1 вересня. 50 років тому.

 

Півстоліття минулого з того часу, коли я став, як по-теперішньому говорять, ІТ-шником і почав рахувати себе львів’янином. Це був початок навчання в Львівському технікумі промислової автоматики.

В той же рік совєти почали випускати клони комп'ютерів фірми IBM - ЄС ЕОМ (Єдина Серія Електронних Обчислювальних Машин). Вони випускалися, зокрема, на заводах в Казані, Мінську, Пензі.

 «Ряд 1»: моделі 1020, 1030, 1032, 1040, 1050, 1060; і вдосконалені 1022, 1052.

 «Ряд 2»: моделі 1025, 1035, 1045, 1055, 1065. Вже після закінчення технікуму, в Проектно-конструкторському інституті конвеєробудування в 1980-х роках я працював на  ЄС-1022 і ЄС-1035.

ЄС-1060 вимагала приміщення площею 200 м² і споживала 80 кВА.

В той же час, IBM System/32 анонсовувала 1975 році IBM 5320: комп'ютер був схожий на великий офісний стіл з дуже маленьким 6-рядковим (по 40 символів у рядку) дисплеєм. Машина мала вбудований принтер, розташований безпосередньо перед оператором. Комп’ютер мав 16 Кб і 32 Кб пам'яті, один жорсткий диск, який міг мати 5 Мб, 9 Мб або 13 Мб пам’яті і восьмидюймовий флоппі-дисковод

Півстоліття минулого з того часу, коли я став по-теперішньому ІТ-шником і почав рахувати себе львів’янином. Це був початок навчання в Львівському технікумі промислової автоматики.

Цього року відмічаємо круглу дату, а саме, в 1971 році студенти групи В-15 розпочали навчання в Львівському технікумі промислової автоматики. Вже немає такого технікуму, його закрили, а в цьому приміщенні з 1997 року вчаться студенти Правничого коледжу Львівського національного університету імені Івана Франка.

Будинок № 19 на вулиці Січових Стрільців, де знаходився ЛТПА, (давніше — вул. Маєровська, 15, вул. 3 Мая, 19), споруджено в 90-х роках XIX століття. На початку жовтня 1939 року в будинку була відкрита технічна школа. Навчалося в ній понад сто осіб. У 1940 році школа реорганізована в гірничо-паливний технікум. Він відновив свою діяльність через місяць після звільнення міста від гітлерівських загарбників. З плином часу технікум значно розширився, в 1963 році реорганізовано в технікум промислової автоматики.

Наша група здобувала спеціальність «ЕОМ, прилади і пристрої», щоб отримати кваліфікацію технік-електрик.

Тоді ще не називали нас ІТ-спеціалістами. Дуже важко зібрати електронний архів про діяльність технікуму та долі наших колег з групи – не було тоді інтернету, дуже мало збережено інформації в електронній формі.

Але перевагою навчання в той час було те, що ми вникали в основи електронної обчислювальної машини, почали програмувати за допомогою елементарних «комірок», «суматора». Пристрої на котрих проводились навчання і лабораторні роботи були дуже простими, без моніторів, без пам’яті, без друку. Асемблер і Фортран – це були наші перші мови програмування.

Програмування не було основним предметом, ми більше освоювали електроніку. Одним з складних, але корисних предметів ми мали ТОЕ – теоретичні основи електротехніки. Викладач, Туллер Яків Ісакович, був дуже досвідченим та вимогливим і «результативним» для засвоєння нами цих «основ». Це дуже помогло багатьом в подальших роботах.

Вже в той час я отримав чудовий досвід конструювання пристрою «перетворювач постійної напруги в постійну». Сьогодні без проблем подібні пристрої, котрі називають тепер контролери та інвертори,  можна замовити з Китаю, дехто виготовляє їх в Україні. А тоді ми ще не знали, що такі пристрої стануть дуже потрібними і будуть використовуватись у системах генерації та використання електроенергії з відновлюваних джерел енергії, особливо з фотоелектричних панелей. 

Василь Прусак.

Народився в с.Болотня Перемишлянського р-ну. 8 класів закінчив в Калуші.

У Львові спочатку проживав разом з своїм батьком в невеликій службовій квартирі-гуртожитку від ЖЕКу на вул.Партизанській,3. Через рік перебрався з батьком в окрему службову дво-кімнатну квартиру з загальною кухнею на вул..Садовій, 22, кв.19, куди приїхала мама, бабця, брат і сестра.

Після технікуму два місяці працював наладчиком електронної апаратури на 125-му заводі, куди мене влаштували по блату. Середня зарплата – 195 руб.

Армія. Відправили мене в Чернівці, навчальна частина для служби в Німеччині. Але через місяцьпочалась хвороба, непритомнів – проривало язву. Мене відправили у Львів, на призовний пункт. А тоді не розбираючись відправили в Чернігів, навчальна частина для залізничних військ. Тут через місяць визначили хворобу і поклали в госпіталь, а через два місяці комісували.

Робота. Лоточник ресторану «Лісний».

Операція – вирізали язву.

Робота. Львівський проектно-конструкторський інститут конвеєробудування. 1977-1993.

Львівська Політехніка. Закінчив в 1984 році ФА, інженер-системотехнік.

1982 одружився з Ольгою Прусак. Двоє дітей Тарас і Оленка. Троє онуків: Софійка, Максим та Дем'ян.

МЖК 1991 отримав трикімнатну квартиру на вул.Роксоляни, 57.

Інститут енергетики  1993-1995. Приватні фірми 1995-2014.

Хіблін Олександр. З с. Вільхове біля Сокаля.

У Львові проживав на квартирі вул..Любінська, з односельцем Ярославом Криштофом, котрий вчився в торгово-економічному і з Мельником, котрий вчився на архітектора. Інша квартира – вул.Робітнича.

Армія на Уралі.  Старшина.

Робота. «Електрон», цех 9, наладка телевізорів. З 1996 року працював в приватній фірмі водієм.

Одружився з Марією Мелимук, котра закінчила наш технікум на 2 роки пізніше. Дочка Наталя.

Квартира на Сихові. Після смерті Марійки живе і самостійно утримує хату дружини та город в с.Прибілля, за Бібркою. 

Фай Богдан. Жив на вул.Вишенського, бічна Личаківської біля базару. Знав трохи французьку, яку вивчав в в школі. Працював у фірмі, котра глушила радіохвилі, біля управління залізниці і собору Св.Юра.

Павло Бєлов. Жив на Любінській. Працював у фірмі «Пліт»

Овадюк Юрій. З Ковеля. Живе в Луцьку. Навчався в ЛТПА. Навчався в Поворській ЗОШ. 

Кисилюк Олег

Наша група була скомплектована з учнів, котрі закінчили 8 класів. Більшість з них поступили без екзаменів, будучи відмінниками на основі свідоцтва про освіту. Тільки кілька студентів попали в списки на основі двох екзаменів. У мене прохідними оцінками були «5» з математики і «4» з української. При цьому мене могли не зарахувати. В приймальній комісії мені сказали забирати документи, бо в мене згідно медичного обстеження зміщення перегородки в носі. Ця вада не дозволяла попасти в «військову» групу В-14. Коли я почав виясняти причину і озвучив свої оцінки, то вдалося узгодити прийняття моїх документів в паралельну групу В-15, котра не була «мілітарною» і мала менші вимоги для здоров’я.

