняв нас про великі успіхи австрійської армії, однак ми догадалися, що московські стежі вже в районі Бережан.

По виході зі староства зустрінули ми ще до того кількох жовнірів Українців, які втекли з фронту по розбитю полку під Тернополем. Вони пристали до нас і відкрили нам деякі невідрадні сторінки…

Я негайно скликав раду старшин, порозумівся з ними й по короткій дискусії приняли мій плян негайного виїзду до Львова. У начальника стації пана Бачинського (Українця) замовив я поїзд та взявся порядкувати все добро, яке позносив для нас весь повіт! Поїзд замовлений. Похід поведе товариш Юліян Соколовський.

Попращався з родиною та спішу на стацію. Чути кілька вистрілів, а за ними град куль посипався по ринку й улицях. Крик по деяких домах. Поїзду ще не має.

Начальник стації Бачинський каже, що стрілянину в місті приписують нашим стрільцям, які змовилися з москалями, й хочуть зрадити… Вибігаю та бачу таку картину: На дворець входить з наїженими баґнетами сотня мадярів гусаком й окружає всіх стрільців.

На німецькій мові, представляюся йому як командант куріня Українських Січових Стрільців”, питаю сотника, що це все має значити, що це за дивна нарада, заявляю йому рішучим, сміливим голосом, що це наші добровольці, які на поклик Національної Української Ради й за дозволом цісаря стають в ряди, щоби в парі зі союзними арміями бити царя півночі. Моє представлення, як отаман куріня, поділало на мадярського сотника й він чемно представився й мені. Він заявив мені, що у всьому інціденті з нами велике непорозуміння - попрохав у мене вибачення й попрощався.

Вкінці, зранку, таки виїхали та опинилися вже під вечір у Львові. Тут заняли ми кватири в бурсі “Народнього Дому” при Курковій вулиці. Зустрінувся я з моїм директором Михайлом Галущинським.  Вписова канцелярія У. С. С. була в “Повітовій Січі” при вул. Коперника ч. 5. Витали мене як першого осаула та основника Січі у Львові. Товариш Фенюк переодягнув мене в новісінький стрілецький однострій.

Сотня Чмоли вправляла тоді в Гаях коло Винник. Були в ній наші перші стрілиці, О. Степанівна та Дмитерківна. Стрілецькою кухнею у Львові орудували панни, Орисіківна, Гузарівна, Кониківна й Михайлишинівна.

Вправи відбувалися головно на “Кайзервальді” та на майдані “Сокола-Батька”.

Василь Дзіковський оповідає: “З дому виїхав я третього серпня на приказ моєї сотні. Я чув – каже якийсь військовий підофіцир – що Трильовський зібрав 30000! Стоять в Коломиї! Я приїхав до Львова 4. серпня 1914 р. Провід над першою й найвправнішою сотнею обняв Василь Дідушок. В сотні служили два закордонні Українці, скульптор Михайло Гаврилко та оден робітник з Одеси. Другою сотнею проводив Осип Семенюк. Іншими сотнями проводили Устіянович і Коник.

Др. Куровець і Др. Кос зорганізували вже Калущину. Побірна комісія урядувала в канцелярії Дра Коса.

хто був здоровий, мав добрі очі та прості ноги, був… здібний.

Повний одушевлення і надії, з десять коронами, які дала пані Куровець на “Стрільці” виїхав я до Стрия. В “ Народнім Домі” основано гарний шпиталь. Душею цілого руху був молоденький адвокат.

В Ягайлонськім Городку, куди я приїхав дещо пізніще, не бачив я тої охоти й пориву до праці.

У своїх записках подає вістун У. С. С. Василь Баран[i] ось що: Було це 19. серпня 1914. Була перша година пополудні. Нараз десь здалека почувся крісовий вистріл, а по нім чимраз більше та більше… горіла лісничівка під Вертелкою. По півгодинній стрілянині стало тихо. Приїхав із розвідки Петро Твердохліб, весь отрісканий болотом і сказав, що москалі пішли в напрямі Сервири. Другого дня, 20. Серпня, прийшов начальник громади й Кіндрат Семчишин, голова читальні “Просвіти”. Стали радити, що треба й з нашого села піти хлопцям до “Українських Січових Стрільців”. Всіх записалося зразу дванацять, між їми був і я. Ми виїхали підводами за село, коні бігли швидко. На другу годину пополудні були ми вже в Тернополі. О першій годині від'їзд із Тернополя до Львова, бо москалі вже недалеко. Вкінці десь біля девятої години ранку ми приїхали на дворець. Ми застали багато Стрільців із ріжних сторін і в усякових строях. Тернопільська сотня прийшла під проводом кандидата адвокатури Степана Чумака (урод. 26.X.1883. р. в Тернополі), Чубатого. Дня 23. серпня перенесли тернопільську сотню до кацапської бурси на Курковій вулиці.

