Протокол допиту Михайла Йосифовича Довгого

 

ХХХІІІ. Протоколи з_поза Тернопільщини (Рогатин, Станиславівщина):

193/XXХІІІ_1. Протокол допиту Михайла Йосифовича Довгого............1079 ....1133

Боротьба з аґентурою: Протоколи допитів Служби Безпеки ОУН в Тернопільщині 1946_1948. ЛІТОПИС УПА. Том 44. Книга 2. Редактор Петро Й. Потічний. Торонто_Львів. Видавництво “Літопис УПА”. 2006. Copyright: © 2006 by Litopys UPA. ISBN: 0_920092_91_8 (Сanada). ISBN: 966_96340_8_3 (Ukraine).

 

Протокол допиту Михайла Йосифовича Довгого

Р – 31

Справа ч.: 1/47

Довгий Михайло

член ОУН, пс. “Крук”,

а/в МГБ УРСР кл. “Сорока”

Почато: 12.Х.1947 р.

Закінч.: 24.Х.1947 р.

Строго довірочне:

П Р О Т О К О Л

Довгий Михайло Йосифович, нар. 10.VІ.1926 р. в с. Дичках, Рогатинського р_ну, Станіславівської обл. українець, 4 кл. нар. шк., вільний, робітник.

 

Я народився дня 10.VІ.1926 р. в с. Дичках, Рогатинського р_ну,

Станіславівської обл., в сім’ї селянина_середняка. Моя мати Катерина

замужна перший раз за Івана Захаркова, другий раз за мойого батька

Йосифа Довгого. По матері є у мене дві сестри – старша Доська,

замужна за Кінаша Івана, мешкає в Рогатині, молодша Ганна, замужня

за Йоника Василя, мешкає в Дичках та брат Іван, який виїхав до

Аргентини ще за польських часів. Мій рідний брат Василь був в

Німеччині на роботі, зараз повернувся і мешкає в Рогатині.

Маючи 6 літ, я почав ходити до школи в с. Дичках, де закінчив в

1935 р. 3 кляси. В 1935 р. мої батьки хотіли їхати до Аргентини, про_

дали поле і хату, одначе тому, що не дістали пашпортів, не від’їхали.

Після того купили в Рогатині хату й огород, де мешкали до війни. Там

поля вже не купили, тільки жили з грошей за продане поле і з заро_

бітків. До 1939 р., я вже не ходив до школи, тільки пас корови.

З приходом большевиків 1939 р. я почав ходити до третьої кляси

в Рогатині, а 1940 р. до четвертої кляси в с. Бабинцях. В школі мене

хотіли приняти до піонерів, але тому, що я пробив ножем свойого

шкільного товариша, не приняли. За поранення товариша, мене судив

міський суд, одначе мене звільнено від кари тому, що я був малолітний.

З приходом німців в 1941 р. я почав ходити до п’ятої кляси в

Рогатині, але її не закінчив тому, що батько хотів, щоб я пас корови в

людей. Я був громадським пастухом до осені 1942 р. Осінню я пішов

працювати на склад сіна в Рогатині, де працював цілу зиму і весну

1943 р. Тоді я довідався, що українці голосяться до СС_Дивізії, тому

пішов до набірної комісії і зголосився, як охотник до СС_ів. Після

зголошення я вже нічого не робив аж до призову. В половині літа

1943 р. я дістав покликання їхати до Торуня на військовий вишкіл. З

Рогатина їхали зі мною 5 місцевих хлопців і багато зі сусідніх сіл.

Всіх нас випроваджали на станцію родини і знакомі так, що про цю

подію знало ціле місто і околиця. З Рогатина ми поїхали до Львова,

де вже було багато добровольців. У Львові ми ставали під лікарський

огляд. По двох днях нас відпровадили на двірець, де вже чекали

німецькі старшини, які поділили нас на відповідні групи. Моя група,

яка складалася з одного баталіону, була призначена до Торуня. Ми

прибули там по тижневі. Зі станції ми пішли до бараків на перед_

містю, спеціально для нас побудованих. По трьох днях нам видали

обмундурування і кріси та почали вишколювати. Мене приділили до

шостої сотні, третьої чоти, третього роя. Сотенним був гавптманн

Гальман, чотовим штурмшарфірер Люкас, ройовим унтершарфірер

Ігльорц. Командира нашого 31_го баталіону я не пам’ятаю. Моїми

близькими товаришами у війську були: Келєр Василь з Черча,

Конопада Василь з Потока, Татувчик з Рогатина. З Торуня я писав до

мами, до моєї нареченої Марії Червінської і до товариша Славка

Червінського.

На початку 1944 р., по восьмимісячному вишколі при СС_ах, наш

баталіон виїхав на т. зв. айнзац проти польських і большевицьких

партизанів на Холмщину. Спочатку ми прибули до міста Б’яла Под_

ляська, де квартирували один тиждень в бараках за містом. Опісля

поділено цілий баталіон на чоти [та відіс]лано в села вздовж ріки Буга

на т. зв. шпіцпункти. З Б’ялої Подляски [ми переї]хали поїздом 30 км

до села Новосілки, де примістилася наша чота під [коман]дуванням

Люкаса. Ми закватирували в бункрах за селом Новосілки, що були

викопані до нашого приходу вздовж ріки Буга. Спочатку ми ходили

по селах та ганяли людей до копання бункрів. Опісля ходили роями по

тих же селах та розвідували за партизанами.

Місяць по нашому прибутті чота обершарфірера Кнора разом з

одним роєм нашої чоти провадила бій з польськими партизанами,

що переходили Буг. В тому бою згинуло 15 поляків, 20 було ранених

та 8 полонених. З нашої сторони було кількох вбитих та ранених. Від

того часу посилено чати та стійки на пунктах. Я чув, що інші чоти мали

рівно ж бої з поляками.

Два тижні після того бою з поляками прийшов до наших бункрів

українець поручник Зазуляк. (Другий раз казав, що Куриляк – зам. слід.).

Він прибув до нас зі старшинської школи. Одного дня я стояв на стійці

в бункрі. Поручник Зазуляк прийшов до мене і почав зо мною говорити.

Він сказав мені, що ройовий першого роя німець унтершарфірер

Рудольф дуже знущається над українцями, знає чеську мову і підслухує,

що хлопці між собою говорять та доносить на команду. Поручник спитав

мене, чи я не міг би застрілити Рудольфа. Коли я погодився, він дав

мені пістолет “Токар” і зазначив, що Рудольф зараз п’є в селі Новосілках

в господаря Бардашевського та вечером буде повертати до бункрів.

Тоді я мав перевіряти варти і чекати на Рудольфа.

Вечером, коли я контролював варти по бункрах, побачив, що

Рудольф йде зі села п’яний. Я став коло одного бункра і коли Рудольф

приблизився, почав його стійкувати. Він підійшов до мене і спитав,

хто я такий. Коли я відповів, він обернувся і хотів відійти, але я

витягнув пістолет і стрілив йому в плечі. Він впав і я думав, що вбитий.

Я скочив до бункра і почав стріляти по дротах, щоби обманити німців,

мовляв, хтось стрілив до Рудольфа з_за дротів. По стрілах вибігли

німці зі штабу чоти та мене арештували. Рудольф був тільки ранений

і сказав, що це я його ранив. Після арештування мене відправлено в

тюрму в Б’ялій Подлясці, де я сидів кілька днів. З Б’ялої Подляски

мене перевезли до тюрми в Любліні. Я сидів один місяць в старому

королівському замку, де була стара вежа. По місяцеві мене судив

воєнний трибунал, що складався з трьох старшин – один оберштурм_

фірер та два унтерштурмфірери. Секретарем був звичайний стрілець

– німець. Коли я прийшов до судової салі, мені казали сідати на

крісло. Спочатку говорив оберштурмфірер, який питав мене, чи я

знаю, за що мене покликали на суд. Я відповів, що не знаю. Тоді він

прочитав мені, що мене обвинувачують, що я забив групенфірера

Рудольфа. За це мені належиться кара смерти. Коли мене спитали,

чи я принимаю кару, я відповів, що ні тому, що я не винен. Я сказав,

що я його не забив тому, що в той час я сидів в бункрі і як тільки

почув стріл вийшов з бункра і почав стріляти в ту сторону, звідки

донісся до мене стріл. Тому, що не було доказів, суд відложено на

другий раз. Мене знову відпровадили до тюрми.

Другої ночі після суду був налет ворожих літаків на місто Люблин.

