Сповідь

 

Сільська деревляна церковця тонула ціла в сірім сумерку весняного вечора. Перед головним престолом блимала лямпадка, а її мерехливе світло скакало то тут то там, розяснюючи старе золото ікон на іконостасі. Тиша лежала в храмі, тільки десь по темних кутках шелестіли молитви богомільців. Великодна сповідь добіг ла до кінця, а старенький священник сидів у сповідальниці вже тільки тому, що було сказане: до осьмої.

Але ось почув священник несміливу ходу, виглянув і побачив людину ніби зі свого села, ніби ні, ніби знайому, ніби зовсім незнану. Незнайомець станув перед сповідальницею і нерішуче переступив з ноги на ногу, поміняв трохи шапку, кашельнув і почіхався в потилицю.

-          Ви може до сповіди? - спитав лагідно священник.

-          Так... хотів би... Власне... - відповів не знайомець.

-          То прошу.

І незнайомець приступив до віконця.

-          Коли ти, сину, останній раз сповідався?

-          В 1920 році.

-          Ох, то давно! А коли ж ти роджений?

-          Не знаю.

-          Не знаєш?! А коли хрещений?

-          За Володимира Великого.

-          А як тобі на імя?

-          Українець.

-          Якіж гріхи маєш на совісти?

-          Великі, отче духовний. Самі великі. Що перший гріх, то наївність.

-          Що що? Наївність.

-          Вірив у все, що хто не наблеяв, а не вірив у факти. На чутках готовий був будувати політичну концепцію і через чутки зміняти політичний плян.

-          Тяжкий гріх, сину, дуже тяжкий. А коли ти почав так грішити?

-          Ох, дуже вже давно.

-          А часто?

-          Що раз!

-          Не добре, брате. Ти не тільки грішник, але ще й грішник-рецидивіст. Не вчить тебе нічого досвід, історія.

-          Я назад не оглядаюся, а історії не студіюю.

-          Чому? Бо мені здається, що вже все знаю і на всім розуміюся.

-          Ах, така енцикльопедія на двох ногах. Так, так! Це часто в нас буває. Через те в нас багато люди знають, а дуже мало вміють. І всі всіх хочуть усього вчити... А ще що?

-          Не шанував традиції...

-          Так, уважав її за непотрібну. Бо не знав її сину, добре і не цінив її сили. Хапався за нове як за спасення...

-          Правда, отче... І уважав, що щойно від мене починається правдива Україна.

-          А до того часу все що було, то ніщо?

-          Так єсть!

-          А ще який гріх?

-          Був чемний тільки до чужих. Зі своїми зо всім інакше.

-          Розумію. Уважав, що своїх можна обра жувати. Правда, сину, воно багато безпечніше, але чи почесніше?!

-          Був прокуратором нашого життя, тоді як сусіди були адвокатами свого.

-          Очевидно! Вишукував кожну плямку, а ясних місць не бачив?

-          Уважав, що ясні місця річ зовсім нормальна.

-          Ні, сину, нормальні і темні плями, бо люди людьми. Але не треба їх перебільшувати, так як у нас діється. Хоч... не можна їх зовсім закривати, так як це деінде діється...

-          А ще що?

-          Був зарозумілий.

-          На що?

-          На все. На свій розум...

-          Знаючи про свої хиби, які ти перед хвилиною тут вичислив?

-          На своє значіння. На свою платню, коли мені її підвищили...

-          Сину! Значіння, платня. Чи це все таке певне?! Без огляду на те, чи є збірні контракти чи їх нема? Подумай, навіть перед Святішим Отцем, коли його виберуть, палять мичку прядива і кажуть: „Сік трансіт ґльорія мунді". А що-ж казати про звичайну людину.

-          Вибачте, отче, але я не е така собі звичайна людина. Я маю свої заслуги, я собою щось представляю...

-          Представляєш передовсім непоправного грішника. Тепер я тобі розгрішення не дам. Ірийдеш на другий рік, але мусиш хоч трохи за той час поправитись.

Від сповідальниці відірвалася сіра постать і поплила в найтемніший куток церкви. За хвилину чути було як незнайомець щиро гатився в груди. «Бо-о-же милостив буди мені грішному». Видно щиро постановляв, але чи твердо дотримає постанови?! Чи найбільший його гріх, про який забув сказати, про перевагу серця над холодним розумом дозволить йому на те?

На другий рік побачимо!

Галактіон Чіпка.

Газета «Діло», 1939 рік