Чи відбудеться Українська Україна після вигнання московитів з усіх українських територій?

 Чи вже відбулися зміни в умах українців, котрі не були готові в 1991 році до українського державотворення, живучи без української еліти, без державницького просвітництва, без українських лідерів-державників?

 

32 роки існує модифікована совкова урисири, підчас котрої практично не змінилася ситуація для українців на краще. Живемо, практично, не відчуваючи української еліти, без державницького просвітництва, без українських лідерів-державників.

Гроші совкової «компартії» і совкове майно «фабрик і заводів» були легалізовані при Кравчуку, створивши «нову рєспубліку», створивши умови для накопичення «первинного капіталу» для мільйонів сімей власників «владних крісел» («депутати», «адміністрації», «митники», «прокурори», «судді», «директори держустанов»). Утворилася каста «недоторканих з прихованими мільйонами», котра захищається від електорату суддями і «партійними проектами з ліцами», котрі час від часу змінюються у «владі».

Необхідно трохи подивитися в історію, щоб спрогнозувати і запланувати майбутнє Української України.  

В 1914-1922 роках українська еліта (підприємці, купці, інтелігенція) не бачила потреби в будівництві культурного кордону з Московією. Забракло активних діячів серед інтелігенції, яка на 9/10 залишалася в орбіті московитського політичного впливу в Україні.

Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов і Дмитро Дорошенко - чи не хотіли державної незалежності? Бажали її, і не менше від Скоропадського, Міхновського, Коновальця чи Липинського. Мали різні моделі усамостійнення України. Але НЕ МАЛИ широкої суспільної платформи, була дуже вузька бази підтримки. Соціал-демократів-українців майже не підтримувало робітництво українських міст, котрі були під впливом московитських меншовиків і більшовиків.

Чехи, фіни, балтійські народи понад 50 років розбудовували свою окремішню культуру та ідею, історичну пам’ять, суспільні пріоритети. А наддніпрянські українці через урядовий терор цієї роботи майже не проводили, тому й «збудилися окраденими», не підготовленими.

 

Інтелігенція соціаліст-федералістів Єфремова і Ніковського була на 90% зорієнтована на московитських кадетів. Самостійники-соціалісти Андрієвський і Макаренко майже зовсім не мали бази підтримки у суспільстві.

Масову підтримку мали лише українські есери – бо до масової партії пристав Грушевський.

 

Українці в Західній України вже в 1914 році були під прапором української національної ідеї. Але світ підчас розпаду Австро-Угорщини не підтримав українців, щоб підтримати створену Українську Державу в 1918 році.

Інші факти. Стотисячна маніфестація березня 1917-го складалася головно з селян, що потрапили під мобілізацію до українського війська. А коли війська УНР вступали до Києва, в них стріляли з револьверів мешканці київських кам’яниць. І це доводило до розпачу людей, що готові були віддавати життя у боротьбі з московитсько-більшовицькою навалою.

Українське суспільство в 1918 році не було готове до Державності. Про це, зокрема, свідчать вуличні бої в Києві у січні 1918 року, котрі вели головним чином галичани з Галицько-Буковинського куреня січових стрільців і нечисленні добровольці з наддніпрянців.

Численні українізовані полки з тисячами військовиків оголосили нейтралітет і сиділи по казармах. А місто – українська столиця, переважно із здивуванням, байдужо і апатично, як сторонні спостерігачі, дивилися за українсько-московітським протистоянням. Вони із здивуванням вперше були поставлені перед дилемою, на який бік стати.

У серпні 1919 року українські війська змушені були залишити Київ, бо на стороні білих (московитів) була переважаюча більшість київського населення. Липки, Старе місто і Печерськ були прихильниками «Єдиной і нєдєлімой». Війська Муравйова у січні 1918 року мали лише п’ять тисяч багнетів. Але пів мільйонне місто не збиралося з ними воювати. Навіщо, це ж прийшли «свої».

Це тези з статті, котру розмістив Ігор Гирич, професор, доктор історичних наук. Хочеш єдності політичної еліти – працюй з широкими масами, для яких крах держави Україна був би найбільшим життєвим нещастям, мала б запанувати культурно-національна монолітність широкого загалу.

Стаття писалася 16 січня 2022 ще до чергового нападу московітів на українські землі. В січні минулого року стаття була ще досить теоретичною, хоча дуже потрібною. Але вже через місяць «широкі маси» зрозуміли те, що «крах держави Україна був би найбільшим життєвим нещастям для кожного українця».