Коли загуділа сирена на тривогу, обслуга тюрми разом зі всіма

тюремниками втекла до підвалів і протилетунських схронів. Тоді як

випускали з тюрми, я не пішов до підвалу, але разом з одним хлопцем,

дезертиром з СС_ів, виліз на тюремний стрих. Там ми знайшли кавалок

дроту та по ньому злізли на долину. Опісля ми перескочили через

мурований паркан та втекли в поле. На полі порадилися втікати до

31_го полку СС_Дивізії “Галичина”, який рівно ж був на айнзаці в

Холмщині. Він приїхав з Гайделагру. На другий день ми пішли на станцію

в Люблині, сіли до поїзду та поїхали на Холмщину. На одній станції

недалеко Б’ялої Подляски висіли і довідалися від вояків того полку,

що полк знаходиться в сусідньому селі (назву села забув). В тому селі,

в хаті недалеко кам’яного мосту кватирував штаб полку. Ми зго_

лосилися в штабі, сказали, що згубилися від своєї частини і хочемо

йти на фронт. Мене приняли до третьої сотні цього полку. Там було

вже багато старшин_українців, з яких я знаю поручників К[у]р[и]ляка і

Гандзюка. Цей полк відходив на фронт під Броди. Коли ми прибули

до села Гай Мелітовський, нас обстріляли большевики. Вони розбили

наш табор, побили з гранатометів наші коні і ми почали втікати. Я

вирвався з того вогню і втік на село. Опісля селами я йшов до

Тернополя, де сів на поїзд і заїхав до Ходорова. З Ходорова поїхав в

Німеччину до міста Нойгамер, де знаходилися наші СС_и. Там я прибув

літом 1944 р. і зголосився в команді 29_го полку СС_Дивізії “Галичина”.

Мене приняли до 12_ої сотні (старшин цієї сотні не пам’ятаю). Там я

знову проходив двомісячний стрілецький вишкіл. Вишколював майор

Побігущий. Після того вишколу я зі своєю чотою поїхав на Словаччину

до Банської Бистриці. Нашим завданням було приготовити кватири

для баталіону, що мав прийти після нас. На кватирування вибрали

школу в Банській Бистриці. По трьох днях прибув баталіон під коман_

дуванням німця гавптмана (прізвище забув). Наш баталіон ходив на

облави на словацьких партизан, одначе я не був на жодній облаві. В

Банській Бистриці я був до весни 1945 р., ходив на військові вправи і

відбував вартівничу службу.

Тому, що я добре вив’язувався зі своїх завдань, мене взяли на

підстаршинський вишкіл СС_ів, що відбувався в місті Лямбургу. На

вишколі я був 4 місяці. Спочатку мене вчили те саме, що на стрілецькому

вишколі, а окрім того вчили німецької команди, теренознавство,

командувати роєм та про обов’язки ройового. Нас вишколювали

німецькі старшини (прізвища забув). З вишколу в Лямбургу весною

1945 р. я поїхав до Югославії до міста Білгороду разом з полком, який

ішов проти югославських партизанів. В Білгороді ми виладувалися на станції та пішли рейдом в гори на партизанів. По дорозі мали кілька

боїв з партизанами маршала Тіта. В одному селі, де ми кватирували, я

пішов до потока митися. Якийсь партизан кинув в мою сторону гранату

і ранив мене осколками в груди, в руку і під око. Після поранення мене

відправили до шпиталю в Віндішграці, де я пролежав один місяць. По

вилікуванні мене вислали до дивізії, яка знаходилася на фронті в Австрії,

недалеко міста Фельдбах. Коли я зголосився до своєї сотні, мене

спочатку приділили до кухні. По кількох тижнях вислали на фронт в

оборонну лінію. В той час боїв не було, тільки час_від_часу перестрілка.

Я ходив зі сво[ї]м роєм на розвідку до недалеких сіл. 21_го травня

1945 р. приїхав якийсь німець гавптман і сповістив, що Німеччина

скапітулювала. Німецькі старшини сказали нам, що війна закінчена і

можемо здаватися в американський або в большевицький полон.

Старшини українці не хотіли йти в большевицький полон, тому ради_

лися стрільців, що робити. Всі стрільці були за тим, щоби йти в аме_

риканський полон. На другий день наш баталіон почав відступати на

захід в глиб Австрії. Коли ми зробили 50 км дороги, нас випередили

большевицькі танки і перетяли дорогу. Большевицькі танкісти всіх нас

роззброїли, спочатку запровадили на одну сіножать, де всіх пере_

числили, опісля перевели на одну високу гору близько німецького села

(назву забув). На цій горі нам сказали розтаборуватися. Всіх нас було

около 400 чоловік. На цій горі було кілька хат, в яких кватирували

большевики і наші старшини. Всі інші кватирували в колибах і в будах,

зроблених з палаток. Майже довкруги гори, у її підніжжю йшов

гостинець, по якому ходила большевицька варта по 2 бійці у віддалі

100_150 м. На ніч варти подвоювалися.

Спочатку, коли ми попали в большевицький полон, мали свої харчі.

Ми палили вогні і варили їсти. По кількох днях запаси харчів вичерпалися,

большевики нічого не давали і в таборі почався голод. Кожного дня

привозили нам зі села тільки гірку каву. Ми живилися в той спосіб, що

збирали квасок, різні корінці, збирали лупину з бульби, яку німці викидали.

По воду ходили до недалекого потічка, що спливав яром з цієї гори.

Кожного дня рано приходив один сержант з бійцем на перевірку.

Тоді наші старшини збирали всіх нас в один ряд, большевик перечислював,

а сержант записував. Окрім того, часто приходили большевицькі стар_

шини та заходили до хат, де мешкали наші старшини. З наших старшин

пам’ятаю поручника Климова і поручника Козака (східняк). Всіх старшин

було коло 10. (Між ними був один священик і лікар).

По двох тижнях нашого перебування в большевицькому полоні

на цій горі большевики десяткували всіх полонених. Приводом до

розстрілів послужила така подія. Одному німцеві, що мешкав за гостинцем, в якого кватирували большевицькі старшини, пропав

осел. Німець зголосив большевикам, які почали обшук нашого

табору, розпитували про це полонених та вкінці знайшли м’ясо з

осла якраз в тому відділі, де я кватирував. Про крадіж осла знали

полонені з інших відділів, які брали для себе м’ясо, одначе ніхто не

хотів виказати того, що вкрав осла. Тоді большевики приказали

нашим старшинам зібрати всіх полонених в один ряд та почали роз_

стрілювати кожного десятого. При перечисленні я був восьмим. Після

розстрілів я бачив 13 вбитих хлопців. Наші старшини не підлягали

карі, тому під час розстрілів стояли збоку.

Після розстрілів в нашому таборі настало пригноблення. Хлопці

говорили, що большевики всіх по трохи розстріляють. Від тоді

почало бракувати людей. Одного дня я довідався, що большевики

застрілили одного хлопця, який втікав з полону. Наші старшини

потішали нас, що внедовзі прийдуть американці і заберуть нас в свій

полон тому, що околиця, де ми були в полоні, належала до амери_

канської зони окупації. Ми чекали на американців, але вони не

приходили. Я сам боявся розстрілу і голоду, тому почав думати над

тим, чи не вдалося б мені втекти з полону. Тиждень після розстрілів

прийшов до мене Василь Ковальчук родом зі Заліщик, який

кватирував разом зі мною і спитав, чи я не мав би охоти втікати з

большевицького полону в американську зону окупації. Я дуже радо

погодився. Він сказав мені, що має трохи хлопців які вже погодилися

втікати. Ми оба уложили план втечі. На другий день ранком ми мали

втікати. Одначе один з тих трьох хлопців, чотовий, якому ми гово_

рили Уша, який рівно ж погодився був втікати, того дня чомусь не

мав охоти втікати, тому ми не здійснили свого пляну. Ковальчук

почав його переконувати і він таки на другий день погодився на втечу.

Всіх нас було п’ятьох (прізвищ трьох інших не знаю).

На другий день ранком, ще перед сходом сонця, ми всі п’ять

вибралися з буди, по_тихо підійшли до яру, а відтак яром підповзли аж

до гостинця. Кілька метрів перед гостинцем заждали, щоб заоб_

сервувати, чи нема близько большевицьких стеж. Коли ми побачили,

що стежі розходилися в противні сторони, тихо хильцем перебігли

гостинець на другу сторону в корчі. Корчами підійшли на другу гору, що

була по противній стороні. Кількасот метрів ми йшли скоро, а опісля

трохи відпочили. Трохи дальше вступили до хати одного німця, який дав

нам їсти молока і бульби. Його спитали, куди дорога до найближчої

станції. Він показав нам дорогу і ми пішли лісом, а опісля полонинами та

ступили до хуторів, в яких мешкали якісь німці. Ми попросили одного

господаря, щоб дав нам їсти і переночував, бо ми були дуже помучені.

