Про освіту родин Болотні щоб володіти добрами і керувати

Присвячую моїй першій вчительці,

Стефанії Григорівні,

вчительці від Бога

Територія Болотні є типово українською. Прадавні родини використали користі природи: є низина для можливостями вирощування харчів собі і хатнім тваринам; «гори», котрі є невеликими підвищення, з лісами, де можна брати дерево для будови церкви, власних будинків і споруд; ліси дають ягоди, горіхи, гриби; луки забезпечували пашою для худоби; невелика потік-річка з ставом дала можливість мати рибу і працювати млинові.

Такі природні умови давали родинам працювати, що типово вміють українці. Важко працювати, руками, ногами, застосувати ручні засоби та користуватись кіньми.

Немалі відстані від Болотні до ближніх міст, якими є Перемишляни, Рогатин чи Бережани. В ці міста була можливість віддавати дітей для наступного кроку у навчанні після того початкового, котре отримували в селі. Але змогу робити це мали тільки окремі родини. Адже наступні етапи навчання своїх дітей вимагали від батьків витрачати немалі гроші на додатковий одяг, окреме поза сім’єю харчування учня, поїздки з Болотні в місто, оплата місця проживання учня в місті, гроші на саму школу. І дуже мало родин мали можливості вивчити дітей, для того, щоб вони ставали інженерами, урядниками чи митцями. І такі посади отримували поляки, жиди, австрійці, німці, москалі – котрі приходили в галицькі міста і села, в т.ч., в Болотню.

З розповідей Павліни Іванишин, 1898 р.н., котра з роду Євстахія Добровольського, взнав про навчання її сина Василя, 1923 р.н. Він вчився в Рогатинській гімназії до 1939 року, до часу «приходу перших совєтів». Родина Павліни і Григорія Іванишина зуміла відправити сина в гімназію тому, що отримували «інвалідську допомогу», котру Григорій «заслужив» після поранення в Першу світову війну – кривий на ногу з дерев’яним протезом, недіюча одна рука і пластина на мозку – «Гринько дерев’єний». Григорій мав дозвіл вести продаж тютюну - трафіка, що було тоді монополією – тому мали дохід не тільки від ручної праці на моргах, а ще й від продажів, котрі і дозволили відправити першу дитину на навчання в Рогатин.    

Ще зауважу тут про роль навчання для інших моїх родичів. Моя мама, Марія, 1935 р.н., після школи отримала фах кулінара-кухара у Львові. Це дало їй можливість працювати в місті, спочатку в Калуші, після 1962 року, кухарем в ресторані, потім шеф-кухарем. Згодом, коли переїхали у Львів, після 1972 року, працювала кухарем в ресторані «Лісний» в Брюховищах, а потім довгий час керувала «Вареничною» в тих же Брюховищах, біля Львова, котра стала місцем для «ділових зустрічей» багатьох керівників, партійців і службовців Львова – тут було місце для відпочинку «від пильного ока партії».

Тато, Прусак Матвій, 1935 р.н., син Прокопа, 1912 р.н. і Марини 1910 р.н. з родини Лявер з Подусова. Родина була бідною і не було перспектив збудувати успішне життя в Болотні. Виїхати з Болотні після школи не мав як, адже сільським мешканцям не видавали паспортів, фактично совєти тримали селян Болотні та інших сіл кріпаками. Тато пішов на такий крок: записався на шахту в сталінськ, бо для цього виписували паспорт. Але швидко повернувся назад, в 1961 році вже зумів поступити у Львові в училище механізаторів. Отримав фах і працював в Калуші на «білорусі». Отримав спочатку дво- а потім трикімнату квартиру. Не забували і сільської праці – мали в Калуші город, де вирощували традиційно картоплю, недалеко від хімзаводу в районі озера (провалля шахти). Пам’ятаю запах печеної картоплі на полі, котру готували на зірваному і висушеному бадиллі. Згодом у Львові, тато отримав службову двокімнатну квартиру на Садовій, в хрущовці – «втекли» в 1972 року з калуської хімії, котра травила довкілля і заставляла дихати мешканців «посьолка» і старого Калуша дуже шкідливими викидами виробництва, зокрема, хлором.