Українці в черговий раз в історії, вже цілий рік, змушені втрачати українських героїв заради Свободи  мільйонів українців та для забезпечення Незалежності України в умовах нападу терористів з московії.  

І знову черговий трагічний період історії Держави відбувається без широкої просвітницької роботи з консолідації Громадянського суспільства в руслі державотворення. Для цього потрібна наявність та участь активних осіб, котрих в державах називають «елітами», з статтями, дискусіями, публічними виступами з обговоренням національної ідеї, національної культури, Української України. Для формування міцної української нації робота «еліти» має бути щоденною.

Що маємо?

Напад московітів 24 лютого 2022 року застав Україну в стані з існуючою недіючою державницькою політикою. Але виявилося, що українське громадянське суспільство сильніше за «державні інституції» і це не дозволило недоімператору реалізувати його план «Київ за три дні». Весь світ здивувався потужним горизонтальним зв’язкам в українському суспільстві, котре організувалось для захисту України підчас варварської війни і для допомоги вимушеним потерпілим. Україна змінила погляди багатьох світових політиків, котрі почали називати чорне чорним.  

Але в Україні не все так просто. Українці завжди об’єднуються і допомагають один одному підчас захисту Свободи і Держави. Та підчас «мирного» будівництва можуть знову «розбігтися» по «хліб і масло».

Не забуваймо, що маємо стару систему «влади». Попередні «вибори» вчергове показали можливість закріплення старої, хоча трохи модифікованої, совкової системи у владних кріслах. Маємо систему без визначених державницьких та моральних цінностей – «какая-разніца». Існуюча «влада» досить потужно обрізала інформаційний та пропагандистський простір для політиків. Можливо, підчас війни це доцільно. Але закритість для критики, непрозорість багатьох процесів-схем збагачення можновладців, консервація старих корупційних схем, небажання прислухатись до венеційської комісії трохи страшить – а що буде потім, після перемоги, коли можливо використають гасло «переможців не судять»?

От тут і має працювати еліта. Треба звернути увагу, що еліту не призначають, напр., «з вищою освітою», «письменники чи митці», «громадські активісти» і т.п. Належність до державницької української еліти має бути зароблено підчас щоденної роботи з суспільством: публічні дискусії, статті, дописи, коментарі до статей інших авторів. І ця робота не може бути обмежена тільки спілкуванням через соцмережі.

На даному етапі доцільно хоча б на 2-3 роки застосувати спосіб Франка: народники, «йти в маси». При цьому, доцільно сформувати громадські рухи, залучаючи волонтерів і ветеранів, інженерів та підприємців, священників та вчителів і лікарів, письменників та митців.

Є необхідність врахувати новий адміністративний поділ України, і працювати треба в кожній об’єднаній громаді. Адже там формуються понад 30000 дільничних виборчих дільниць, котрі будуть задіяні підчас виборів і члени дільниць та спостерігачі повинні знати про відповідальність за Державу, а не розраховувати заробити «на виборах». Разом з тим, кожна Громада має свій бюджет, свою «владу», і актив Громади, депутати повинні отримувати «уроки державництва», щоб після чергових «виборів» не створювались «феодальні володіння» і менше було гучних заголовків, як от: «його затримали» (але потім всі забувають і «він/вона» знову у «владі»).

Чи є преса, журнали з державницькими дискусіями про Українську Україну? Напевно, що деякі статті є в наукових виданнях, є кілька газет та інтернет-видань з такими статтями. Чи є результат від таких статей? Для науковця напевно що є, перепише посилання для наступних статей.

Але дуже мало доноситься державницьких статей до більшості українців. Не буде вже періодики, котру читають в кожній родині. Золотолітки досить багато часу проводять біля телевізора, але немає системних програм про державництво для них, то ж вони приречені тільки «для критики влади» і не відчувають свою роль у державотворенні. Школярі і студенти практично ігнорують оточуючих, живуть з використанням соцмереж і дуже мало звертають уваги на державність, готують себе «до заробітків», відчуваючи брак співпраці Держави з ними і бачачи злиденну «систему підтримки пенсіонерів». Працюючі українці виживають, хто в Україні, хто за її межами, працюють поза Державою, адже не сприймають обов’язок платити податки і контролювати «владу», з ними також ніхто не працює, не відчувають перспективи працювати «для України». Діаспора так і не «прийшла» до України, як і Україна не залучила діаспору в Україну, мається на увазі налагодження тісної просвітницької роботи як в одну так і в другу сторону.