Він питав нас, куди йдемо і ми сказали, що йдемо з полону. Вночі спали

в його шопі. Тому, що були зморені голодом і змучені дорогою від_

почивали в нього до полудня. Він дав нам їсти бульби, молока і хліба та

був дуже прихильний до нас. Його ми спитали, чи він не знає, як далеко

американська зона окупації. Він сказав, що недалеко, навпростець буде

не дальше як 8 км. Порадив йти на одну станцію (яку – забув), де стрінемо

американців. Одначе ми не йшли гостинцем, тому, що боялися, але йшли

горами 2 км та вступили на хутір, який стрінули подорозі. Там знов

переночували. На другий день рано, по сніданні, знову вибралися в

дорогу, перейшли три горі, на яких були полонини та вступили до хуторів

на нічліг, де перебули один день. Якась німкиня показала нам дорогу на

станцію, де знаходилися американці. Перейшовши ще одну гору, ми

побачили здалека невеличке місто, в якому знаходилася згадана станція.

В полудне, коли доходили до міста, стрінули на роздоріжжю американця

з німцем_перекладчиком, якому ми сказали, що ми українці з СС_Дивізії

“Галичина” хочемо піти в американський полон. Він сказав через

перекладача, щоб ми йшли на станцію, де стоїть транспорт з бувшими

СС_ами–українцями. Коли ми там прийшли, стрінули кількох хлопців,

що були разом з нами в большевицькому полоні. Вони сказали нам, що

на станції є ще старшини і стрільці бувшої СС_Дивізії. Коли ми прийшли

на станцію, зголосилися в німця, який був командиром полку СС_Дивізії

“Галичина”. Він спитав нас, звідки йдемо. Ми сказали, що йдемо з фронту.

Тоді він сказав, що дещо спізнилися, тому, що список на харчі вже

виготовлено і вислано американцям, так, що харчів не дістанемо, але до

транспорту нас принимає. На тій же станції я стрінув около 30 бувших

СС_ів, які були разом зі мною в большевицькому полоні, між ними

поручника Климова. Коли я спитав одного з них, в який спосіб вони тут

дісталися, він сказав, що їх передали большевики американцям.

Там я перебув кілька днів і, хоча не діставав харчового приділу,

живився тим, що дістав від інших. Рівно ж мав зі собою трохи хліба і

бульби, що випросив від німців. На станції ми збирали порозкиду_

ваний там німецький твердий спірт до палення, яким варили собі їсти.

Одного дня хлопці побачили в вагонах на станції транспорт яєць і

почали красти. Це побачили німецькі старшини і зголосили аме_

риканцям. Я чув, що нас мали за це карати, одначе того не було. Після

того випадку нам казали заладуватися в вагони і ми поїхали на північ

в Німеччину.

До американсього полону їхали цілий тиждень. Це тому так

довго, що поїзд здержувався і простоював майже на кожній станції.

Ми переїздили через Ляйпціг і на четвертій станції за Ляйпцігом висіли

з поїзду. Опісля ішли пів дня на захід та здержалися на якійсь сіножаті за селом (назви не знаю), де американці сказали нам заложити табор

і кватирувати. Ми побудували буду з палаток. Табор цей не був

загороджений, ані задротований. Ще того самого дня приїхали три

американські танки, в яких були по два танкісти. Вони охороняли табор,

щоб ніхто не втік. Начальником табору був назначений поручник Козак.

Він дбав, щоб в таборі був порядок, робив списки і збірки полонених,

старався для нас харчів у американців. Йому до помочі американці

призначили шістьох полонених українців, яких озброїли німецькими

автоматами. Поручник Козак і всі старшини_українці носили німецькі

пістолі, які одержали рівно ж від американців.

В тому полоні ми не ходили на роботу, тільки деколи ходили в ліс

по дрова на паливо. Американці давали нам харчі, по які полонені

їздили до недалекого міста (назви не знаю). На снідання давали нам

каву і трикілевий хліб на 14 людей, на обід горохову або фасолеву

зупу, деколи кінське м’ясо, на вечеру каву, деколи сир, або ковбасу.

Хоча харчів було більше, як в большевицькому полоні, одначе полонені

були завсіди голодні. Кожної неділі священик, якийсь оберлейтнант,

відправляв Службу Божу, на яку нас провадив поручник Климів. Служба

Божа відправлялася під голим небом, при спеціяльно побудованому

престолі. В тому ж таборі разом з нами були й донські козаки, які

служили в німецькій армії. Нас, бувших СС_ів було около 400, стільки

ж донських козаків. До табору часто приходили американці, які

цікавилися нашим життям, робили знимки та міняли в нас годинники

за консерви. Американці не мішалися до внутрішніх порядків в таборі.

Збірки переводили старшини українці, які про все звітували

поручникові Козакові. За винятком тих трьох танків, в яких були по

два вояки, іншої варти не було. До тих танків час_від_часу приїздила

таксівка. Хто приїздив і за чим, я не знаю. Одного разу поручник Козак

їхав мотоциклем до міста по харчі і його обстріляв американець з

кулемета. Пізніше говорили, що це було непорозуміння. Американець

думав, що Козак не має позволення їхати до міста.

З американського полону рівно ж почали втікати. Я постановив

втекти з полону десь до роботи в Німеччині. По трьох тижнях пере_

бування там в полоні, я вибрався одного дня ранком з табору, ніхто

мене не здержував і так я зайшов до найближчого села. В селі одначе

я нагадав собі, що в мене є буква крови і з тим буде зле подорожувати,

я повернувся назад до табору, тим більше, що знав, що з табору буде

легко другим разом вийти. До табору я зайшов неспостережено. По

кількох днях один донський козак вимазав мені букву крови. Він наколов

голкою в тому місці, де була буква “А” та приложив сирого, свіжого,

кінського м’яса. По двох днях знак букви зник, тільки рука в тому місці спухла. Тоді вечером по заході сонця я знову вийшов сам неспо_

стережено з табору і зайшов до того самого села. На другий день,

взявши харчів, я пішов до другого села. Так я йшов від села до села

цілий тиждень (назв сіл не пам’ятаю). Коли я ночував у одному селі

недалеко міста Габах, одна німкиня сказала мені, що недалеко є табор

воєннополонених німців, в якому видають документи і відпускають

домів. Тому, що я хотів мати такі документи, я спитав її про дорогу до

того табору. Вона порадила йти кілька кілометрів вздовж ріки, що

плила в тому селі. Коли я там прибув, нікого не застав тому, що всіх

полонених вже звільнено. Тоді я прилучився до німців, які прибували з

різних сторін Німеччини, з фронту, з поліції, та хотіли виробити доку_

менти. З ними я пішов до другого табору, що був на якійсь сіножаті,

де відпускали воєннополонених. Я подав, що працював в АД (Арбайтс

Дікст). Один німець, оберлейтнант, який урядував в тому таборі,

виповнив мені особистий листок, в якому я подав свої генералії.

Разом з іншими німцями я поїхав автом до міста Габах, де знаходився

американський окупаційний уряд. Там зайшли до партерового будин_

ку (вулиці не знаю). Спочатку стояв в черзі надворі. Коли прийшла на

мене черга, зайшов до першої кімнати на ліво, в якій були військово_

полонені німці без пагонів. Вони забрали від мене особистий листок

і віднесли американцеві, який підписався на тому документі. Цей

американець був в зеленому мундурі, з пагонами зі зеленого сукна,

на пагонах не було жодних відзнак, тільки на грудях мав один срібний

прямокутник. Такий же прямокутник мав і на пілотці. З цієї кімнати

вийшов на коридор і зайшов до сусідньої кімнати, де сидів один

американець в такому ж мундурі з червоною відзнакою на грудях. Він

прибив дві печатки на мойому документі, одну на горі, другу вдолі. З

цієї кімнати я перейшов бічними дверми до третьої, де сидів один

американець з німцем, та щось писав. Той американець дав мені 40

марок, а німець записав щось в мойому документі. Цілий документ

був написаний німецькою мовою. Після того, я вийшов з кімнати і

задніми дверми вийшов на вулицю.

Того самого дня я поїхав поїздом з Габах до Ваймару. Мій

товариш Ковальчук Василь, з яким я втікав з большевицького полону,

дав мені адресу до його нареченої, яка працювала в місті Ваймар при

вулиці Пакштрасе 17. Коли я висів з поїзду на станцію в Ваймарі,

спитав поліціянта_німця, який керує вуличним рухом, де є вулиця

Пакштрасе. Він сказав, що не знає, але при тому показав мені будинок

поліції. Я вступив там і спитав про згадану вулицю. Мені відповіли,

що ця вулиця знищена під час бомбардування і там ніхто не мешкає.