Вже підчас навчання виявилося, що двох наших колег пільговиків відрахували: один «відмінник» за два місяці отримав понад сім «двійок», в основному з математики; інший «відмінник» був неповносправним – не вмів говорити і йому давали папір для того, щоб він писав відповідь. На третій рік до нас долучилось кілька колег, котрі оформились після закінчення середньої школи.

Тільки четверо було зі Львова. Інші – в основному з сіл та міст з різних областей. Була тенденція, коли у сільської молоді було велике бажання покинути село. Введення професійно-технічної освіти дало поштовх для активізації переселення випускників сільських шкіл. Майже вся молодь виїжджала зі села на навчання – якщо не у вищі навчальні заклади, то принаймні в училища чи технікуми. Було прагнення після закінчення школи самостійно заробляти. Сільська молодь відмовлялася працювати в колгоспах, які не давали належного рівня матеріального забезпечення. Нерідко виїзд у Львів на навчання був цілеспрямованим ще зі шкільних років. Зі здобуттям спеціальності в село не повертались, а залишались якщо не у Львові, то бодай у районному центрі. Небажання повертатися в село радянська влада трактувала негативно, навіть як вияв “огиди до праці на селі”. Проблемою для мігрантів було отримати львівську прописку. У 60–70-х роках прописка була обов’язковоюдля працевлаштування. Існувало замкнуте коло: роботи не надавали без прописки, а прописки – без довідки про зарахування на роботу. Відсутність прописки в одного з членів подружжя не давала змоги їм спільно проживати уЛьвові.

Мешканці приміської житлової зони в межах 30–50 км навколо Львова міську прописку отримували автоматично. Мешканці цих сіл, заохочені можливістю додаткового матеріального доходу, прописували чужих їм людей за наперед домовлену оплату. Вартість прописки була різною – від 5–10 до 30 крб. у місяць.

 

Практику в технікумі ми проходили на «Львівприладі», «Кінескопі», «Термоприладі».

Піврічну практику багато колег перетворили на заробіток: влаштувались на робітничі професії на заводі, куди нас направили. Нам платили офіційну мінімальну зарплату.. Я працював на участку механічної порізки заготовок з сталі, алюмінію, бронзи. Робота була двозмінна.

Гуртожиток нашого технікуму знаходився на вул. Кутузова, 107. Проживали хлопці і дівчата. Дуже часто директор технікуму ставав «сватом»: об’єднував молоді сім’ї, пояснюючи «молодому», що відмова перетвориться у виключенням з технікуму, після «заявм» молодої про «цікаве положення» від молодого.

Лекторій на пр.Шевченка був для нас обов’язковим, нам читали політичні лекції, деколи пізнавальні.

Абонементи в філармонію і в театри також були обов’язковими. Але самостійно ми шукали і знаходили квитки на квитки ансамблю «Смерічка». Адже після  1 квітня 1973 року ансамбль «Смерічка» під керуванням Л. Дутковського разом з солістами Н. Яремчуком та В. Зінкевичем переходить на професійну сцену  у Чернівецьку філармонію. У Львові — більше 50 концертів, по три в день, побиті вхідні скляні двері філармонії...  

Заставляли нас ставати дружинниками. Для багатьох це було цікаво, адже можна було наступний день не ходити на заняття.

Донорство. Кілька колег постійно здавали кров, адже їм давали гроші і вихідні від навчання.

Стипендія. Я мав 30 рублів. Зумів накопичити гроші, адже жив з батьками і не мав великих витрат, і купив радіоприймач «Соната» на 6 діапазонів, котрий коштував 84 рублів.       

Студентський загін. Я відпрацював 2 місяці у Львові на рихтуванні залізничних колій баз імпорт торгу, куди потім поступали товари з «дружніх соціалістичних держав». Ми організовано закупили форму кожному: китайську просту голубу сорочку за 6 рублів і джинси самбірські за 4 рублі. Заробіток за літо - 60 рублів

Частина колег відпрацювали в Скадовському районі – привезли по 200 рублів.

Багато наших колег стали вболівальниками футболістів львівських «Карпат». Ця команда була у вищій лізі.

Дуже принциповими та гострими були матчі з київським «Динамо». І в 1971 році була перемога «Карпат», за котру вболівало 50 тисяч львів’ян та гостей міста на стадіоні «Дружба» .

Поїздка в Москву.

Похід в Гребенів.

Танці в училищі медиків.

Студенти підробляли, розвантажуючи вагони на товарних станціях. Проблема вчасного вивільнення товарних вагонів була надзвичайно актуальною тоді. Ночами вони розвантажували вагони, а у вихідні працювали вантажниками на винзаводі, де “було найліпше, бо і “п’ятку” за день платили, і годували в заводській їдальні безплатно, ще й можна було прихопити після зміни з собою кілька пляшок вина, на що чекали друзі в гуртожитку”. Кілька годин праці вантажниками давали змогу заробити до 10 крб., а у вихідні – до 25 крб., що вважалось дуже добре.

Мешканцям гуртожитків було зручніше харчуватися в їдальнях, обід у яких коштував від 25 коп. до 1 крб. 20 коп., зазвичай на нього витрачали в середньому 30–60 коп., що було дешево.

Загальноприйнятою була віддяка за дипломну роботу науковому керівникові та рецензентові. Віддяка – це пляшка дорогого алкогольного напою (зазвичай коньяку) і коробка цукерок; її здебільшого приймали без жодних застережень.

Вже з 1971 року я, Прусак Василь, львів’янин. Саме в цей рік я поступив в Львівський технікум промислової автоматики, маючи свідоцтво про закінчення 8-річного навчання в середній школі Калуша. На мій вибір, а його я робили самостійно, вплинуло те, що я хотів допомогти батькам можливою своєю стипендією. Батько переїхав у Львів, щоб знайти варіант отримати квартиру і перевезти всю сім’ю, адже Калуш став небезпечним для здоров’я. Потужні працюючі хімічні виробництва дуже часто викидали в повітря хлор, або інші викиди, котрі створювали туман на багато годин. З 4-го поверху квартири на Корякова ми не годинами могли не бачити Височанки, а видно було тільки верх вишки телевізійного ретранслятора.

Початково я планував поступити в Львівський технікум радіоелектроніки. Сюди я приніс документи в приймальну комісію у супроводі тата. Отримав перший стрес, адже документи не прийняли. Виявилось, що вступники повинні проживати, бути прописані, в 30-ти кілометровій зоні навколо Львова, Зразу згадав іронічні слова класної керівниці, котра пророкувала «нікуди ти не поступиш, не маєш зв’язків, вернешся в Калуш». Та ми знайшли інший технікум – промислової автоматики. Тут документи прийняли. Два екзамени пройшли досить успішно: математика «5», а українська «4». В свідоцтві було тільки три оцінки «4», а решта були оцінки «5». Радів вдалим оцінкам, котрі були значно вищими від багатьох інших вступників. Але в приймальній комісії отримав другий стрес: сказали, що мене не приймають. Я ж почав виясняти причину і не відступився, не забрав документи, як мені вказували. Виявляється, що причиною «відмови у прийомі» стала медична довідка, на основі котрої якийсь елемент моєї дихальної носової системи не підходив під приймання в групу, котра після завершення навчання мала б служити в Німеччині, в радіотехнічних військах. Та виявилось, що була друга група з цієї спеціальності, для котрої не потрібно було мати «досконале військове дихання». Коли я це вияснив, то настояв, що я подаю документи в цю групу і мене зарахували. 15-річним юнаком прийшлось перший раз серйозно відстояти свої права вчитися. Не дуже тоді ще розумів мілітарну складову совєцького союзу, котрий не бачив особистості, а використовував населення всіх республік для формування «війського гіганта», котрий мав завойовувати світ комуністичними гаслами.