Мамині брати, крім найстаршого Василя, фактично не мали можливості отримати освіту більшу, ніж тоді отримували в початковій сільській школі Болотні. Вуйко Іван на час приходу в Болотню других совєтів в 1944 році мав 12 років. Бідна сім'я, погорільці підчас війни. Родина не могла відправити таку дитину вчитися. Його руки потрібні були в господарстві. Моїй мамі в цей час було 9 років, також працювала в домашньому господарстві, але згодом вона отримала більше початкових знань. Совєти змушені були підтримувати школи для тримання під котролем уми дітей. Також ходили до школи трошки молодші її брати, Федь/Теодор мав тоді 6 років  і потім Вонихрийко/Онуфрій мав 3 роки. Дід Григорій помер в 1947 році. Баба Павліна змушена працювати в колгоспі і на своєму городі, котрий відкрили в Болотні в 1950 році, щоб утримувати дітей.

Освіта в наступні роки мала вплив на подальшу долю. Не могли отримали додаткову освіту, вуйки освоїли будівельні професії. Не маю застережень до такого вибору, кожна праця цінна. Думаю, що вони також реалізували себе і в роботі.

Мама отримала освіту в училищі кулінарів. І «знайшла» себе потім в «ролі» завідуючої виробництвом ресторану, завідуючої «Вареничної» в Брюховищах біля Львова. Але перед пенсією змушена була піти на важку фізичну роботу в один з цехів «Кінескопу», тата тоді вже не стало, помер у віці 44 роки від раку.

Стрийко, Василь, 1934 р.н., теж отримав освіту механізатора і переїхав в Калуш. Стрийко Адам, 1943 р.н., після строкової служби в совєтській армії закінчив будівельний технікум і пройшов практику в Середній Азії. Потім приїхав в Калуш і пройшов довгою кар’єрною драбиною, від будівельного управління для заст. по будівництву хімічного монстра «Оріани». Адам співпрацював в Калуші із ще з одним вихідців з Болотні, Мирославом Мельником.

Відомості з відкритих джерел. Мельник Мирослав – народився 15 березня 1928 року в Болотні, син Степана. Освіта – вища. Закінчив Львівський політехнічний інститут та Московський політехнічний інститут. Він пройшов шлях від виконроба до головного інженера в трестах «Союзпроммонтаж», Трест № 1 «Севуралтяжстрой» (Москва), трест «Хімметалургбуд» (Калуш). Мирослав Мельник  учасник національно-визвольної боротьби 40-50-х років, політв’язень сталінських тюрем і таборів. Він був заступником голови Конгресу Українських націоналістів Слави Стецько та член Президії Головного Проводу Конгресу. З 1991 по 2007 роки – керівник ТДВ «Будівельно-монтажна фірма «Івано-Франківськбуд».

Він особисто керував будівництвом усіх основних виробничих комплексів – аеросилу, хімічної фабрики, хлору, каустичної соди, магнієвого заводу, виробництва карбамідних смол, виробництв вініл і полівінілхлориду, етилен-пропілену 250, концерну «Оріана» (Калуш), бавовняно-прядильної фабрики (Долина), будівництвом житла і об’єктів соціальної сфери регіону – школи, дитячі садки, лікарні, пам’ятники.

 

Відомості з відкритих джерел. Максимишин Зіновій, народився в Болотні, син Дмитра. У Львівському політехнічному інституті здобув освіту «інженера-механіка». В серпні 2016 року його ПП «Агрофірма «Дзвони» в селі Болотня ввела в експлуатацію зерносховище в комплексі з зерноочисним та зерносушильним обладнанням потужністю 18,3 тис. тонн зерна загальною вартістю 36,9 млн., грн.. додатково відкрито 26 робочих місць. Напевно підпис Дмитра Максимишина зафіксовано в дописі  https://bolotnia.blogspot.com/2022/09/1926_19.html, де описано того, що учні Болотні в 1926 році вітали американці з 150-річчям незалежності «З’єднаних Держав Америки» відписанням групового листа.

Відомості з відкритих джерел. Баран Василь, син Степана. Депутат обласної ради, керівник установи в Перемиляни, займається сільськогосподарським бізнесом. 

Моя дружина Ольга і я здобули вищу освіту. Вживаю цього терміну, бо ми вчилися паралельно з вже обраною спеціальністю. Нові знанні з Політехніки допомогли розвинути професійний рівень, а диплом дав шанс отримувати посади і вищу зарплату. На відміну від моїх батьків, котрі мали дуже маленькі шанси спокійно вчитися, мені вже легше було увійти в світ, отримати освіту.