Коли я спитав, де можна б переночувати, мене запровадили до одного дому, призначеного на кватирування для перехожих людей. Там я

перебув 4 дні і харчувався даром. Тому, що не вільно було довше

перебувати в тому домі, я зголосився в уряді праці. Там я виказався

своїми документами і мене приділили до німця Фляйшера в Ваймарі,

який мав 4 коні та був перевозчиком. Фляйшер сказав мені, що я буду

у нього конюхом. Він примістив мене на кватиру при вулиці Кірш_

бергштрасе 8, у господині Янкової. Фляйшер мешкав при тій самій

вулиці недалеко Янкової (число не пам’ятаю). Харчувався я в цієї ж

Янкової. В уряді праці брав харчеві картки та віддавав своїй господині,

яка їх реалізувала. Фляйшер платив мені за роботу 22 марки на

тиждень. Він посилав мене з кіньми возити шутер, бочки та меблі. В

нього я працював один місяць, доки не прийшли до Ваймару боль_

шевики. Як американці уступили і як большевики на їх місце прийшли

до Ваймару – не знаю.

Одного дня приїхали до мойого господаря вантажним автом

большевики. Вони забирали в нього авто, яке було без опон. Між

тими большевиками був один лейтенант, який мене побачив та почав

говорити зі мною. Я сказав йому, що в того господаря мешкає

руський офіцер, який не позволить забирати авто. Але він того не

слухав, тільки спитав мене, звідки я знаю руську мову, тому, що я

говорив з ним по_руськи. Я відповів, що походжу з Галичини, а

руської мови навчився в школі 1939_40 рр. Большевики забрали

авто і від’їхали. На другий день ті самі большевики – лейтенант, два

бійці і шофер – знову приїхали на подвір’я Фляйшера і стрінули мене

в стайні коло коней. Лейтенант спитав мене, чи я добре вмію говорити

по_руськи. Коли я сказав, що так, він сказав мені сідати з ними до

авта і їхати до їхнього штабу. Коли я спитав, чого, він пояснив, що

буду в них працювати перекладчиком.

Цей штаб приміщувався в триповерховому будинку в центрі міста.

Будинок обведений залізною огорожею. Мене запровадили на другий

поверх, до кімнати генерал_майора, що був шефом цього штабу. Пріз_

вища його не знаю. Генерал_майор спитав мене, чи я вмію говорити по_

руськи. Коли я сказав, що так, він спитав, чи я не міг би бути в нього

перекладчиком. Я відповів, що хотів би стати перекладчиком, одначе не

вмію читати ні писати. Тоді він сказав, що буду працювати в того лей_

тенанта, який мене припровадив. Генерал_майор питав мене тільки як я

називаюся і звідки походжу. Після того, забрав мене лейтенант до своєї

канцелярії, яка була побіч кімнати генерал_майора. Він спитав мене, як я

називаюся і звідки походжу. Я відповів. Тоді він сказав мені розказати

докладно про своє життя. Я розказав так, як було, до Німеччини я дістався

в той спосіб. Мене зловили німці на облаві в Рогатині і вислали до Німеччини на роботу. Спочатку я працював в місті Лямбургу в АД (Арбайтс

Дікст) на залізній дорозі. Опісля мене перевели в місто Габах, де я

працював на тій же роботі, аж до закінчення війни. Там мене осво_

бодили американці, які дали мені документи. Відтак я став на працю в

німця Фляйшера, звідки забрали мене до штабу в Ваймарі. Він спитав,

як мені жилося в Німеччині, як німці поводилися з робітниками. Я

відповів, що дуже погано, нам не давали їсти, а гонили на працю. Тоді

він списав на папері мою автобіографію і заявив, що відтепер буду

працювати в нього перекладчиком.

Коли я прийшов на другий день до його канцелярії, застав там одну

дівчину польку, яку кликали Галя і хлопця українця з Самбірщини, якого

кликали Петро. Вони рівно ж працювали перекладчиками в тому штабі.

Того дня я підписав лейтенантові заяву, в якій зобов’язався пра_

цювати, як перекладчик. Заяву цю написав сам лейтенант. Там я працював

коло три тижні. Він полагоджував різні справи, як призначування мешкань

для німців, видача харчевих карток, призначування контингентів м’яса,

позволення на переїзд. Я завсіди ходив і їздив з ним на села та всі ті

справи, які він мав, перекладав на руську мову. Крім того, часто стояв при

дверях в кіні, де висвітлювали німецькі фільми. Там можна було заходити

тільки німцям, отже моїм завданням було не впускати большевицьких

старшин і вояків (чому – не знаю).

По тижневі праці, я просив лейтенанта, щоб дав мені відпустку

на один тиждень. Я подав, що хочу їхати до Берліна, де маю брата в

лягрі, якого хочу стягнути до Ваймару. Лейтенант написав мені

посвідку, щоб мене в дорозі ніхто не чіпав. Я познакомився з двома

хлопцями з Львівщини, Антошком і Міськом, які сиділи в лягрі в

Ваймарі (Бухенвальд) за німецьких часів. Місько часто приходив до

мойого лейтенанта по харчеві картки, а Антошка я пізнав за посе_

редництвом Міська. Ми всі три порадилися втікати з Німеччини

додому. Я забрав свої речі і пішов до їх помешкання. Звідтам ми

пішли на станцію в Ваймарі. Через німецьку територію ми їхали

особовим поїздом до Німецько_польського кордону. Перед кор_

доном большевики здержали поїзд та перевіряли наші документи і

валізки. В мене забрали військові штани, палатку, коц, черевики і

підошви. На забрані речі виписали квіт, на якому я підписався. Боль_

шевики перепустили нас через німецький кордон. Коли приїхали на

польську сторону, польська прикордонна сторона почала провіряти

документи. Я боявся, щоб мене не зловили тому, що не мав добрих

документів. Отже замішався між руських полонених, які поверталися

додому і мали спільний документ і в той спосіб переїхав польський

кордон. Через польську територію заїхав до польсько_больше вицького кордону. Там ми пересіли на товарний поїзд, яким їхали

переселенці з Польщі в Галичину. Я замішався між переселенців і в

той спосіб переїхав польський кордон. Дальше ми їхали з пере_

селенцями аж до Зимної Води, де Місько і Антошко зі мною попро_

щалися і висіли з поїзду. Зі Зимної Води я поїхав до Львова, а зі

Львова через Ходорів поїхав до Рогатина. До Рогатина я приїхав в

половині вересня 1945 р.

Приїхавши додому, вступив до своєї хати, де мешкав з батьками

перед від’їздом до війська, одначе там нікого не застав. Від сусідів

довідався, що моя сестра мешкає при вулиці Церковній і я вступив

до неї. Батьки мої мешкали тоді в селі Фрага, куди вони вибралися

на час війни. По трьох днях я зголосився на МВД в Рогатині. Спочатку

зайшов на дижурку, де застав дижурного енкаведиста (прізвища не

знаю). Я сказав йому, що приїхав з Німеччини і прийшов зголосити_

ся. Він відпровадив мене до кімнати Несторенка. Перед дверми я

зачекав ще кілька хвилин, тому, що Несторенко був занятий. Коли з

кімнати вийшли два східняки в цивільному убранні, я зайшов до

середини. В кімнаті я застав Несторенка. Він спитав мене, чого я

прийшов. Я сказав, що приїхав з Німеччини і зголосився, бо хочу

дістати документи. Він спитав в який спосіб я дістався до Німеччини.

Я розказав йому, як лейтенантові в Ваймарі. При тому додав, що в

місті Габах я працював в АД, в 8_ому робочому баталіоні. Він спитав,

як німці поводилися зі мною, чи давали їсти, чи не знущалися. Я

казав, що німці погано годували, рано давали хліб і каву зі сахариною,

на обід зупу з брукви, на вечеру каву і 260 грамів хліба. Часом давали

мармеляду, або маргарину. До роботи гонили і змушували тяжко

працювати. Вночі зганяли на провірку, при тому били палицями.

Дальше питав, хто мене визволив, я сказав, що американці. Він

спитав, як американці поводилися зі мною і як звільнили додому. Я

сказав, що американці прийшли до міста Габах і звільнили робітників

з лягру, при тому поводилися добре. По кількох тижнях видали доку_

менти і пустили додому. Я поїхав до міста Ваймар та працював у

одного німця коло коней до приходу там ЧА. Після того я працював

перекладчиком в коменданта міста Ваймару. Там мені видали справку

до лягру, одначе я до лягру не поїхав, тільки приїхав до Рогатина і

зголосився на МВД. Несторенко сказав мені прийти другого дня рано

в 10_ій годині. Коли я прийшов другого дня, він питав те саме і

списував мої відповіді на папері. При тому написав також мою авто_

біографію. Опісля сказав прийти третій раз, а він дасть мені справку

на воєнкомат. Третього дня видав мені справку, я пішов на воєнкомат

і дістав документ: “Временное удостоверение”.