            Моя спеціальність, котру я освоїв в технікумі за 4 роки, «технік-електрик електронно-обчислювальних машин», група 45 випуску 1975 року. Дуже хорошу освіту отримав від досвідчених викладачів, котрим до сьогодні вдячний. Математик - Чернянський, теоретичні основи електротехніки – Туллєр, теорія машин і сопромат – Ройко. Курсову роботу робив з практиком, спеціалістом з «Кінескопу», а мала вона назву «перетворювач постійної енергії в постійну». Це заклало знання, на основі котрих з часом просто розумів роботу сонячних панелей, теплових помп, інверторів. Адже багато таких пристроїв продавав і розумів їхню технічну суть. Знання з технікуму стали основою напрямку, котрий я також виконував продовжую консультувати: енергозбереження та енергоефективність.

            З першого курсу технікуму триває дружба з Сашком Хібліном. Практично я рахую його братом, дуже теплі відносини, розмови, підтримка тривають вже 50 років.

            Куратором групи була Авдєєва Єлєна Ніколаєвна. Викладала німецьку мову, котрої я так і не почав вивчати. Тихенька, неконфліктна. Старалась бути нам мамою. «Вася, як ти тримаєш в зимовій шапці стипендію групи, це ж небезпечно, негайно зайди в мій кабінет». Я був старостою групи і отримав в бухгалтерії стипендію для групи, швидше ніж всі прийшли. Місячна стипендія тоді була 30 рублів. Не пограбували мене, Авдєєва зберегла мене і гроші для роздавання. 

 

 

Дещо про той рік, 1971-й.

Будинок № 19 на вулиці Січових Стрільців, де знаходився ЛТПА, (давніше — вул. Маєровська, 15, вул. 3 Мая, 19), споруджено в 90-х роках XIX століття. Належав княгині Понінській, а з 1901 року - її племіннику Каліксту. Розробкою проєкту займалося архітектурне бюро Івана Левинського. Будинок споруджений у 1889—1890 роках за проєктом Яна Томаша Кудельського[53] у стилі неоренесансу. Завжди був прибутковим - приміщення здавалися в оренду різним установам. 1903 року будинок придбав президент торгово-промислової палати Самуїл Горовиць. У міжвоєнний період колишня кам'яниця Понінської належала Міхалу Мар'яну Баворовському. На початку жовтня 1939 року в будинку була відкрита технічна школа. Навчалося в ній понад сто осіб. У 1940 році школа реорганізована в гірничо-паливний технікум. Він відновив свою діяльність через місяць після звільнення міста від гітлерівських загарбників. З плином часу технікум значно розширився, в 1963 році реорганізовано в технікум промислової автоматики.

Багато наших колег стали вболівальниками футболістів львівських «Карпат». Ця команда була у вищій лізі.

 

в 1971 р. було реорганізовано у Музей народної архітектури та побуту у Львові (серед львів`ян добре знаний як Шевченківський гай). 

Весною 1970 року ансамбль «Смерічка» перемагає в Республіканському фестивалі самодіяльного мистецтва і отримує «Золоту медаль» лауреата. З 1970 у «Смерічці» брали участь: Левко Дутківський (музичний і художній керівник, клавішні), Октавіан Бендас (лідер-гітара), Олександр Мараков (ритм-гітара, вокал), Олег Федотов (бас-гітара), Олександр Мазан (ударні інструменти), Валерій Бурмич, Олесь Курик, Олександр Бродовінський, Василь Гнатюк (духові інструменти), Галина Мокрецова, Таня Герасимова, Одарка Журумія, Марія Наголюк, Зоя Маслова (бек-вокал), Марія Ісак, Мирослава Єжиленко (з 1972 р.), Василь Зінкевич, Назарій Яремчук (солісти).

У 1972 році «Смерічка» у Москві перемогла у телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» з піснею Левка Дутківського «Горянка». Ансамбль був нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР і отримав звання народного. У ці два роки «Смерічка» взяла участь у телеконкурсах в Москві. Зокрема «Пісня-71» з піснею В. Івасюка «Червона рута» та «Пісня−72» з піснею Володимира Івасюка «Водограй».

1 квітня 1973 року ансамбль «Смерічка» під керуванням Л. Дутковського разом з солістами Н. Яремчуком та В. Зінкевичем переходить на професійну сцену  у Чернівецьку філармонію. У Львові — більше 50 концертів, по три в день, побиті вхідні скляні двері філармонії... 

 

Все навчання проходило під пильним оком партії: нам треба було готувати політінформації, вчити і обговорювати ідеологію компартії. Нас готували для служби в радіо військах, тож ми мали бути лояльними до влади.

11 вересня 1971 року помер Микита Хрущов. Всі повинні були слухати Леоніда Брежнєва (1964-82).

В Китаї тоді правив Мао Цзедун (1954-76), в США Річард Ніксон (1969-74), в ФРН Віллі Брандт (1969-74), у Франції Жорж Помпіду (1969-74).

Знайшов інформацію, що в 1971 році, 15 лютого, компанія IBM анонсувала гнучкий магнітний диск для зберігання інформації – дискету діаметром 8" (200 мм). Для нас тоді це не було відомо, адже не було де використовувати.

19 квітня • На Волзькому автомобільному заводі у Тольятті (Росія) зібрано перші шість автомобілів ВАЗ-2101, прототипом якого був італійський Fiat 124.

Нам було по15-16 років, коли ми почали навчання, а той рік, 1971,  народились Ілон (Рів) Маск, 28 червня, американо-канадський підприємець (PayPal, SpaceX, Tesla Motors, Solar City), винахідник південно-африканського походження; Віталій Володимирович Кличко, 19 липня, український політик, громадський діяч, спортсмен.

1971 рік не мав такої кількості іноземних туристів, як зараз. До режимних територій, зокрема, належала більша частина Західної України – частково через прикордонний характер, а частково через політичну “неблагонадійність” її мешканців. “Привідкриття” Української РСР для відвідин іноземними туристами у період хрущовської відлиги створило для КДБ при Раді Міністрів УРСР чимало клопотів, пов’язаних із запобіганням можливих “антирадянських дій”. Особливий резонанс викликала справа бельгійського студента українського походження Ярослава Добоша 1947 р.н., котрий потрапив в поле зору КДБ ще в Києві. Під час перебування у Львові упродовж 3–4 січня 1972 р. кадебісти уважно стежили за ним, фіксуючи “окремі підозрілі моменти у поведінці… зокрема звірка в номері готелю якихось записів у блокноті з купленим путівником по м. Львову, а також постійні спроби виявити за собою стеження під час огляду визначних пам’яток м. Львова” [47]. Добошу дозволили покинути місто, але на кордоні під приводом неправильного оформлення документів, зняли з поїзда. У результаті детального обшуку співробітники КДБ вилучили “компрометуючі матеріали”, зокрема фотоплівки “Словника українських рим” Святослава Караванського, фотографії Валентина Мороза і Василя Стуса тощо. КДБ сповна використав справу Добоша, якого змусили публічно каятися, для трактування українських дисидентів “запроданцями капіталістичного Заходу”.