Я з 1-го класу вже не жив в селі, батьки переїхали в Калуш. Я мав можливість отримати освіту спочатку в Калуші, де вчився 8 років. А потім в 1971 році вирішив піти в технікум у Львові, щоб матеріально допомогти сім’ї стипендією – тоді отримував 30 рублів. Тато вже готував можливість забрати нашу сім’ю з «хімії» в Львів, де переїхав працювати в ЖЕК і жив в міні гуртожитку на Партизанській, 3 – напівпідвал від ЖЕКу. Я також на першому курсі жив з ним. А поступив я у Львівський технікум промислової автоматики, хоча спершу пробував подати документи в технікум радіоелектроніки. Туди не прийняли документи, адже треба було мати «приписку» - не далі  30 км від Львова, це були совєтські правила. Але я не шкодую. Навпаки. Я мав чудових вчителів - вивчив логіку, теоретичні основи електрики, креслення, фізику, математику, деталі машин. Навіть в інституті не зміг би так детально вивчити ці предмети.

Працюючи на інженерній посаді, я вечірньо опанував вищу освіту у Львівській політехніці. Тут ми познайомився з дружиною, Ольгою Панчук, зі Мшани,  котра також освоювала вищу освіту в цій же групі. Ця освіта дала нам можливість працювати на інженерних посадах. Мені в Проектно-конструкторському інституті конвеєробудування, а Оля в Інституті «Електрону». Потім було приватне підприємство «АОМ», далі - фізичні особи підприємці.

Вищу освіту Оля отримала в Політехніці, хоча мала всі можливості здобути освіту в Університеті, куда початково подала документи. Після школи, в Мшані, Оля мала золоту медаль. Але виявилося що вже на той час, це десь 1979 рік,  щоб попасти в університет вже треба було мати не тільки хороші оцінки в атестаті, але ще й вміння «пройти вступну комісію». Великим досвідом негативу для неї стало, власне, система «освіти» при вступі в Університет, котра відкинула її з цього шляху.

На жаль, варіант «вступу через знайомих» багатьох відкинув від вищої освіти і Україна отримувала тисячі випускників вузів з досить хибним баченням тих можливостей, котрі треба реалізувати в житті. Після отримання диплому дуже багато осіб почали реалізовувати отриманий «досвід»: використання хабарів. Хабар спочатку від батьків за  «вступ» до вузу. Потім хабар за здачу заліків, екзаменів, дипломів. Ще гірше, що до тепер в багатьох місцях керують люди з купленими дипломами.

«Куплені» дипломи, «куплені» посади – одна з причин теперішніх негараздів України. Україна дуже корумпована країна - сотні тисяч людей отримували посади, часом, з застосуванням «липового» диплому про вищу освіту. Не думали вони про те, щоб реалізувати свої здібності, отримані від Бога. Їхня робота на посаді звелась спочатку для «відпрацювання» батьківських хабарів за диплом, а потім «заробіток» для хабаря за освіту для своїх дітей.

Маємо цілі клани суддів, прокурорів, податківців, митників, всіх рівнів адміністраторів-керівників, так званих депутатів – у них вкладені хабарі за освіту. Тепер вони мають гроші і захищають створену свою систему, котра не дає будувати потужною Україну.

Ці особи дуже сильно спаплюжили освіту, знання, професійність, кваліфікацію. Створені виклики для молодого покоління, котре має відновити шанобливе відношення до освіти, без котрої не зможе відродитися Україна.

 

Про наш сімейний досвід освіти наших з Олею дітей. Тарас вчився в школі в період невизначеності загального руху України. Було дуже важко оцінити куда буде рухатися економіка, де можна буде прикласти свої руки. Молодь, в перші десять років після відновлення незалежності України, не отримала в школі державницького навчання. Не були повністю перероблені з совєтських стандартів підручники з історії, з української літератури – це основа формування світогляду молодого покоління. Вчителі отримували мізерні зарплати, багато з них взагалі покинули школу – шукали спосіб іншого заробітку для виживання. І вчителі практично перестали «вчити» - ходили в школу, щоб хоч щось отримати на «руки».  

Закінчення середньої шкоди в Тараса припало на 2000-й рік. У випускному класі школи, коли Тарас готувався отримати атестат про середню освіту, був характерний випадок. Після вересневого дзвінка на останній для Тараса лінійці, батьків учнів з «потенційними можливостями отримання золотої медалі» запросили в кабінет директора. Всім стало зрозуміло, що розмова буде про річний «фінансовий» батьківський супровід своїх «медалістів» на користь вчителів і директора, щоб отримати 7 чи 8 медалей.  Слава Богу, що наша сім’я не сприйняла цього, ми не посилали дитину за «золотим папірцем» - ми не прийняли цієї «гри».