Після того я мешкав в селі Дичках у свойого швагра Кінаша Василя

разом з батьками, які перенеслися з Фраги до Дичок. В Дичках я

нічого не робив, тільки ходив з місцевими хлопцями по селі, дещо

помагав батькам при хатній роботі. Осінню 1945 р. воєнкомат

покликав мене на 15_тиденний стрілецький вишкіл в Рогатині. Після

того, я дальше мешкав в Рогатині коло бітьків. Нічого не робив, тільки

ходив до знайомих хлопців та дівчат, зимою возився на лещатах.

Весною 1946 р. мої батьки посварилися зі швагром, тому пере_

неслися мешкати до Рогатина і я разом з ними. В Рогатині я вступив

на працю в ресторані МСТ. Там був кельнером. На працю вступив

першого травня і працював там 4 місяці. По місяцеві праці в

ресторані я захворував і дістав відпустку на 3 дні. В той час було

весілля в одного господаря в с. Бабинцях. На весіллі хтось забив

агента МВД Березу Стефана зі села Дичок, який втік до району і там

перебував. На тому весіллі були мої товариші: Михайло Данилишин

з Рогатина, працівник ресторану, Михайло Сціжак з Бабинець,

робітник кравецької артіли в Рогатині, Володимир Сціжак з Баби_

нець, Михайло Сціжак, брат Володимира, який був в істребітельному

баталіоні МВД в Рогатині, Славко Залипка з Рогатина, мешкав при

вулиці Завода, рівно ж був в істребітельному баталіоні МВД. Я на

тому весіллі не був, тому, що був хворий. Коли я лежав, до мене

прийшов стрибок Шеренга Василь з Рогатина (комсомолець за

першої большевицької окупації, той сам, якого я пробив в школі

ножем) і двох бійців МВД. Вони запровадили мене до сільради в

Бабинцях. В сільраді я застав начальника МВД майора (прізвища не

знаю), старшого лейтенанта, слідчого МВД, двох стрибків, братів

Скульських, та кільканадцять бійців МВД. Майор спитав мене, де є

той пістолет, яким я стріляв до Берези. Я відповів, що жодного

пістолета не маю. Тоді він вдарив мене два рази в лице і спитав, чи я

був на весіллі. Я відповів, що ні, тому, що я лежав вдома хворий. Тоді

він сказав мені сідати в куті на підлогу. За цей час припровадили

Сціжака Михайла, Сціжака Володимира і Данилишина Михайла. Що

їх питали – не знаю, тому, що я сидів зокрема. Зі сільради нас завели

на МВД в Рогатині. На слідство пішов я перший. Мене допитував

В’язовцов. Він питав, хто вбив Березу. Я сказав, що не знаю. Дальше

він казав розповідати, де я був цілий той час, коли вбили Березу. Я

сказав, що рано був в ресторані, потім пішов додому і ляг спати,

тому, що був хворий. Вечером я був в Павловича Теодора, який

будував хату при вулиці Завода, і в якого тоді ліпили хату. Там бачили

мене багато хлопців і дівчат. Я пив горілку до 12_ої години, а пізно

вночі пішов додому, та ляг спати. Рано мене арештували.

Залипку Славка і Сціжака Михайла арештували другого дня тому,

що вони були при стрибках. Після допиту мене кинули до пивниці де

я сидів цілий день. Другого дня В’язовцов знову мене покликав і

питав це саме, що попереднього разу. Я говорив так, як перший

раз. Після того дали мене до пивниці (КПЗ). Там я сидів два тижні.

Перед звільненням ще раз покликав мене В’язовцов і питав те саме,

що на початку.

По звільненні я мешкав вдома і дальше працював в ресторані. При

кінці серпня мене звільнили з праці, тому, що я не пильнував роботи.

Рівно ж закидували мені те, що я в часі праці в ресторані заложився з

одним воєнним, що з’їм цілу тацу салати. Коли я їв салату, надійшов

прокурор і побачив це. Він спитав, чому я їм салату. Я розказав йому

про заклад. Тоді він сварився зі мною і сказав про це голові МСТ

Зембовському (бувший майор ЧА). Рівно ж закидували мені, що я під_

час роботи стріляв з фльоберта воробців. Фльоберт був власністю

Данилишина Михайла з Рогатина, якого він купив в кіномеханіка, що

від’їжджав на схід. За це все мене звільнено з праці в ресторані.

Після звільнення з праці, я не працював кілька місяців. Тоді одного

разу прийшла до мене Катерина Зуб і сказала, що її сестра сидить в

тюрмі на МВД. Вона питала мене, чи я не міг би помогти її синові

Остапові занести харчі сестрі Марійці. Я погодився. Коли я йшов

попри будинок МГБ, почув голос, що кликав – “Міську”. Я оглянувся і

побачив в пивниці в вікні за гратами Геню Філяк з Дичок. Вона сказала,

щоб я зайшов до її тети Занович Парані та переказав, щоб її батьки не

приходили, бо їх можуть арештувати, тільки нехай тета сама прино_

сить їсти. Тоді я з Остапом відніс харчі Марійці. Після того, стрінув на

ринку тету Гені, якій переказав те, що вона говорила. Тета Гені просила,

щоб я ще раз пішов під вікно МГБ і довідався від неї, про що її питають.

Коли я підійшов до вікна, Геня дивилася на вулицю і я спитав її, що її

питають. Коли я говорив, побачив, що на мене дивиться через інше

вікно МГБ молодший лейтенант Журиляк. Я не чекаючи відповіді, дав

знак Гені, щоб мовчала і скоро відійшов від вікна в сторону ринку.

Відійшовши около 300 м. від будинку МГБ, побачив, що мене здоганяє

Журиляк. Журиляк сказав до мене: “Ходи зі мною”. Я спитав: “Де?”.

Він відповів: “Побачиш”. Після того забрав мене на МГБ. В канцелярії

я застав начальника МГБ капітана Аносова. Він спитав мене, що я

говорив з тою дівчиною. Я відповів, що нічого. Тоді він мене вдарив і

сказав: “Вот ти, німецька вівчарка казав, що нічого не знаєш, а її то

знаєш. Звідки ти її знаєш?”. Я відповів, що знаю її зі школи в Дичках.

Він спитав, що вона зі мною говорила. Я відповів, що вона щось

говорила, але я не зрозумів. Тоді Аносов почав мене бити спочатку кулаком в голову, а пізніше мідною штабою по плечах. В той час

прийшов майор Бугаєв і також почав мене бити. Вони питали, що я

ще більше знаю. Я говорив, що нічого більше не знаю. Тоді мене кинули

до пивниці, де я сидів цілу ніч. Тоді прийшов дижурний і завів мене

до камери де сиділа Геня. Він сказав, щоб я запалив в печі та загрівся.

Опісля замкнув мене разом з Генею.

Коли я сидів разом з Генею Філяк, почав з нею говорити і розповів

їй те, що переказувала тета. Вона питала мене, про що мене питали

на МГБ. Я відповів: “Мене питали, що я з тобою говорив, а я їм

відповів, що ти щось говорила, але я не зрозумів і відійшов”. Тоді

вона сказала мені, що її рано кликали і питали, що говорила зі мною.

Вона їм сказала, що я щось говорив, але вона не зрозуміла і я відійшов.

Дальше я питав її, за що її арештували і про що питають. Вона сказала,

що питають про [с]естру Віру і брата Осипа (обоє були в підпіллю), де

вони ховаються і чи приходять додому. Вона відповіла, що брат і

сестра пішли з дому ще за німців і більше не приходять, а де ховаються

– не знаю. Опісля я питав її, чи живе Осип і Віра. Вона сказала мені,

що Осип живе, але додому не приходить, а Віра часом приходить.

Більше зі мною не говорила, бо цілий час плакала, що її засудять і

вивезуть на Сибір. Я потішив, що її не засудять, але вона не вірила. В

тій камері я сидів від рана до полудня, звідки мене взяли на допит.