 

Генеральна Асамблея ООН 15 грудня 1972 року оголосила 5 червня Всесвітнім днем охорони навколишнього середовища. В цей день Організація Об'єднаних Націй намагається привернути увагу світової громадськості до проблем навколишнього середовища, а також стимулювати політичний інтерес та відповідні дії до збереження природи. Приводом до проведення цієї всесвітньої акції послужило звернення, що надійшло 11 травня 1971 року генеральному секретареві ООН. Звернення підписали 2200 діячів науки й культури з 23 країн світу. Вони попереджали людство про безпрецедентну небезпеку, що загрожує йому у зв'язку із забрудненням навколишнього середовища. Щорічне відзначення цього дня кожного року допомагає привернути увагу суспільства до проблем довкілля і підкреслює гостру необхідність у зміні відношення людини до раціонального використання та відтворення природних ресурсів.

 

Підприємства, засновані 1972-75 роках

«Львівський електроламповий завод „Іскра“»

АвтоЗАЗ — українська компанія з виробництва автомобілів. Компанія була заснована в 1975 році, як виробниче об'єднання, і холдинг включав Мелітопольський моторний завод, Іллічівській завод автоагрегатів та ряд інших виробничих потужностей автомобільної промисловості в містах Луцьк (ЛуАЗ) і Херсон. 

З'явилися 1971

ЄС ЕОМ (Єдина Серія Електронних Обчислювальних Машин) — радянська серія комп'ютерів, що випускалися з 1971 року до середини 1990-х років. Машини серії були клонами комп'ютерів фірми IBM серій IBM System/360, IBM System/370, забезпечувались повною програмною та частковою апаратною (лише на рівні інтерфейсів пристроїв вводу-виводу) сумісністю з відповідними прототипами IBM 360/370.

Ряд моделей і периферійних пристроїв випускались в кооперації з іншими соціалістичними країнами (НДР, Угорщина, Болгарія, Чехословаччина, Румунія, Польща, Куба).

Головне питання для прихильників клонування, фактично, був у тому, чи можливо скопіювати апаратну частину системи без повної технічної документації, або ж її доцільніше реалізувати заново «з нуля», одночасно доповнивши і поліпшивши.

Спеціально для цього проекту був створений Науково-дослідний центр електронної обчислювальної техніки (НДЦОВТ), Генеральним конструктором серії був призначений С. А. Крутовських. Значна частина роботи НДЦЕОТ полягала в клонуванні оригінального програмного забезпечення IBM System/360, безліч співробітників були зайняті дослідженням дизасембльованого машинного коду оригінального комп'ютера і його адаптацією. Клонуванню також сприяв той факт, що фірма IBM значну частину ОС поставляла у вихідних текстах, що дало можливість доопрацювати систему, усунути багато помилок в коді системи і ввести додаткові можливості. 

Основними кодами для ЄС ЕОМ є ASCII-сумісний КОІ-8 і внутрішній код ДКОІ-8, розроблений на основі міжнародного коду EBCDIC.

Перші комп'ютери з'явилися в 1971 році. Вони випускалися, зокрема, на заводах в Казані, Мінську, Пензі. Останні машини були випущені в 1998 році (ЄС-1220). Всього було випущено понад 15 тис. машин ЄС ЕОМ.

До «Ряду 1» (аналог серії IBM System/360) належали моделі 1020, 1030, 1032, 1040, 1050, 1060 (насправді випускалася в рамках Ряд 2) і засновані на них вдосконалені моделі, наприклад, ЄС-1022, ЄС-1052.

До «Ряду 2» (аналог серії IBM System/370) належали моделі 1025, 1035, 1045, 1055, 1065.

До «Ряду 3» належали моделі 1036, 1046, 1066, 1068.

Розроблені і випускалися в Угорській Народній Республіці моделі 1010, 1011, 1012 і 1015 номінально належали до Ряду 1 і Ряду 2, відповідно, але мали архітектуру французьких міні-ЕОМ Mitra.

Ряд 1

ЄС-1010, ЄС-1011 і ЄС-1012 проводилися в Секешфехерварі, Угорщина. Крім того, в Будапешті вироблялися термінали VIDEOTON.

EC-1020 була розроблена і вироблялася в Мінську. Головний конструктор — В. В. Пржиялковский. Складалася з процесора ЄС-2020, блоку оперативної пам'яті ЄС-3220, зовнішніх ЗУ: накопичувачів на магнітних дисках ЄС-5551 і накопичувачів на магнітній стрічці ЄС-5511. Пристроями вводу-виводу — апаратура зв'язку оператора з ЕОМ ЄС-7070, ЄС-6012, ЄС-6022, пристрої виведення ЄС-7030, ЄС-7010, ЄС-7022. Машина вимагала приміщення площею 100 м² і споживала 21 кВА.

ЄС-1021 була розроблена в Чехословаччині. Випускалася на заводі ЗПА в місті Чаковіце (чеськ. Čakovice), займала приміщення площею 50 м².

ЄС-1022 розроблялася під керівництвом І. К. Ростовцева в Мінську. Основні розробники — В. П. Качків, М. І. Коротченя, М. І. Кривонос, В. М. Ленкова, Г. Д. Смирнов, М. Ф. Чалайдюк, В. П. Шершень. Вироблялася в Мінську, Бресті і Софії. Процесор ЄС-2422, ОЗП ЄС-3222, накопичувач на магнітних дисках ЄС-5052 або ЄС-5056, накопичувач на магнітній стрічці ЄС-5012 або ЄС-5017. Випуск закінчений в 1982 році, всього вироблено 3929 машини (наймасовіша модель ЄС ЕОМ). АЛУ 16-розрядне. Машина вимагала приміщення площею 108 м² і споживала 25 кВА.

ЄС-1030 була розроблена під керівництвом М. Семірджана в Єревані і проводилася в Казані. Машина вимагала приміщення площею 110 м² і споживала 21 кВА. На базі цієї моделі був створений перший в серії ЄС ЕОМ двомашинні комплекси ВК-1010.

ЄС-1032 була розроблена в Вроцлаві, Польща і в СРСР не поставлялася. На відміну від всіх інших машин перших трьох рядів, вона використовувала елементну базу виробництва Texas Instrument (серія ІС SN-74) і збільшені до 280×150 мм ТЕЗи. Це була перша машина серії ЄС з багатошаровими друкованими платами ТЕЗ і напівпровідниковою оперативною пам'яттю

ЄС-1033 розроблялася під керівництвом В. Ф. Гусєва в Казані. Випускалася там же по 1983 рік. Елементна база включала спеціалізовані мікросхеми АЛУ. Процесор — ЄС-2433, ОЗП — ЄС-3207 або ЄС-3208. Машина вимагала приміщення площею 120 м² і споживала 40 кВА.