Україна дуже-дуже погано трималася в «новій» економіці, котра вже мала трошки вільного ринку, але, в основному, залишалася феодально-олігархічно-совковою системою. Щойно в цей відійшли від бартеру, котрий замінював грошові відносини. Ніхто не міг спрогнозувати майбутнє. Молодь була апатичною, почали поширюватися штампи «швидкого збагачення» і знищувалися принципи «працювати професійно і добровісно». Не було справедливої зарплати за виконану роботу – хто як домовиться, без захисту і справедливого суду.

Щоб Тарас «перебув» період невизначеності, я оплатив Тарасові приватне навчання в так званому «Інституті при президентові України», котрий знаходився в Брюховичах. П'ять років Тарас мав шанс вивчити багато корисних предметів, отримав освіту управлінця з кадрів. Був на практиці в міськраді, в управлінні економіки, котре очолював хороший спеціаліст, Валерій П’ятак. Але Тарас побачив зсередині чиновників, їхню мізерну зарплату, абсурдні звіти замість роботи. Після отримання диплому Тарас так і не хотів йти на «службу». Я десь його розумію – там він міг, хіба що, знищити свою мораль. Після завершення цієї освіти, на рік часу я призначив Тараса директором мого приватного підприємства «АОМ», котре займалося системами опалення і димоходами. Та він не захотів займатися роботою на цьому рівні, а виконував роботу монтажника, бригадира для робіт з монтування котлів, димоходів, віконних щілинних провітрювачів. Багато господарів отримали нові котли, димарі – це йому до вподоби, це користь для власників. Напевно, що і Тарас отримує задоволення від такої своєї реалізації – вища освіта не стала для нього входом в «інший» світ. Хоча кругозір має досить великий, опановував систему через електронну біржу, має досвід додаткового заробітку через агентські структури в страхуванні. І це добре. Тарас до цього часу практично працює в такому режимі, добавивши до переліку теплові помпи, сантехнічні роботи.

На відміну від українських родин з Болотні, котрі були простими трударями і жили працею для власного утримання, багато власників великих маєтків в Болотні, отримували освіту в європейських університетах, були вихідцями з литовських, польських, німецьких родів – вони мали капітали і їх примножували. Вчитуютись в «Блакитний альманах» про історію польськів родин, виданий в 1908 році у Львові, можна знайти прізвища власників «дібр», «панів» близьких нам сіл Перемишлянщини.     

Для прикладу. Родина BAWOROWSKI, herbu Prus II. Rodzina czerwonoruska, wywodząca się z Bavorow na Bavorowie w Czechach 1315/.

Mikołaj z Baworowa Baworowski, dzielny wojownik, pan na Baworowie, Ostrowie, Horodnicy, Sułkowcach 1570, rotmistrz wojsk krol. 1570—93, zaśl. Maruszę v Małgorzatę z Skarbkow h. Abdank, corkę Jan a i Kłodnickiej h. Łada. Hr. Michał, ur. 1789 y 29. 7. 1872, pan na Baczowie i Podusilnej.

            Ширше про подібні родини, котрі володіли земляни Перемишлянщини, буде в окремому розділі.

« … w roku 1880 ilość analfabetów w Galicji wynosiła 77% ogółu mieszkańców …»

Варто звернути увагу на дослідження системи освіти українців в 1850-х роках. Є хороша стаття польської дослідниці про ремісничі школи, котрі на той час запровадила в Галичині австрійська бюрократична система.

Школи були запроваджені в обмеженій кількості міст Галичини. Опис їхньої роботи показує те, чому українці так повільно розвивалися професійно.  Стає зрозумілим те, чому керівниками інституцій ставили поляків, німців, москалів, євреїв.