Коли я прийшов до канцелярії, застав Аносова, який питав мене про

це саме, що попередньо. Я рівно ж говорив так, як попередньо. Тоді

Аносов закинув мені, що я був при СС_ах, але я відповів, що при СС_ах

не був, в чому він може переконатися по тому, що СС_и мають знаки

крови під пахою, а я не маю. Тоді Аносов спитав чи я знаю хто служив

при СС_ах. Я відповів, що не знаю, тому, що в той час, як ішли до СС_ів,

я був в Німеччині на роботі. Аносов сказав, що докаже мені свідками,

але я відповів, що не докаже, тому, що я при СС_ах не служив. Тоді він

кинув мене до пивниці, де я сидів до вечора. Вечером покликав вдруге

і спитав, чи я буду говорити. Я відповів, що нічого не знаю, коли б

знав, то сказав би. Тоді він сказав мені, щоб я довідувався дещо про

партизанів і доніс йому про це. Я погодився. Тоді він сказав, щоб я

прийшов другого дня рано, він має зі мною щось поговорити. Але я

не пішов другого дня на МГБ, тільки почав ховатися.

Спочатку ховався вдома, а пізніше в сусідів, спав по стрихах, а

харчувався вдома. Ховався тому, що сподівався, що мене хотять за_

вербувати на донощика. Пізніше ховався в с. Бабинцях до Йорданських

Свят. На другий Святвечір я був в Бабинцях. Там була облава і мене

зловили війська МВД та забрали до сільради, а пізніше на МВД в

Рогатині. Разом зі мною було придержано 6 людей з Бабинець, що не мали документів. На дижурці ми застали багато людей, придержаних в

Рогатині (всіх було коло 20). Строгої сторожі коло нас не було і я,

користаючи з того, що деяких перевірених вже звільнювали, вийшов

разом з ними. Стійковому стрибкові я сказав: “Я вже по провірці. Йду

додому”. Після того я пішов на Залуже і сховався в трупарні. Там сидів

до вечора. Вечером пішов додому на Заводу, взяв собі куртку і ховався

в сусідів один тиждень. Одначе тоді була зима і спати по стрихах було

дуже зимно[,] я не хотів ховатися, але думав зголоситися. Тому пішов

до стрибка Галузи Льонка і порадився його, що мені дальше робити.

Він переконав мене, що найкраще є зголоситися. Тоді я пішов з ним на

МВД і зголосився на дижурці. Дижурний зателефонував до начальника

ОББ Кравченка, що прийшов Михайло Довгий. Тоді мене запровадили

до канцелярії Кравченка, він спитав мене, чому я втік з МВД і чому

ховався. Я сказав, що ховався, тому, що мене на МГБ били, а втік з

МВД, щоб ще там не били. Тоді він сказав, що за це він сам буде мене

бити. Він взяв в руки гачок від кухні і сказав: “От бачиш, цим гачком я

бив одну дівку зі села так, що гачок загнувся, а тепер він на тобі

відігнеться”. Я відповів: “Спробуйте бити, я вже знаю, де маю вдатися”.

Він спитав: “Куди?”. Я відповів: “В обласне МВД, що ви тут розбиваєте

людей”. Тоді він: “Е, ти хитрий. Ти певно комусь заплатив пів літри горіл_

ки, що тебе так гарно навчив.” Я сказав йому, що мене поінформував

про це один участковий. (Той участковий був в хаті стрибка Галузи

Льонка в той час, як я приходив до нього радитися, чи мені голоситися).

Тоді Кравченко сказав, що передасть мене на МГБ і там мене добре

поб’ють. Я відповів: “Ви жартуєте. Я знаю, що ви не передасте мене на

МГБ і не будете бити”. Він покликав телефоном Аносова. За кілька хвилин

прийшов Аносов, а після нього Бугаєв.

Аносов почав на мене кричати: “Вот ти бандит, де ти був і чого

скривався”. Я сказав: “Ви мене били, то я мусів скриватися”. Він: “Вот,

...твою мать, я тебе поб’ю”. Кравченко сказав до Аносова: “Сматрі, він

каже, що віддасть тебе в обласне МВД, якщо його будеш бити”. Аносов

спитав, де я того навчився. Я сказав: “Я читав вашу конституцію і там

написано, що не вільно бити. Я знаю, як тепер має бути”. Кравченко

пояснив Аносову, що мені говорив про це якийсь участковий.

Опісля вони щось говорили між собою і Аносов з Бугаєвим

відійшли. Кравченко написав мені картку і сказав, щоб я зголосився

з нею на МГБ. Коли я прочитав картку, там було написано, щоб я

зголосився 28 січня на МВД по документи. 28 січня я зголосився до

нього по документи, але він вислав мене до Нестеренка, який дав

мені картку на воєнкомат. На воєнкоматі я одержав документ

“Временное удостоверение”.

Після звільнення з МВД я вступив на працю в м’ясарні, що була під

зарядом голови МСТ Зембовського. Завідуючим м’ясарні був Телепко

Павло. Вступити на працю мені поміг Заставний з Рогатина, працівник

МСТ. В м’ясарні я працював цілу зиму до половини березня 1947 р.

На початку березня, коли я ще працював в м’ясарні, прийшов до

мене Третяк Володимир з Бабинець і сказав, щоб я прийшов до його

хати, там хтось хоче зі мною говорити. Він зачекав на мене в м’ясарні

і вечером ми оба пішли до Бабинець. Коли я прийшов до його хати,

Влодко кудись вийшов, а я зачекав кілька хвилин в хаті. Потім прийшов

Влодко, а за ним Тарас і ще якийсь незнайомий чоловік. Вони оба

були в большевицьких уніформах, зі зброєю. Незнайомий мав пагони

майора. Вони привиталися зі мною і почали говорити. Тарас спитав,

чи я згодивбися дещо їм зробити. Коли я спитав, що, він сказав, чи не

міг би я когось застрілити. Я відповів, що можу. Тоді спитали мене, чи

я маю зброю. Я відповів, що не маю. Тоді незнайомий (як я пізніше

довідався, це був пров. Юрій) сказав Тарасові, щоб дав мені наган

“Радом”, яким я мав застрілити Валка. Я спитав, хто такий Валок. Вони

сказали, що це Літвіцький з Підгороддя (зголошенець, що сипав

криївки). Описали мені, як виглядає Валок і сказали, що він мешкає в

Рогатині, в домі Школьника. Вони визначили мені реченець – один

тиждень – в якому я повинен забити Валка. Я погодився, взяв наган і

14 набоїв. При тому показали мені, як стріляти з нагана. Я сховав

наган за пас, а наганівки завинув в папір та сховав до кишені. Після

розмови Тарас і незнайомий вийшли надвір, де було більше

партизанів, а я з Влодком пішов до кіна. По дорозі Влодко питав

мене, чи я чув що про партизанів. Я відповів, що чув про Вія, про

якого говорили люди в Рогатині і писали районні газети. Тоді Влодко

сказав, що той незнайомий, це власне Вій. Я не вірив Влодкові, бо

думав, що Вій молодий хлопець, бойовий і відважний, а цей був

старший і поважний. До кіна я не пішов тому, що мав зі собою наган

так, що Влодко пішов сам. Коли прийшов додому, повечеряв та пішов

спати. Наган сховав в черевик.

На другий день пішов до роботи в м’ясарні і почав розвідувати

за Валком. До тижня я довідався від стрибка Корди, хто такий Валок.

В неділю 23 березня я робив собі знимки разом з дівчатами з

Путятинець. Після того я відпроваджував їх додому. Біля кіна стрінув

нас Аносов, який стояв коло будинку МГБ. Він прикликав мене і спитав

куди я йду. Я відповів, що відпроваджую дівчат до Путятинець. Тоді він

сказав голосно: “От я тобі кажу, щоб ти приніс мені до 5 години

пістолет, яким убив Березу. Шкода, що тебе в тій справі арештувало

МВД, а не попав ти до мене. Як не принесеш пістолета, то щоб тебе до вечера не було в Рогатині.” Він говорив так, що це могли чути

дівчата. Крім Аносова, який був при тому п’яний, було ще двох лей_

тенантів. Дівчата пішли додому, а я вернувся назад до міста.

Вечером побачив, як Валок ішов зі своєю жінкою до кіна. Я пішов

додому, взяв наган та повернувся до парку, де сів на лавку. Тоді

побачив, що на сусідній лавці сидів Аносов і Колєбаєв зі своїми

жінками. Я посидів кілька хвилин, встав і перейшов попри них. З парку

пішов в напрямі кіна, бо хотів подивитися, чи не виходять вже люди. З

кіна повернувся назад до парку, якраз тоді Аносов і Колєбаєв йшли зі

своїми жінками до кіна. Коли вони мене минули, я повернувся і йшов

за ними у віддалі коло 20 м. Тоді, як я доходив до судових дверей,

побачив, що там чекає Аносов, сам. Він підійшов до мене і спитав:

“Чого ти шляєшся”. В той час побачив, що моя кишеня чимось напов_

нена, спитав, що я там маю і рівночасно посягнув рукою до моєї кишені.