ЄС-1040 створена і вироблялася в Карлмарксштадті (нині Хемніц) під керівництвом М. Гюнтера.

Розробкою ЄС-1050 керував В. С. Антонов. Розробка і виробництво — Москва, Пенза. У процесорі реалізовано трьохстадійний асинхронний конвеєр.

ЄС-1052 відрізнялася від ЄС-1050 в першу чергу напівпровідниковою пам'яттю і використанням розширеного набору 137 і 138 серій. Модернізація під керівництвом В. С. Антонова і В. А. Ревунова. Виробник — м. Пенза.

В ЄС-1060 вперше для серії з'явилася підтримка механізма віртуальної пам'яті, обчислень з 128-бітною точністю і автоматичного повторення збійних команд. Розроблялася під керівництвом В. С. Антонова в Москві і Пензі. Основні розробники — Ю. С. Ломов, Є. М. Уробушкін, А. А. Шульгин. Машина вимагала приміщення площею 200 м² і споживала 80 кВА.

Кооперація в РЕВ

У НДР, найбільш технічно і науково розвиненому після СРСР члені РЕВ, розробками і виробництвом за проектом ЄС займався науково-виробничий комбінат «Robotron».

У Чехословаччині координація роботи проводилася під егідою створеного в 1969 році «Об'єднаного колективного підприємства з автоматизації та обчислювальної техніки» (ZAVT). Виробничі потужності включали національне народне підприємство ТЕСЛА, заводи «Зброевка», організації по збуту та обслуговуванню «Kancelarske stroje» в Чехії та «Datasystem» в Словаччині тощо.

Угорщина займалася в основному науковими і технічними розробками (в тому числі — в області організації обчислювальних мереж), а також підготовкою технічних кадрів і розробкою ПЗ.

Польща до вступу в проект вже активно розробляла ряд моделей ЕОМ сімейства ODRA, периферійно сумісних з різними модифікаціями IBM System/360 і ICL-1900 (в тому числі — по спільним проектам). В рамках ЄС Польща виробляла машини ЄС-1030, ЄС-1032 і ЄС-1045, а також периферію — в першу чергу, пристрої для роботи з перфокартами.

В Болгарії на підприємстві ІЗОТ велилсь розробки ЕОМ ЄС-1020 (разом з мінським НДІЕОМ), випускалось периферійне обладнання та магнітні носії.

 

https://uk.wikipedia.org/wiki/ЄС_ЕОМ

Винахідником Ethernet вважається співробітник корпорації Xerox PARC Роберт Меткалф. За його словами Ethernet було винайдено 22 травня 1973 року, коли він завершив написання доповідної записки для керівництва PARC про потенціал технології.

Ethernet-мережі працюють на швидкостях 10Мбіт/с, Fast Ethernet — на швидкостях 100Мбіт/с, Gigabit Ethernet — на швидкостях 1000Мбіт/с, 10 Gigabit Ethernet — на швидкостях 10Гбіт/с. В кінці листопада 2006 року було прийняте рішення про початок розробок наступної версії стандарту з досягненням швидкості 100Гбіт/с (100 Gigabit Ethernet).

https://uk.wikipedia.org/wiki/Ethernet

IBM System/32 (IBM 5320, анонсований 7 січня 1975 року)^[1] — бізнесовий комп'ютер нижчого рівня, розроблений спеціально для задоволення потреб малого бізнесу. Це перша система, яка включала як апаратні засоби, так і всеосяжне програмне забезпечення. В System/32 була реалізована підтримка прикладних програм для будівництва, оптової торгівлі паперами та офісними товарами, оптової торгівлі продовольством, автоматизації лікарень.

Комп'ютер був схожий на великий офісний стіл з дуже маленьким 6-рядковим (по 40 символів у рядку) дисплеєм. Машина мала вбудований принтер, розташований безпосередньо перед оператором. При введенні оператора міг переглядати дані на дисплею. Комп’ютер мав 16 Кб і 32 Кб пам'яті, один жорсткий диск, який міг мати 5 Мб, 9 Мб або 13 Мб пам’яті і восьмидюймовий флоппі-дисковод, який також міг читати образи дисків з IBM 3740. SEU (Source Entry Utility, редактор для програмування), DFU (Data File Utility, генератор запитів і звітів), OCL (Operations Control Language, мова в командному рядку), і #LIBRARY (каталог, в якому зберігався виконуваний код) - деякі терміни, пов'язані з System/32.

https://uk.wikipedia.org/wiki/IBM_System/32

 

    Житловий фонд Львова збільшився в 1971–1975 рр. – понад 1,4 млн м². Наприкінці 60-х років розбудовували вул. Любінську, Артема, Патона, Дністровську, Б. Хмельницького, селище Жовтневе. З початку 70-х років п’яти і дев’ятиповерхові будівлі житлового масиву по вул. Любінській “росли як гриби після дощу” і заселяли головно працівники виробничого об’єднання ім. В. І. Леніна, заводів автобусного і кінескопів. Житло будували мікрорайонами. Житловий масив у районі вул. Артема та Наукової поділявся на 5 мікрорайонів, у яких на початку 70-х років проживало близько 100 тис. Осіб. У 1974 р. було зведено перший 12–поверховий житловий будинок.

Різниця в одязі між приїжджими зі села й мешканцями Львова була помітна відразу після переїзду. Відмінності простежувалися у головних уборах340 – сільські дівчата приїжджали в місто у хустинах, а жительки Львова носили шапки, беретки, кубанки. Якщо в селі, з огляду на загальноприйняті норми, дівчина не могла пройтися без хустини, то у Львові вони намагалися їх не носити. До Львова сільські дівчата приїжджали в сарафанах, жакетках, ситцевих і сатинових сукнях, в’язаних або трикотажних шерстяних светрах, спідницях-плісеровках, штапельних і шалянових спідницях, нейлонових блузках й ін. Вихідці з сіл “коли купляли річ, то вже на роки. Моду на штани приймали не відразу і по-різному. Деякий час дівчатам навіть забороняли носити штани як “відхилення в бік гнилої буржуазної моди.

Наприкінці 60-х років у Львові з’явилися хіпі. У 1970–1971 рр. викрили дві спроби створити їхні організації в місті. Учасниками руху хіпі буламолодь здебільшого віком 16–18 років, навіть комсомольці368. Хіпі вирізнялися зовнішністю: розширеними донизу штанами, довгим волоссям, а чоловіки – бородою. Вони збиралися в саду, який називали “святий сад”, позаду костелу кармелітів на початку вул. М. Лисенка, поблизу приміщення Львівського обкому компартії, проводили там зібрання – “сейшени».

Радянське суспільствожило за принципом взаємних послуг. Звичними були розмови про те, де можна домовитися, чи переплативши дістати (“по блату”, “по знайомству”, “з-під прилавка”). Дефіцитні товари продавці розподіляли між собою; залишали одяг і взуття потрібних розмірів для колег по роботі, знайомих, родичів і сторонніх осіб. Домовленості налагоджували череззнайомих, родичів, знайомих своїх знайомих. Подекуди ціни були завищені вдвічі, незважаючи на це, потрібні товари радо купували. Переплата на одяг у 30–50 крб. вважалася дуже вигідною (зазвичай переплачували значно більше).

Керівниками баз були заможні люди, які “без хабара не виписували товари.