Є надія на те, що протягом кількох років Україна стане членом ЄС та НАТО і Європа та США почнуть заставляти «владу» змінювати закони, щоб працювала економіка. Це змінить судову систему, бо прийдуть західні інвестиції, котрі будуть вимагати правового захисту. Будуть зламані основні схеми вимивання грошей з Держави. Мають зменшитися тіньові гроші і «сірі» зарплати.

А далі 2-3 рази мають змінитися «депутати», щоб стати Державниками. За цей час стануть міцними українці з малим і середнім капіталом, котрі будуть потребувати захисту «свого» в Україні. Вони й сформують кошти для роботи «еліт», «громадських рухів». Сформуються Партії з явним масовим прозорим членством, котрі будуть мати осередки в кожній Громаді, не буде сотень зареєстрованих «партійних проектів з ліцом».

Тоді і повстане Україна сильною Державою з заможними Українцями в центрі всіх процесів влади.

Післямова.

• « … чи є в Україні політична сила, особистість, яка хотіла б вибороти владу і взяти на себе відповідальність за сучасний стан і майбутнє держави, або, як колись казали, хто підніме булаву? На жаль, такої сили, такої особистості Україна сьогодні не має.» Леонід Сотник, 1–2 (147–148), 2006    

« … еліта не формується за одне покоління, а саме стільки існує нова Українська держава. Дисидентів було кількісно мало, щоб сформувати нову еліту, до того ж їм не вдалося здобути владу, як у Польщі чи Чехії ... ми на етапі формування новітньої політичної свідомості. Так, є Маринович, Грицак, Портніков, Кебуладзе, Забужко, але їх дуже мало й звучати вони мають гучніше. » Ярослав Юрчишин

« … У нас же століттями найобдарованіші в різних галузях люди робили кар’єру на рівні імперії, тобто їхали до Росії, бо там більше людей і грошей…» Олена Білозерська

« … українські політичні партії здебільшого існують, поки на плаву залишаються їхні публічні лідери чи приховані спонсори. Дуже часто українські політики не мислять категоріями суспільного служіння, не вміють відстоювати національні інтереси й навіть не знають, що це таке ...» Сергій Квіт

«…Формування у співвітчизників національно-патріотичного світогляду має забезпечити небайдужість і свідоме ставлення до політичного життя. «Михайло Забродський

«…наша владна еліта насправді є антиелітою та небезпечна для нашої держави. Іншого виходу в цій ситуації, крім як важка просвітницька робота, нема. І це завдання всіх громадських політичних українських організацій. » Степан Хмара

«…Через свій світогляд, рівень політичної та загальної культури чимало представників політичних еліт воліють діяти безвідповідально. Потрібен розвиток якісних медіа, громадських організацій і справжніх політичних партій.»  Тарас Шамайда

«…Зараз світи еліт та звичайних громадян — це дуже віддалені ареали існування. Вони тісно взаємодіють лише в електоральний період. Необхідно вести розмову про консолідацію громадян. У виконанні професійних функцій і полягає відповідальність за країну. Байдуже, говоримо ми про депутата Верховної Ради України чи фахівця управління праці та соціального захисту населення.» Сергій Дембіцький

«…Я в принципі не вважаю, що в нас є політичні еліти. Нам просто необхідний певний час, багато часу. Але цей час не має просто минути. Ми маємо працювати, говорити з людьми й, звичайно, особистим прикладом демонструвати, як це має робитися, як саме треба брати відповідальність на себе.» Леонід Остальцев

«…непохитність та зашкарублість бюрократично-державної машини,  відносна слабкість громадського сектору (бо держава так і не навчилася на повну використовувати його потенціал), низький рівень життя, пошматованість суспільства політикою, складне минуле-теперішнє з рефлексіями в Радянський Союз — це і є ті хвороби України, які треба лікувати та викорінювати. Хотілося б працювати на випередження, давати можливості входити в політичні процеси новим політичним елітам (як би ми не обпікалися на них), шукати й знаходити нові шляхи достукатися до сердець українців і більше працювати з молоддю.» Яна Холодна

«…Я не вважаю, що люди, які називають себе елітою, нею є. Це не еліта, а політична іржа, що роз’їдає Україну. Виховання молоді на національній ідеї та національних принципах дасть змогу змінити цінності й спроможності українців.»  Сергій Кривонос