Зі записника У. С. С. Якова Рудницького. Коли Австрія виповіла війну Сербії, стали Українці, організувати своїх добровольців, утворили у Львові “Головну Українську Раду” зі зазивом до боротьби з царизмом. Засновано “Українську Боєву Управу”, мали виїхати в окремі повіти, щоби там оснувати “Повітові Управи”. Дня 12. серпня в Сокалі були вже тоді москалі. На 4. годину пополудні в Заставю, на стацїї в Угнові, є москалі. Крісів не має – ми вернули до Рави руської. На другий день ми знова поїхали до Угнова, бо москалі втекли. Коли виїздив із Вербиці, побачив я, як москалі палили Любичу камеральну й чути було гарматні стріли. В Любичі знищили стацію, зелізничий міст і більшу частину села. Ми вернули до Рави. Тут був великий переполох, бо москалі підходили на Раву від сторони Річки. На двірці великий рух. Потій знова все вертало до дому. Те саме повтарялося тричі. З Жовкви виїхав я до Львова зі сімнайцятьма добровольцями дня 18. серпня. Заняли москалі Мости великі. Під Туринкою “наші” побили москалів і взяли біля 300 людей в неволю та кілька гармат. Стація Куликів цілком здемольована. У Львові на пероні тисячі народа. Кажуть, що у Винниках є вже москалі. Стрільці виїхали до Стрия. З Чмолою поїхав я до Самбора. Там вправляв я новобранців.

Загальну мобілізацію в Австрії оповіщено 31. липня 1914. року. Намісник у Львові Др. Кость Левицький. По деяких торгуваннях Відень вкінці дав дозвіл на організацію У. С. С. Зі Золочева покликано негайно радника суду Теодора Рожанковського, резервового поручника 1. полку артилерії. Дня 2. серпня відбулося засідання “Головної Української Ради”. Через відсутність Д-ра Костя Левицького, засіданням проводив пок. Михайло Павлик. З військових брали участь у цьому засіданню поручники Степан Шухевич, Теодор Рожанковський, Михайло Волошин та вістун Катамай. Д-ра К. Трильовського не було. Потім радили військові до 1. години в ночі з проф. Боберським про всякі приготування. Немає покищо ні грошей, ні відповідної скількості старшин, ні одностроїв, ні зброї, навіть військових підручників. Перекладанням німецьких військових термінів піднявся Др. Волошин і виконав ії на означений час. Дня 3. серпня знову на наради вся військова колегія та запросила ще до себе десятника 30 полку піх. Михайла Ґеника. Головна Українська Рада на внесення провізоричного ґенерального штабу таки покликала й затвердила начальником У. С. С. Теодора Рожанковського.

З Відня приїхали вже Др. Кость Левицький та Др. Кирило Трильовський. Розширили Управу У. С. С. до числа восьми осіб і поділити її на дві часті: воєнно-технічну й адміністраційно-політичну. Провідником у другій часті мавби бути Др. Трильовський. З партійних зглядів заступником Трильовського у військово-технічній часті мавби бути Катамай. До “Боєвої Управи” приняли проф. І. Боберського, а для партійної рівноваги ще й Володимира Темницького. До “Комітету акції” увійшли: Теодор Рожанковський, його заступник Катамай та члени: Др. Волошин, Дмитро Вітовський та Ґеник – до “Комітету організації”: Др. Кирило Трильовський, Др. С. Шухевич його заступник та члени: Іван Боберський, В. Темницький та Бірецький. В ночі перед засіданням Ради приїхав до Львова з міністерства закордонних справ конзуль Др. Урбас.

Др. К. Трильовський пішов мабуть шукати за Урбасом, а начальник У. С. С. Т. Рожанковський поїхав до нашого Митрополита ґрафа Андрія Шептицького, куди запрошено його на третю годину пополудні. Тут застав начальник У. С. С. Дра Костя Левицького, Дра Евгена Петрушевича, Дра Л. Цегельського, проф. І. Боберського, Дра М. Волошина, о. ректора сем. Боцяна й здається також проф. Ю. Романчука, ред. В. Панейка, Дра Рудницького, радника Кивелюка та самого Урбаса.