Нелегальною торгівлею імпортними речами, які привозили польські туристи чи студенти іноземці, займалися фарцовщики. На головних площах і вулицях міста: поблизу універмагу по вул. 700-річчяЛьвова, навпроти театру опери та балету ім. І. Франка (сучасний Львівський національний академічний театр опери та балету ім. С. Крушельницької), у громадських туалетах383. Нелегально торгували на “барахолці” – стихійному ринку, що в різний час розташовувався за театром опери та балету (неподалік сучасного ринку “Добробут”), на “рогатці” (вул. Б. Хмельницького), по вул. Шевченка поблизу с. Рясне.

Мешканцям гуртожитків було зручніше харчуватися в їдальнях, обід у яких коштував від 25 коп. до 1 крб. 20 коп., зазвичай на нього витрачали в середньому 30–60 коп., що було дешево. Часто скаржились на незадовільну роботу заводських їдалень.

На ринку картопля  коштували 9–16 коп. за 1 кг. Хліб коштував 16–20 коп.

Життя пересічної радянської людини тривало в чергах. Траплялося, що люди не звертали уваги на вивіску магазину, а за інерцією ставали в будь-яку чергу й тодізапитували: “Що дають?”. Часто купували не те, що потрібно, а те, що “давали”. У чергах стояли сім’ями і навіть “позичали” чужих дітей задля того, щоб, наприклад, отримати більше масла – до 500 г на особу. Черги займали одночасно в кількох магазинах. Під вечір у продажу не залишалося практично нічого, тому ставати після роботи у чергу не було сенсу. У черги записувалися, відмічалися, отримували спеціальні номерки, взимку йшли додому погрітися. Черги за молоком займали о 4–6 год ранку, за маслом і сметаною – о 3 год, а магазини відчиняли тільки о 8 год. Люди купували молоко на ринках по 20 коп. за 1 л, тоді як у магазинах воно коштувало 18 коп.

На радянські свята працівники отримували від профспілок пакети з продуктами, які неможливо було купити у магазинах: апельсини, лимони, майонез, зелений горошок, кава, згущене молоко.

Магазини відкривалися о 8 год ранку, а львів’яни встигали придбати все потрібне на ринках, де ціни були в 1,5–2 раза вищі.

Якщо нічого не вдалося придбати у чергах, то харчувалися тим, що було в продажу – головно рибою і рибними консервами, які рятували від голоду439. Приїжджі були не перебірливі в їжі і після переїзду харчувалися найдешевшими продуктами: пиріжками по 3–4 коп., тюлькою чи кавуном з хлібом, маргарином чи комбіжиром з хлібом, тільки хлібом з чаєм, пісною картоплею, дешевою ковбасою-кров’янкою по 40 коп. за 1 кг, “аби тільки бути ситими”.

 

Студенти привозили зі сіл повні сумки продуктів. Наїдатись щоразу досхочу вони не мали змоги, тому помітними була їхня втома і “зовнішнє зношення”:

… привозили каструлю вареників, які їли 3–4 дні, лоток яєць

… Ситі ми не були ніколи. Ходили завжди як ті вовки

… Я приїжджав додому, зміталося все, коли приїжджав. Наша собака їсть краще, ніж ми в студентські роки.

Більш голодними були студенти і приїжджіз віддалених до Львова регіонів, які не мали постійної продовольчої підтримки з села:

Мати висилала поштою посилки з коржиками, салом, яйцями … Ці яйця поб’ються… починає смердіти. Ці рогалики засохли по дорозі… Пам’ятаю як їх сухі гризла.

Студенти змагались, хто пообідає в їдальні за найменшу ціну. До меню такого обіду входили: вінегрет (3–4 коп.), картопля-пюре, чай (3 коп.), коли звичайний обід коштував 20–25 коп., а комплексний – 40 коп.

Студентська молодь користувалася тим, що чорний хліб у їдальнях був безкоштовним. З чаєм за 3 коп., гірчицею і сіллю ним наїдалися досита.

Наприкінці тижня, коли привезені продукти вже закінчилися, їх рятував смалець, який “на хліб намастив, зверху цибулю покришив, чаєм запив і була люкс їда.

 

На заваді навчання вихідців із сіл у місті була русифікація освіти. Російською мовою заповнювали вступну документацію і проводили вступні іспити, навіть зі спеціальних предметів, унаслідок чого україномовні абітурієнти отримували на конкурсних іспитах нижчі оцінки.

Однією з умов вступу на престижні факультети була бездоганна репутація майбутнього студента – треба було зарекомендувати себе цілком благонадійною щодо радянської влади особою. Існувала система “відсіву” дітей з “неблагополучних” (з погляду влади) сімей, вивчали їхні особові справи, обмежували вступ на окремі спеціальності. У таких абітурієнтів виникали труднощі, пов’язані з діяльністю так званого першого відділу, що: Відслідковував зв’язки абітурієнтів з дисидентами, родинні зв’язки з репресованими. З таких родин не допускали на публічні факультети, тому навчався у Політехнічному інституті, де перший відділ працював більш формально.

Навіть якщо й успішно складали вступні іспити, але виявляли родичів за кордоном чи інші “плями” в минулому, то таких абітурієнтів не зараховували.

Неуспішних студентів поновлювали на навчання, незважаючи на низький рівень їхніх знань і велику академічну заборгованість. За хабарі видавали дипломи про закінчення навчальних закладів.

На початку 70-х років у Львові викрили групу, яка займалася виготовленням і продажем дипломів про закінчення вищих і середніх навчальних закладів по ціні від 200 до 2 тис. крб. Такі дипломи користувалися попитом серед посадовців, які не мали відповідної освіти (завідувачів магазинів, інженерів, директорів заводів, начальників управлінь та ін.). Загальноприйнятою була віддяка за дипломну роботу науковому керівникові та рецензентові. Віддяка – це пляшка дорогого алкогольного напою (зазвичай коньяку) і коробка цукерок; її здебільшого приймали без жодних застережень.

Студенти-юнаки підробляли, розвантажуючи вагони на товарних станціях. Проблема вчасного вивільнення товарних вагонів була надзвичайно актуальною тоді.

Ночами вони розвантажували вагони, а у вихідні працювали вантажниками на винзаводі, де “було найліпше, бо і “п’ятку” за день платили, і годували в заводській їдальні безплатно, ще й можна було прихопити після зміни з собою кілька пляшок вина, на що чекали друзі в гуртожитку”.

Кілька годин праці вантажниками давали змогу заробити до 10 крб., а у вихідні – до 25 крб., що вважалось дуже добре.

 

У національному складі мешканців Львова переважали українці у 1970 р. – 68,2 % (378 тис. осіб), у 1979 р. – 74 % (492 тис. осіб). У 1969–1975 рр. на постійне місце проживання в Ізраїль із Львівської області виїхало 2569 осіб, подали заяви на виїзд 3150 осіб. За матеріалами перепису 1989 р. у Львові проживало близько 13 тис. євреїв, що становило 1,6 % населення міста.

Серед львівської молоді побутував термін “москалі” для означення росіян і російськомовного населення з-поза західноукраїнського регіону, як і всього радянського. Однак його можна було почути в натовпі, в громадському транспорті, на базарі, де б людину, що це сказала важко було ідентифікувати. Росіяни відмовлялися вивчати українську мову, хоча за стільки років проживання у Львові її “можна було вивчити запросто”. Приїжджізі села вважали вже корінними львів’янами, також спілкувалися винятково російською.