Я настрашився, вдарив його кулаком в голову, а рівночасно витягнув

наган та спрямував на нього. Він скричав: “Не нада. Не нада”. Тоді я

вистрілив йому в живіт. Він почав тікати. Я стрілив до нього ще два

рази. В той час вийшов з млина стрибок Капраль з Рогатина з крісом.

Я стрілив до нього один раз і бачив, як він впав на хідник. Тоді я

побачив з правої сторони у віддалі 30 м трьох воєнних, що бігли до

мене. Я скоро звернув на ліво і почав бігти коло фігури Пречистої

Діви. Вони почали стріляти за мною. Я обернувся і стрілив до них

один раз та втікав дальше. Вони бігли за мною. Я ще раз обернувся,

спрямував тільки до них пістоль і вони почали втікати. Я побіг коло

електровні, потім коло Церкви Святого Духа і вибіг на поле. Там сів

відпочивати, викидав порожні диски та заладував наган.

Опісля пішов полем до села Перенівки. Там заліз на стрих до

одного побережника, без його відома, де переночував. Рано встав і

пішов до хати. Він здивувався і спитав, що я тут роблю. Я сказав, що

йшов зі села і довідався, що в Рогатині є облава, ловлять молодих

хлопців, тому я вернувся назад, а, не хотячи його будити, сам заночу_

вав на його стриху. Від нього я пішов ще того самого дня до свойого

товариша Хариша Ярослава і в нього поснідав. Він рівно ж питав, чого

я прийшов і я сказав так, як побережникові. Я післав його на розвідку

до міста, бо хотів довідатися, що робиться в місті. Вечером він повер_

нувся і сказав, що Аносов, Капраль і ще двох якихось лейтенантів є

вбиті. В зв’язку з тим, відбуваються в Рогатині арештування. Вечером я

пішов до села Руди, де вступив до Кулика (ім’я забув) та в нього пере_

ночував. Він вже знав про події в Рогатині, про що він мені розказав.

Того дня я побачив, що до села їдуть большевики, тому я втік від Кулика

на село. Там стрінув Федя (прізвище забув), який побачив, що я чогось боюся, тому взяв мене до криївки, що була в одного господаря в

стодолі. Большевики шукали в Кулика затиною, але не знайшли і

від’їхали. Вечером я пішов назад додому на Заводу і довідався, що

мойого батька арештували. Мати плакала і питала, що я наробив. При

тому сказала, що за мною питають. Я переночував у своєї сусідки

Височанської. Вона мене рано якось побачила так, що я мусів від неї

виступати. Я пішов до села Потік. Там стрінув знайомого хлопця, з яким

був на стрілецькому вишколі в Рогатині і з ним пішов до його хати. Там

перебув день, а вечером пішов до с. Руди, до цього Федя, що мене

переховав в криївці. Там переночував і перебув один день. Днем написав

записку до Третяка Володимира, в якій писав, щоб він сказав мені, що

маю робити дальше. Записку носила сестра Федя, Ганя. Вона принесла

від Третяка записку, в якій він писав, щоб я прийшов до с. Бабинець. Я

ще того самого дня, перебравшись за дівчину[,] пішов з Ганею на

Перенівку та вступив до Хариша Славка, де скинув жіноче вбрання, яке

Ганя забрала додому. Вечером я пішов до Бабинець і зайшов до

Третяка Влодка. Він сказав мені, що я прийшов запізно, тому, що був

Тарас, який хотів мене забрати, але відійшов. Влодко казав чекати

день_два, а Тарас повернеться і мене забере.

З Бабинець я пішов до Рогатина на вулицю Завода до господаря

Червінського Володимира і в нього пробув два дні. На другий день я

написав ще одну записку до Третяка, яку носила Червінська Стефа. В

записці я писав, щоб він прийшов до мене, я буду чекати в Червін_

ського Володимира. Пополудні прийшов Третяк і сказав, що Тарас

чекає на мене в Руді. Вечером я пішов до Руди і зайшов до Федя.

Федь запровадив мене до криївки на школі і забрав з собою харчі і

там переночував. Рано була в селі облава. Большевики шукали в ціло_

му селі. Сидячи в криївці на школі, я бачив ст. лейтенанта [Кад]кова,

який шукав разом з бійцями в школі. Облава тривала до другої

години пополудні.

Коли большевики виїхали зі села, прийшов Федів брат і сказав,

щоб я вилазив, бо криївка всипана. Я пішов до хати Федя, дещо з’їв

та пішов до Плащаниці. Це було в суботу перед Великоднем. Коли я

вийшов з церкви, довідався від сільських хлопців, що на мене

чекають партизани. До них запровадив мене Федь. В хаті я застав

партизанів Зоряна, Граба, Скалу і Ірка. З ними я пішов до Заланів_

ського лісу. В лісі я святкував Великодні Свята. Тоді я розповідав

партизанам, як я забив Аносова. По святах пров. Андрій покликав

мене до себе та казав розказати свою автобіографію. Коли я йому

розказав біографію, при тому розповів, як я забив Аносова, він мене

похвалив і взяв до своєї охорони.

Від тоді я цілий час ходив з пров. Андрієм, або з його хлопцями.

Одного разу, на початку червня 1947 р. я йшов разом з Тарасом і

Зоряном зі села Потока до лісу. Недалеко Заланова, коло вежі при

гостинці, ми натрапили на засідку. Я йшов з Тарасом на переді і

перший побачив большевиків, що сиділи за житом та показав

Тарасові. Большевики почали стріляти, але ми з Тарасом втікли до

ліса, а Зорян вернувся до Потока. Коли ми всі зійшлися в лісі,

зголосили про це пров. Андрієві.

Около 20 вересня я разом з 13_ма хлопцями йшов до села

Гербутова, Болшовецького р_ну, на вечерю. В хаті вечеряли 10

хлопців, 2 стояли на стійці на вулиці, а 1 на порозі хати. Коли ми

почали вечеряти, почули чергу з автомата. Я взяв свою зарядку і

перший почав стріляти через вікно на вулицю. З хати я втікав останній

разом з Зеноном. На порозі я побачив якогось раненого з папашкою

і хотів забрати цю папашку. Я тягнув за ремінь, але він не пускав

тільки стогнав. В кінці я таки вирвав від нього папашку і вибіг на

город. Тоді сказав до хлопців, що втікали: “Пізнавайте папашку, я

забрав її від якогось раненого. Вернімся по нього, бо це своя кров”.

Тоді я вернувся до того хлопця, що був ранений на дорозі, та разом

з іншими почав тягнути на город. Большевики кидали до нас

гранати з вулиці. Ми взяли того раненого на руки і через пліт завели

на пасовисько. Там почав хтось до нас підсуватися, але я почав

стріляти з папашки і він втік. Хлопці пізнавали раненого, одначе не

пізнали. Взяли його на палатку і занесли його над ріку. Щойно там

пізнали, що це був большевик, тому його залишили. Звідтам ми

пішли до ліса. Всіх нас було шістьох, всі інші порозбігалися. Щойно

в лісі всі стрінулися.

Опісля я ходив з пров. Андрієм по терені, а також на стрічі до

різних осередків. При тій нагоді я пізнав таких провідників: Мирона,

Шпака, Зенона, Скритого, Дира, Мирослава, Лука, Григора, Юрія,

Сірка, Сливку, Нестора, Туриста. Крім того я пізнав багато інших

людей, псевд яких не знаю. Рівно ж ходив разом з хлопцями пров.

Андрія на села організувати харчі. Літом 1947 року робив разом з

Зоряном і Тарасом криївку на полі. Одначе ми в ній ані разу не сиділи

так, що вона завалилася. Так я жив до 12.Х.1947 р.

Замітка: Коли допитуваному доказано в кількох місцях, що він

говорить неправду, тоді він спростував своє зізнання так, що:

Ройового Рудольфа він застрілив нехотячи, припадково. За це

був суджений воєнним трибуналом в Любліні. До суду сидів в

Люблінській тюрмі, з якої його звільнено після суду.

На фронті під Бродами не був, тільки прямо з Холмщини повер_

нувся разом зі своїм баталіоном до Нойгамер.

На підстаршинському вишколі в Лямбургу не був, тільки проходив

в свойому баталіоні гранатометний вишкіл.

До агентурної роботи після того, одначе, не хотів приз[на]ватися,

мимо певних доказів, як от нпр., свідомість большевиків, що служив

при СС_Дивізії “Галичина”.

Тому примінено фізичний примус, по 10_ти буках, під час пере_

дишки, користаючи з темноти ночі, незамітно розв’язав собі руки і

ноги та пробував утікати.