З 4. Серпня до половини серпня, начальник Рожанковський ходив що дня до корпусної команди з питаннями, чи прийшла вже відповідь на наші домагання, які Урбас вислав до Відня телеграфічно - добачували в цьому ознаку недостачі довіря до Українців.

Поляки доносили вже про успіхи своїх лєґіонерів. Доходили вже вісті й про це, що австрійське військо заняло Почаїв. А в нас не було ще нічого зорганізованого, окроми малого відділу Чмоли в Гаях біля Львова.

В тім часі захворів Др. К. Трильовський. Загально казали, що ця недуга (жолудка) не була така велика, щоби Др. К. Трильовський не міг взагалі займатися справами “Боєвої Управи”. Дехто був і цеї думки, що Дра Трильовського окроми хвороби спонукувало оставати в ліжку й це, що в “Боєвій Управі” не було ладу й що організація станула на мертвій точці. Др. Кость Левицький та Др. К. Трильовський одержали всього по 10.000 корон і вони скоро розійшлися. Поміж начальником Рожанковським із його штабом та нашими політиками повставали чималі непорозуміння.

Дня 9. серпня 1914. р. начальник У. С. С. Рожанковський одержав од капітана Бергера в корпусній команді приказ шефа штабу Рімля до магазину зброї, щоби видали У. С. С. тисячу старих крісів “верндлів” - ці старі кріси перед десятками літ усунено вже в Австрії, були вони дуже тяжкі, однострільні, величезного калібру, з оловяною кулею, без сталевої охорони. Начальник слідуючого дня мусів таки взяти цих тисячу “верндлів”, які були до того ще й без ременів. Хлопці мусіли носити їх на шнурках. – З таким крісом на лови, не на москаля! Пізніше в Ґоронді кидали їх на гній і нищили ці кріси. Через недостачу приречених крісів ідуть вправи покищо в пішій муштрі й у хватах кріса.

Митрополит гр. А. Шептицький покликав до себе нашого начальника й провів з ним на дискусії про організацію У. С. С. довший час, а саме від 7. години вечером до 1. години в ночі. Митрополит, бувший офіцир, розумів дуже добре всі труднощі в організації У. С. С. Він не обстоював при цьому, щоби робити якісь “уступки” в організації й дуже щиро шінтересувався справою. Він наче бажав пересвідчити начальника, що наш наступ конечний, в чому й начальник не мав найменших сумнівів.

Дня 9. серпня 1914 Головна Українська Рада приняла уступлення начальника У. С. С. Теодора Рожанковського. Начальник вислав іще дві телеграми в порозумінні з Корпусною Командою у Львові до Золочева, щоби звільнили з австрійської армії для організації У. С. С. директора української Гімназії в Рогатині, Михайла Галущинського. Коли на ці телеграми не було ніякої відповіді, начальник Рожанковський вислав із письменним наказом Корпусної Команди Дра Степана Шухевича до Золочева, де служив Михайло Галущинський. На цю особисту інтервенцію приділено дир. Михайла Галущинського до У. С. С. При цьому виявилося, що обі попередні телеграми не дали ніяких наслідків тому, що командант кадри в Золочеві застрілився.

Головна Українська Рада вислала до Відня Дра Костя Левицького. В часі його неприсутності покликали Теодора Рожанковського до шефа Корпусного штабу полковника Ріпля рівночасно з польськими представниками, підполковником Фялковським й адвокатом Дром Лісєвичем. Начальник Рожанковський виконував чинности серед вище описаних умов до 18.VIII. 1914. р.

В другій половині серпня 1914. року, приїхав до Львова полковник Молік - до У. С. С. виносився прихильно.. Міністерство війни поручило йому верховну владу над нашим Січовим Військом.

Дня 25. серпня 1914. р. начальником У. С. С. був уже тоді дир. Михайло Галущинський. Хтось пустив чутку, що москалі вже під Львовом. Під напором російської армії австрійське військо подавалося взад, а рев армат і бій, що горів під Винниками, чути було до Львова. Все військо та У. С. С. візвали на воєнне поготівля. Усім Стрільцям роздали старі верндлівські кріси. Додали ще по 60 набоїв та довгі, старі штики. До пізної ночі просиділи У. С. С. на майдані Академічного Дому в поготові. Під цей час вернула до Львова сотня Чмоли з Гаїв.