Радянська ідеологія торкалася усіх сфер суспільного життя. На роботі обов’язковими були політгодини. У 1961–1980 рр. Львівська міська партійна організація збільшилась на 27,9 тис. осіб і налічувала понад 57 тис. членів і кандидатів у члени КПРС. Шлях у партію прокладався ще зішкільних років: у віці 7 років ставали жовтенятами, у 10 років – піонерами, далі – комсомольцями. Молодь вступала в партію, щоб зарахували у вищі навчальні заклади. Для залучення в партію існувала спеціальна черга. Партквиток отримували за наявності у кандидата в члени партії трьох рекомендацій. Майже у кожному колективі були співпрацівники КДБ, “хто саме не знали, це було засекречено, але, що є такий, то знали точно.

Популярними забороненими джерелами інформації були передачі радіо “Свобода”, “Голос Америки”, “Вільна Європа”, “Бі-Бі-Сі”, “Ватикан”, “Німецька хвиля”. Радіопередачі іноземних станцій були джерелом інформації, на яку існували заборони в радянській державі або ж яку всіляко замовчували, наприклад, про аварії на виробництві, природні катаклізми й ін. Заборонені радіопередачі слухали потайки вдосвіта або вночі, коли їх не заглушували.

Журнали були цікавіші від газет, їх більше читали. Приїжджіз сіл читали журнали “Иностранная литература”, “Всесвіт”, “Здоров’я”, “Новый мир”, “Вокруг света”, “Наука і життя”/“Наука и жизнь”, “Техника молодежи”, менше “Жовтень”, “Радянська жінка”, “Работница”, “Перець”, “Крокодил” та ін. Вони також передплачували журнали “Україна”, “Дніпро”, “Крестьянка”, “Дружба народов”, “Звезда”, “Комуніст”, “Комуніст України”/“Коммунист Украины”, “Юний натураліст”, “Юность”. Були спеціалізовані журнали “Поліграфія”, “Хімія і життя”, “Радио” й ін. Існували обмеження на передплату таких видань: “Иностранная литература”, “Вокруг света”, “Техника молодежи”, “Крестьянка”, “Работница”, “Радио”, “За рулем”, “Наука и жизнь”, “Юность”.

За кожний вибраний за власним бажанням журнал необхідно було передплатити щось із загальнообов’язкової літератури, наприклад, одну з всесоюзних (“Правда”, “Известия”) або обласних газет. У Львові друкувалися три обласні газети, тираж яких у 70–80-х роках зріс із 300 тис. до понад 500 тис. примірників, – україномовна з досить сміливою назвою “Вільна Україна”, російськомовна “Львовская правда” (з 2 квітня 1963 р. виходила російською і українською мовами952) і молодіжна комсомольська “Ленінська молодь”. Четвертою була “Слава Родины” – газета політуправління Прикарпатського військового округу. В місті діяло кілька видавництв. У 1972 р. почав роботу видавничий комплекс по вул. Артема. “Сільські вісті” і особливо “Комсомольскую правду” виділяли як більш-менш “нейтральні” газети.

Проявом сміливості, навіть націоналізму, вважалася передплата “Літературної України”.

Львівські підприємства випускали багатотиражні газети: “Львівсільмашівець” заводу “Львівсільмаш”, “Львівський електротранспорт” Львівського трамвайно-тролейбусного управління, “Львовский железнодорожник” (“Львівський залізничник”) Львівської залізниці, “Львівський машинобудівник” (“Автобусобудівник”) автобусного заводу, “Робітнича трибуна” виробничого об’єднання “Електрон”, “Промінь” фірми “Промінь”, “Заводський гудок” паровозовагоноремонтного заводу, “Заводська правда” заводу телеграфної апаратури, “За технічний прогрес” заводу автонавантажувачів, “Електрон” заводу “Теплоконтроль”, газети зідентичною назвою “Лампочка Ілліча” електролампового, електровакуумного і заводу кінескопів й ін.

Львів’яни читали журнали “Panorama” (дуже популярний і малодоступний), “Przekrój”, “Kobieta i Życie”, тижневик “Na Przełaj”974, “Pryjaźń”, “Przyjaciółka”, “Film”, “Ekran”, “Кіno”. Серед польських часописів для жінок особливим попитом користувався “Kobieta i Życie”975, менше читали “Widnokręgi” i “Przekrój”.

Польськомовна література була у міських кіосках, книжковому магазині “Дружба”.

Серед забороненої літератури вихідці зі сіл перелічували твори О. Солженіцина, М. Булгакова, В. Винниченка, М. Грушевського, У. Самчука, В. Барки “Жовтий князь”, Б. Лепкого “Мазепа”, Р. Іваничука “Мальви”, Т. Шевченка, Лесі Українки, релігійні видання, публікації на військову тематику й ін. Люди потайки читали дорадянську літературу з приватних домашніх бібліотек. Зацікавлення у заборонених працях залежало особисто від кожної людини: “Були такі, що чимось цікавились, прийшли з роботи і ще щось читали, а більшість людей нічим не цікавилась.

Органи радянської влади карали не стільки факт читання заборонених видань, скільки розповсюдження.

Місцем масового проведення мешканцями Львова вільного часу був Парк культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького (сучасний парк ім. Б. Хмельницького). У святкові дні його відвідувало до 100 тис. осіб. Вільний час проводили у Стрийському парку, Шевченківському гаю, на Високому Замку, Комсомольському озері.

Популярним серед сільської молоді було кафе “Шоколадка” на проспекті Т. Шевченка з гарячим шоколадом у продажу1006. У парку культури і відпочинку загальновідомим був ресторан “Зелений шум”.

Особливістю і відмінністю танців вони вважали “живу” музику. Загальновідомими були танцювальні вечори у Парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького, які відбувалися у так званих клітках. Їх було кілька. Це обгороджені платні танцювальні майданчики. Квитки коштували дешево. Танці проводили майже щовечора, навіть у будні дні.

Палаци і будинки культури львівських підприємств й організацій. Відомими серед них були “Рокс” (Палац культури залізничників), “Газ” (Палац культури будівельників), “Сарай” (Палац культури виробничого об’єднання “Електрон”), “Ляп” (“Ляпа”) (Палац культури паровозовагоноремонтного заводу), Палаци культури заводу “Львівсільмаш”1015, виробничого об’єднання “Львівхімсільгоспмаш”, працівників комунального господарства, Будинки культури працівників торгівлі, зв’язку.

Популярними серед молоді Львова у 60–70-х роках були Beatles (Бітлз), Bonny M (Бонні М), Rolling Stones (Роллінґ Стоунс), Led Zeppelin, (Лед Зеппелін) Tom Jones (Том Джонс), Aretha Franklin (Арета Франклін), Abba (Абба) та багато інших1024, а також рок-групи “Машина часу” і “Арсенал” з Москви, польські “Czerwone gitary” (“Червоні гітари”), рок-виконавець Чеслав Нєман.