Показовим є місто Броди, де була така школа. Також такі школи були ще в Самборі, Станіславові/ Івано-Франківськ, Львові, Снятині. В цих містах довший час було  досить багато цікавих проектів, адже ці міста підготували собі якісну технічну еліту. Не було школи в менших містах, напр., в Перемишлянах, і місто слабенько трималося  в ті часи. Пізніше для розвитку Перемишлян велике значення мала залізниця Львів-Підгайці, котра нажаль була знищена німцями після відступу і «добита» москалями після «приходу».  Є окремий опис - https://bolotnia.blogspot.com/2022/09/blog-post_5.html  

Нажаль, українці не користалися можливостями отримувати знання і займати керівні посади. Це видно із звітів освіти в Бродах в 1850-х роках. Вчилося щорічно біля ста учнів. Школа була дворічною. В перший рік вчили загальні предмети. На другий рік йшли технічні предмети. Але, дуже важливо, що крім технічних предметів вивчали три іноземних мови: німецьку, французьку та італійську. Навчання велося німецькою мовою. Враховуючи, що галицькі учні практично вільно володіли польською та українською мовами, то випускники таких шкіл знали вже тоді 5 мов !!!

Так формувалась технічна інтелігенція. Але українців серед учнів було дуже мало. Зі ста учнів щорічного випуску школи тільки 7 або 10 були українцями. Решта – поляки, євреї, німці.

Після відновлення України в 1991 році нажаль немає українського уряду, котрий би повністю оновив систему освіти, котра має бути державницькою, українською, розвитковою. Президент Кравчук, був українцем, але з комуністичним шлейфом, «хитрий лис» крутив державою так, щоб не знищити старий совєтський режим, в т.ч. в освіті – нічого не змінив. «Сильний» російський Кучма створив систему корупції і роздавання всім своїм державних підприємств, особливо колишнім партійним діячам і хабарникам. Ющенко не був організатором і не зумів поставити українство в центр уваги Держави, воно було є його основним, але не передалося «мешканцям» держави. Наступного не хочу називати, адже це злочинець, ворог України. Порошенко коливався між грішми і Україною. І добре, що розпочав процес «віра, мова, армія». Зеленський не має ні державницьких принципів, ні відчуття оригінальності українського буття – при ньому також освіта не переходить до нових методів, не забезпечує створення України в Україні  з застосуванням знань, професійності, здібностей українців в Україні для України.

Освіта для українців повинна стати основним напрямком після підтримки сильної армії. Адже здобуті знання та кваліфікація потрібні для розбудови сильної Держави. Не можемо опуститися до країни-споживача чужих товарів, виробленими чужими робочими руками, на неукраїнській технології та обладнанні. Не можемо з наших податків фінансувати навчання наших дітей в наших школах, училищах, технікумах та у вищій школі, щоб потім інші країни безкоштовно отримували наші кваліфіковані руки і мозок.

 Освіта в Україні повинна суттєво змінитися. Негайно треба відмовитися архаїчної давньої схеми навчання: очікування на атестати та дипломи та відмовитися від «зимового навчання» заради того, щоб влітку діти-учні мали вільні руки для роботи на домашніх «арах-моргах».

Вже в школі більшість учнів мають отримати можливість проявити власні здібності для опанування професії чи заняття, котре є цікавим для підлітків. Доцільно, щоб учні спробували кілька різних напрямків. І при цьому, їм повинні надати час для реалізації «перших практичних кроків» та показати можливості здобуття наступних знань, котрі їм будуть потрібні для успіхів в роботі. Тоді стане зрозумілим, чи потрібно зразу після школи переходити вчитися в наступний навчальний заклад, і який має бути рівень. Адже це може училище, творча майстерня, технічний технікум чи вуз, гуманітарний університет.

Проведення навчання в період вересень-червень сформувалось в дуже давні часи, передбачувало «зайняти дітей» взимку, коли значно менше є роботи в кожному родинному господарстві. А влітку «робочі» руки дітей повинні бути «в полі». І в час енергетичних проблем України, можна б змінити такий підхід.

Вільними місяцями від навчання могли б стати найбільш морозні місяці, коли потрібно багато коштів витрачати на обігрівання шкіл. Та й добирання до школи важке, хворіб дуже багато в цей період, набагато більше електрики використовується для освітлення. Листопад-лютий могли б бути вільними в школах. А «погрітися» у відпустках для вчителів можна забезпечити і взимку. Враховуючи, що зарплати вчителям мають бути достойними, то вони б могли відпочивати взимку на теплих курортах.         

Немаловажно в системі освіти передбачити можливість регулярного додаткового здобуття додаткових знань та практичних навичок в старшому віці, з періодичністю 5-10 років.      

            Дякую моїм вчителям в Калуші, Львові за передані знання !!! Дякую всім тим вчителям, хто проводив тренінги, семінари після отримання мною базової освіти – я дуже багато корисного отримав від вас !!!