Про неї так оповідає Тарас Гладилович: Я вписався до У. С. С. зі самого початку як 15-тий з ряду, дня 3. серпня 1914. р. Поділив нас курінний отаман Дмитро Вітовський на більше сотень, з яких одна пішла до Гаїв, біля три милі від Львова - нашим сотником був Чмола. Весь час було чути гарматні стріли від сторони Перемишлян. Четвертого дня заалярмували нас тирольські стрільці, що тікали від Перемишлян. Провідником моєї стежі був четар Іван Тучапський. В напрямі до Винник летів літак. Кулі скоростріла задзвеніли в горі по залізі. Зараз і наступила в літаку експльозія і через яких пять хвилин бачили ми, як він у світлі рефлєктора падав на землю - його через похибку зістрілили таки свої. Весь день знову чути було гук армат, а все значно блище. Біля 11-тої години в ночі дістали ми наказ од австрійського капітана, що надїхав із двома иншими офіцирами зі сторони Перемишлян, негайно вертати до Львова. В Гаях москалі взяли в неволю всю станицю австрійської жандармерії.

День нашого виїзду до Стрия, 28. серпня 1914. р, Курінний отаман ніяк не хотів позволити на виїзд зі стрільцями Олени Степанівної та Дмитерківної. Наслідком цього виступили з наших рядів обі стрілиці й сотник Чмола. Я заприязнився зі сотником Устіяновичем. В Стрию число наших добровольців зросло на десятки тисяч.

Вечір приїхали ми на стацію в Сколім. Йдемо в місто. Тут живе мій добрий та діяльний співробітник із “Повітової Січі” у Львові, той. Миронович. В якійсь українській кооперативі застаю мойого недавнього друга й співробітника в “Будучині”, Василя Пачовського. Відвідуємо ще в Сколій пароха о. Мосору.

Прийшов наказ, що австрійсько-угорська держава прийме на свій кошт тільки 2500 людей і це головно інтелігентів. Останні мають покинути стрілецькі ряди й вертати до дому та ожидати “слушного часу”… Вибрані частини наших добровольців уставилися 3. вересня на просторім майдані в чотирокутник й ожидали на присягу. Присягу відчитував якийсь австрійський старшина на ломаній, дивоглядній, ніби українській мові. Ця мова нагадувала в дечому наші літературні памятники зі 16. та 17. століття.

Ворог уже підсувався під Стрий і вже 4. вересня мусіли У. С. С. виїхати на Угорщину.

У Гребеннім я відшукав свою дружину з моїми тернопільськими піклувателями Солтисами, яких забраз зі собою у дорогу.

Цю нашу подорож так описує У. С. С. Василь Баран: Лютий ворог що раз дальше посувався в глибину нашого краю. Ми як мачушині діти мусіли покидати нашу рідну . Поїзд. Стрий, Карпати, Сколе, далі зупинка в горах через двох інших поїздів, Лавочне, Бескид, тунелі, Мукачево, Горонда-Страбичів (по угорськи Ґоронд-Мезетеребеш). Висіли. У. С. С. упорядкувалися та уставилися сотнями, одна половина заняла село Страбичів, друга Горонду. Кілька закарпацьких Українців. Називали себе Руснаками. Вони не добре нас розуміли. Була неділя. Господиня винесла нам миску борщу та шматок кукурудзяного хліба. Дня семого вересня наша сотня перейшла під команду сотника Барана. Утворили цілком нову сотню під командою сотника Осипа Семенюка. Відносии між нами й селянами були дружні. Осіння погода, хворі …