З 60-х років виникли вокально-інструментальні ансамблі (ВІА) “Медікус” (джаз-поп квінтет під керівництвом Ігоря Хоми), “Ватра” (фольк-поп група, організатор Михайло Мануляк) та ін. Аматорські ВІА фінансували заводи, фабрики, державні установи. Група “Арніка”, яку очолював Віктор Морозов, виступала в клубі міліції – великому танцювальному залі по вул. 17 вересня (сучасна вул. Січових Стрільців) і в палаці залізничників.

На початку 70-х років рок музиканти з усього міста щороку збиралися в міських клубах на “сейшени”, які тривали цілу ніч; музиканти малими групами запрошували гостей грати їхню музику, імпровізували. Рок-групи запозичували традиції української народної культури, адаптовували народні пісні до рок і джаз музики, особливо в 70-х роках.

Потрапити на танці у Львові було проблематично. Черги за квитками займали за кілька годин до початку. Квитки перепродували, що значно перевищувало їхню початкову вартість. Танцювальні зали були переповнені, молоді було стільки, що “можна лише подивуватися, як вони взагаліздатні поворухнутись».

Танцювати доводилося за загальноприйнятими стандартами. Дружинники фіксували кожного, хто танцював “неправильно” і виводили порушників за межі танцмайданчика. Зазвичай на закінчення танців музиканти зумисне оголошували: “А зараз шейк!”, після чого зал шаленів, а розгублені дружинники не знали кого ловити.

Львів’яни слухали польські музичні радіопередачі, дивилися польське телебачення.

Великою популярністю серед мешканців Львова користувалися кінотеатри. Їх тоді в місті було багато: “Спартак”, “Львів”, ім. Щорса, ім. Коперніка, “Вокзал”, “Україна”, ім. Короленка, “Дніпро”, “Київ”, “Парк”, ім. Галана, “Перший літній”, ім. Хмельницького, “Комсомолець”, ім. Чкалова, ім. Франка, “Парк культури і відпочинку”, ім. Зої Космодем’янської, ім. Лесі Українки, ім. Шевченка, “Зірка”, ім. Коцюбинського, ім. Котляревського, “Супутник”, “Октябрь”, “Піонер”, “Орленок”, “Мир”, “Карпати”, “Дружба”, “Маяк”. У кінотеатрах молодь “просиджувала” весь вільний час, а особливо в студентські роки. Квиток у кіно коштував 20–25 коп. на денний сеанс і 30–70 коп. на вечірній.

Потрапити на перегляд популярної нової кінострічки було важко. В касах кінотеатрів у чергах за квитками люди стояли годинами.

Багато було нецікавих фільмів про керівну роль Комуністичної партії, самовіддану працю радянських людей тощо.

Обов’язковими були офіційні державні святкування. Серед радянських свят мігранти назвали Міжнародний жіночий день 8 березня, День Радянської Армії 23 лютого, Міжнародний день солідарності трудящих 1 травня, День Перемоги 9 травня, Свято Великої Жовтневої Революції 7 листопада, Новий рік, День Конституції 5 грудня, що “були свята зі свят”.

З 70-х років участь у парадах і демонстраціях стала обов’язковою. На параді були представлені майже всі підприємства, організації, навчальнізаклади міста. Похід ділився на колони районів міста. Першими у кожній колоні йшли працівники підприємств важкої, а за ними легкої промисловості, далі вчителі, лікарі, працівники сфери послуг. Для участі в параді мешканці міста збиралися на робочих місцях, у навчальних закладах о 7–8 год ранку і колонами з транспарантами, прапорами, квітами, макетами продукції під вигуки, наприклад, “Слава ізоляторному заводу”, “Слава радянським лікарям” з відповіддю “Ура” крокували на проспект Леніна, де проходили повз трибуну обласного і міського керівництва. Святкування відбувалися за поганої погоди, що загрожувало здоров’ю його учасників. На паради завжди одягали святкове, нове вбрання. У колоні потрібно було всміхатися, різними жестами і вигуками виявляти святковий настрій: “Там не можна було бути сумному. Там треба тішитися, що ти прийшов”.

Склад делегованої на парад групи осіб обліковували, їм видавали спеціальні посвідчення учасників колони. Для заохочення і впевненості в присутності працівників на параді їм видавали премії по 10 крб. Добровільно зголошувалися “хіба, що комуністи і ті, що ні в що не вірили”. Щоб уникнути неприємностей, кожен намагався взяти участь у святкуванні. З іншого боку, це була чергова нагода поспілкуватися. Святкування з вулиці малими групами переносилося в кафе та ресторани. Окремим учасникам параду вдавалося зникнути в міських провулках і провести час за пивом у компанії товаришів.

На фоні українських міст Львів був національним, патріотичним осередком, який відігравав важливу роль у збереженні українських традицій і культури. Насадження радянськості часто зазнавало невдачі. Місто було “ненадійним” тереном, де “львівська інакшість” була реальною і щоразу давалася взнаки. Львів прославляли як місто ордена Леніна, побратим м. Горького, центр Прикарпатського військового округу і тільки.

Львів на тлі західноукраїнських обласних центрів мав тривке реноме корумпованого міста.

Львів славився своїми кав’ярнями. У місті їх було вдосталь, філіжанка кави коштувала 20–25 коп. Увечері вхід у кав’ярні був платним (близько 10 крб.), тоді їх відвідували заможні львів’яни. Протягом дня кав’ярні переповнювала студентська молодь.

У Львові пригадували переповнений міський транспорт, коли їм доводилось їздити на підніжках. Вони намагалися більше ходити пішки, щоб не “штовхатися” у транспорті.

У Львові забороняли колядувати біля ялинки. Релігійні свята святкувала кожна оселя. Ялинки в оселях треба було викинути протягом двох-трьох днів після Нового року. У Великодню п’ятницю до плащаниці ходили пізно вночі й то про це дізнавалися. Паски освячували потайки, несли їх у звичайних сумках або в кошиках, які ховали в сумках і діставали лише в церкві.

Учнів зобов’язували навідуватися до школи, приносити макулатуру; організовували “Зарніци” – ігри на військову тематику, які проводили на природі. На Різдво і Великдень учителі чергували біля церков, проводили комсомольські рейди для виявлення там учнів. Таку можливість вони використовували, щоб самим помолитися в церкві. Вчителі виганяли школярів із церкви, потім їм це заборонили і вони лише спостерігали та фіксували присутніх.

Святкові дні зумисне робили робочими, організовували різні масові поїздки, щоб люди на свята не були з родиною. У суботу перед Великоднем проводили суботники, присутність на яких була обов’язковою.

Серед відкритих церков мігранти перелічували св. ап. Петра і Павла, собор св. Юрія, Преображенську, Успенську, св. Георгія по вул. Короленка, св. Миколая, св. Параскеви П’ятниці, на Сихові та Левандівці. Римо-католицький катедральний храм Успіння Пресвятої Діви Марії.

Люди жили подвійним життям – усі про все знали, але говорили, що це не так.

В 70-х роках щороку лише офіційно фіксувалося близько 4 тис. (32 %) охрещених дітей і 1 тис. (9 %) молодих пар, які брали шлюб.

Зналися з греко-католицькими священиками в підпіллі.

https://clio.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/02/Львів.-Щоденне-життя-міста-очима-переселенців-із-сіл-50-80-ті-роки-ХХ-ст..-Львів-2010.-340-с.-2.pdf