Зізнаннях Др. Володимир Білозор: З У. С. С. зустрінувся я в Страбичеві 18. падолиста 1914. року. Я був медиком. Хорі вкривалися заболоченими цельтами та дрантивими плащами. Хлопці зі 40 степенями горячки лежали без сорочок, бо мусіли їх скинути через вушню. Я зорганізував сякий-такий приют У. С. С. Ліжок було біля двайцять у двох комнатах. Хорі були помішані: тиф, чахотка, ранені, ревматики… Лікаря не було в нас півтора місяця. До візити прийшло першого дня понад сто стрільців. Психольогічно інтересне: дуже молоді приходять з легкими хоробами: недостача сильної волі. Це саме можна сказати й про гуцулів. Вони фізично слабий матеріял. Впрочім були це діти. Час відвороту ділав на них дуже прикро. Найкращий фізичний матеріял були 21-літні молодці, які ще не ставали до війська. Черевний тиф - відвозили до Мукачева сливе що дня. Холери було тільки кілька випадків, хотяй щеплення на холєру в Коші У. С. С. відбулося пізніше щойно в марті 1915. року. (Сотня Дідушка щеплена вже в жовтні 1914. року в Ст. Мікльош). Віспа - У. С. С. в час утекли перед нею зі Страбичева до Замкової Паланки під Мукачевом, дня 31. грудня 1914. року. Тут у початках січня 1915. р. щіпилися У. С. С. вперше на віспу. Вплив харчування на війні на здоровля дуже поганий: голодні в походах, недоварені харчі, одноманітність. Загальна гіґієна дуже погана. Поширюється сверблячка (короста) й “чирачиння” (furunculosa). У москалів іще більше, як у нас. Причиною брудота. На два дні приїхав Др. Вахнянин, здібний інтерніст. Оглядав стрільців, однак не мав охоти остатися. Виїхав до Карльсбаду. Щойно 1. лютого 1915. року приділено нам двох лікарів: Дра Рихла та Дра Костя Воєвідку. Прийшло й двох медиків: Володимир Щуровський та Ґілецький. Приділила їх Львівська військова команда, при якій був референтом Українець Др. Смолин.

Уривки із дневника стрілиці Софії Галєчківної: Галєчко. Горонда 11.IX.1914. Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандрівка по Мукачеві від третьої в ночі до осьмої вранці та приїзд до Горонди – а тепер тихі зітхання слабих у шпиталі і ясні, могучі филі пісні за вікном. Працюю для України, йду кувати кращу долю, кинула я книжки, науку, старий, спокійний Ґрац … Лежить їх тут кількох - снилася їм смерть на полі бою, а тут вбив їх перший осінній мороp, перший нічліг на вогкій, холодній землі… У. С. С. Стовпюк пішов вкінці спати. Горонда 16.IX.1914. Половина ходить босо, в обдертій, зношеній одежі, ніхто не журиться собою. Війна! Тому й годі, щоби було інакше.Жертви є і мусять бути! Наш Михайло Гаврилко зліпив з болота студію, голову чоловіка, щось у роді Тараса Шевченка… Маємо між собою такого Гаврилка, Струхманчука.

За мало маємо ще гордості національної, за мало національного еґоїзму!

Кожний вечір сходимося на спільну розмову й дискусії. Гриць Микетей, Лесь Новіна-Розлуцький, Володимир Мосора, Юліян Буцманюк, Яків Струхманчук, Михайло Гаврилко, Ступницький, Сенюта, Осип Семенюк, Михайло Галущинський, Гриць Косак, Др. Никифор Гірняк, “Вуйко” Устіянович.

Вітовський в 1914 році повагом, слово за словом казав таке:

Мусимо з найчистіших характерів конче сотворити Національний Трибунал. Як найскоріше мусимо подумати про таку інституцію, що зараз після вчинків потягалаби до відповідальности миршавих недорік і калік.

Він мусить стати понад всякі партії, видавати накази, які муситься виконувати негайно, точнісенько й без дискусії. Він рішає, яких кандидатів вибрати до парламенту чи до сойму з кожної партії і по справедливости.

Найбільшу увагу звертати на початкові школи, потім на вищі. Українізувати нашу церкву від основи.

Торговля мусить бути в наших руках і тільки в ній можна купувати всі потрібні речі. Партійні межиусобиці виключені, таксамо мішані подружа й усяка демагогія. Богата бібліотека для родин, для селян, робітників і молоді. Всюди одностайна літературна мова й правопись. Вислати на студії за кордон як найбільше талантовитих солідних людей. Свої часописі на всіх культурних мовах по найбільших центрах більших держав.

Балакати в чужій хаті по чужому, коли знаю мову цієї хати. У себе дома безумовно балакати тільки по свойому і з гостями чужинцями, коли вони розуміють нашу мову, або обовязані розуміти.

Відвикнути від всяких і безкритичних кличів. “Наш провідник, ґеній!” Через малу хвилину на того “ґенія” – “дурень”. Оця безідейна, хамувата вдача проявляється у нас на кожному ступіні, і в інтелігенції, і в селянстві. Не пора нам займатися особистими межиусобицями та плазунськими химерами, коли наша хата горить і пропадає марно народне майно.

Остаточний наш девіз: Якаби покищо ні була, без розбору, коби тільки, Самостійна Українська Держава, Одна, Неподільна!!!

Був і Др. Степан Томашівський, який вчив мене раніше історії в перемиській ґімназії, за незабутньої памяті директора Григорія Цеглинського. Лесь Гринішак, Черевко та Осип Гірняк.

В першій половині вересня 1914. року в Горонді, начальник У. С. С. Михайло Галущинський поручив мені зорганізувати сотню звідунів з найкращих і “найпевніших” стрільців. На військових справах я сливе цілком не розумівся. Пригадую собі найкраще мойого учня Івана Мурина зі Заланова, Рогатинського повіту. Стрінувся я з поручником австрійської армії Дром Чировським. Він був приятелем мойого покійного дядька, судді Осипа Ґудзя, в Сяноці.

Др. Степан Томашівський, маляр Юліян Буцманюк. Сотник Клим Ґутковський. Ученик рогатинської ґімназії Федь Палашук. В Страбичеві вперше я зійшовся ї з “Татом” Чумаком Степаном і з Чубатим із Тернополя. Лесь Черкавський провадив харчеві справи в бурсі “Народнього Дому”, а тепер щиро займався кухнею У. С. С.

Адміністраційно-економічна організація У. С. С. стала кристалізуватися серіозніше щойно а Горонді-Страбичеві, під орудою не цілком іще опитного, зате високо ідейного ентузіяста, молодця, студента техніки, Ярослава Індишевського.

Опубліковані  30. червня 1916 р. спогади - Ілько Цьокан каже між іншим таке: В Ґоронді почалася наша дійсна організація. Повстали відділи війська, з яких оден уже за три дні – сотня Василя Дідушка – інші за три тижні пішли в бій. Сотенний писар Микола Голубець. У сотні Дідушка обняв над ним провід тов. Петро Дідушок, який став сотенним писарем. Головний інтендант Ярослав Індишевський, якого піднесено до степеня чотаря. 28. вересня 1914. р. вирушили всі стрільці в поле, крім одної сотні, з якої повстав Кіш У. С. С.

З піснею поїхали до Мукачева. Тут дістали старі, вузенькі, сині, мадярські однострої.

 

Повний текст тут https://chtyvo.org.ua/authors/Uhryn-Bezhrishnyi/Narys_istorii_USS_ch1.doc

---

Василь Баран род. 8.II.1894. р, в Чернихові пов. Тернопіль. Батько Микола, рільник. Вбила його арматня куля в осені 1915. р. Мати Настя. Дітей в їх було четверо, три сестри й найстарший син Василь.

Тарас Іван Андрій Гладилович род. 23. липня 1899. р. в Самборі. Син урядника скарбової дирекції. Мати Німка з Турингії, Фріда з Ляйерів. В Тараса двох братів і пять сестер. Скінчив чотири гімназ. кляс. До У. С. С. вступив 3. серпня 1914. р. за дозволом батька.

Софія Галєчко, дочка урядника, ур. 3. мая 1891. Народню школу й жіночу гімназію кінчить з відзначаючим успіхом 27. червня 1910. р. Дістає при іспиті золоту медалю. Того самого року записується на фільософічний факультет у Ґрацу. На третьому році одноголосно вібірають її головою “Січі”, гуртка “Рідної Школи” та “Взаїмної Помочі” в Ґрацу. В Грацу основує крамницю, яка дуже гарно стала розвиватися. В крамниці продають шкільне приладдя, артистичні переписні листки та поширюють гуцульське виробництво поміж своїми й чужими. Славянське студенцтво на своїх зборах вибирає її одноголосно відпоручником української нації до загальнославянського Товариства “Allgemeiner Krankenverein” в Ґрацу. До У. С. С. вступає 2. вересня 1914. року. Як санітетка перебуває в Коші У. С. С. три тижні, а 28. вересня 1914. року йде yа фронт як звичайний стрілець з другою сотнею 1-шого куреня. В падолисті 1914. року дістає медалю хоробрості й степень підхорунжого й провід чети У. С. С. В серпні 1915. року дістає степень хорунжого. Весь час перебуває в сотні Зенона Московського на фронті. Вмерла трагічною смертю 1918. року.