Після невдалої втечі, дістав ще п’ять буків і почав говорити так:

Друге завдання: Тоді, як мене арештував Аносов, тому, що я говорив

через вікно до Гені Філяк, я підписав заяву співпраці з МГБ. Підписав

заяву тому, що Аносов знав, що я був при СС_ах і грозив, що мене чекає

за це 20 літ тюрми. Він говорив, що, як буду з ними співпрацювати, то

кару мені подарують. Я написав йому свою автобіографію, де признався,

що служив при СС_ах. Після написання автобіографії, Аносов дав мені

підписати заяву такого змісту: “Я, Довгий Михайло, зобов’язуюся

співпрацювати з органами МГБ. Знаю, що зрада тайни карається

воєнним законом”. Заяву підписав ім’ям і прізвищем.

Аносов дав мені завдання:

Слідити в с. Дичках, де є зв’язкова хата, де і які заходять підпіль_

ники. Слідити в селі за криївками.

Доноси я маю подавати йому в його помешканні.

Після звільнення з тюрми, я пішов до с. Дичок і мешкав у свого

швагра Кінаша Василя. Там я підслідив, що підпільник Хандій Іван,

заходить до Хан[д]оли Івана. Опісля я підслідив, що Левків Михайло і

Сташків Михайло заходять до Волоцюги Олекси та що оба ходять

тільки з пістолетами. Рівно ж підслідив, що підпільник Білас Іван пере_

проваджував з Дичок двома фірами харчі в бочках до с. Яглуша.

Ввесь той матеріял я передав на стрічі з Аносовим в грудні 1946 р.

Стріча відбулася в той спосіб: Я їхав лещатами з Фраги до Дичок. В

Дичках коло гарнізону побачив мене Аносов, прикликав до себе і сказав,

що хоче сьогодні зі мною бачитися. Я сказав йому, щоб він вийшов в

10_ій годині вечером на стрічу за село під ліс, коло таблиці на роздоріжжі.

Він дав мені завдання слідити за тими людьми, де вони скриваю_

ться. Здобуті відомості принести за тиждень до його помешкання

при вул. Червоноармійській, недалеко кіна. Ще підчас вербування він

показав мені через вікно на МГБ своє помешкання і сказав, щоб, коли

буду приходити, легко потирати пальцем об шибу вікна.

Після цієї стрічі, я дальше мешкав в Дичках і слідив за підпільниками.

Підслідив, що Білас Іван заходить до Бурачка Юрка. Підслідив в той спосіб:

Зимою у вечір я йшов з дому до Бурачка. На його подвір’ї здержав мене

Білас Іван. Він перевірив мене і пустив. Я побачив, що він мав папашку. Я

почав за ним слідити і побачив іншим разом, що він разом з двома

чужими хлопцями зайшов до Рузьки Шамберко і від неї не виходили. Я

догадався, що він певно в неї має криївку.

Перед виборами 1946 р. я бачив, як Самборський Іван ліпив

рано противоборчі листівки по парканах.

Одного вечора прийшов до нашої хати Береза Стефан та казав,

щоб мої батьки дали хліба для партизанів.

Вечером цієї ж зими я був в хаті переселенців зі Заходу, де було

дві дівчині Ірка і Вікта. Я зайшов там ніби до тих дівчат. До них рівно ж

зайшли підпільники з Дичок Галичин Василь, Сташків Михайло і Левків

Михайло. Галичин мав німецьку зарядку і пістоль, інші мали тільки

пістолі. Вони милися і сиділи в тій хаті.

Рівно ж підслідив, що якісь чужі партизани заходили до одного

господаря (якому люди кажуть Каролько) і брали від нього коня.

Ввесь цей матеріял я подав Аносову на третій стрічі в лютому

перед виборами, яка відбулася в його помешканні. Аносов дав мені

тоді 2000 крб. та сказав слідити до кого заходять підпільники і де їх

криївки. Слідуючу стрічу назначив мені за місяць в його помешканні.

Недовго після цієї стрічі прийшов до мене Левків Михайло і

сказав, що дасть мені пістолю, щоб я застрілив свого швагра Кінаша

Василя, що був відомим сексотом, що втік до району і там мешкав.

Я погодився його застрілити, одначе Левків мені пістолі не давав.

Про це я доніс Аносову. На цій стрічі Аносов сказав мені, щоб я взяв

від Левкова пістолю і прийшов з нею до нього. Але я сказав йому, що

мене в селі підозрівають і я мушу переноситися до Рогатина. Аносов

сказав, що можна. В Рогатині я працював чотири місяці в ресторані,

опісля мене звільнили і я не працював ніде. Від осені 1946 р. до весни

1947 р. я працював в м’ясарні. В Рогатині я не робив агентурної роботи

тому, що не мав змоги. На село я не ходив, а в місті партизанів не

було. Так я проживав до вбивства Аносова, яке відбулося так, як я

говорив. Дальше так, як в першому зізнанні.

 

Замітка: Коли допитаному доказано, що він не сказав ще всієї

правди і загрожено фізичним примусом, він почав говорити так:

 

Третє зізнання: Коли ми попали в большевицький полон 22 трав_

ня 1945 р. большевики переводили реєстрацію полонених протягом перших трьох днів. Підчас того записували ім’я і прізвище,

національніть, образування та походження. При тому оглядали і

записували букву крови. Реєстрацію переводили два лейтенанти з

жовтими пагонами і синіми окантовками, надворі перед хатами.

Полонені підходили двома рядами: один ряд до одного лейтенанта,

другий до другого. По реєстрації полонені розійшлися на свої місця,

а лейтенанти від’їхали. Кілька днів по реєстрації большевики кликали

декого з полонених до хати, де квартирував, як говорили полонені,

якийсь штаб. З тих всіх, що кликали до того штабу, я пригадую собі

тільки Ковальчука Василя з Заліщик, який опісля сказав мені, що його

кликали перевіряти те, що він говорив на реєстрації. В міжчасі по_

ручник Климів оголосив всім полоненим, щоб ті, які мають неповно_

середнє, середнє, і вище образування, написали свої автобіографії.

Я сам автобіографію не писав. Приблизно по трьох тижнях перебу_

вання в полоні, я переходив попри хату, де приміщувався згаданий

штаб. Мене здержав якийсь сержант і сказав зайти до хати. Коли я

зайшов[,] побачив одного лейтенанта, що сидів за столом. Він мав

около 30 літ, середнього росту, бльондин, в зеленому мундурі з

жовтими пагонами і синіми окантовками. Побіч нього сидів другий

військовий, около 40 літ, низький, грубий, шатин, убраний в рубашку

без пагонів. Крім них в кімнаті стояло ще кількох військових. Я вступив

до кімнати і сказав: “Добрий день”, вони відповіли і спитали мене,

чого я прийшов. Я сказав, що мене прислав сюди сержант.

Тоді цей грубий большевик встав і запитав мене, як я називаюся.

Я відповів – Михайло. Він звернувся до мене – “Міша, пайдьом в другу

комнату”. Там спитав в мене про мої генералії і соцпоходження. Я

сказав. Дальше питав, в який спосіб я пішов до СС_ів. Я сказав, що

пішов охотником тому, що я бідний, не мав жодної праці та не мав з

чого жити. Тоді він спитав, чи я хочу їхати додому. Коли я сказав, що

так, він сказав: “Якщо ти будеш щирий супроти радянської влади та

будеш їй помагати, тоді ми тебе пустимо”. Я відповів, що буду щиро

помагати, тільки, щоб мене звільнили додому. Він спитав, чи я знаю

щось про про “бандьоровську армію”. Я відповів, що нічого не знаю.

Тоді він пояснив, що це такі бандити, які дбають тільки про себе, вби_

вають невинних людей, живуть по лісах і селах. Щоби тоді добре

поводилися в Радянському Союзі, ти мусиш помагати їх знищити. Я

спитав, як маю помагати – йти на фронт проти них, чи як. Він сказав:

“Ні, вони скриваються по лісах і селах і проти них не треба йти на

фронт. Вистачить розвідати, де вони скриваються і донести радвладі”.

Коли я спитав, як маю це робити, він сказав: “Ти поїдеш додому і

вступиш до їх армії. Вони радо беруть до себе західняків, таких, як ти, але ти не будеш для них щиро працювати, тільки для радвлади.

Приміром, будеш доносити про місця постоїв і кількість бандитів.

Зрештою, там на місці будеш мати свойого начальника, який тебе

повчить, як і що робити”. Коли я спитав, де пов’яжуся з тим нача_

льником, він сказав: “Пов’яжешся в свойому районі. Я напишу тобі

документ і з ним ти поїдеш до своєї області і там покажеш цей

документ начальникові МГБ. Він тебе дальше пов’яже. Але щоб тебе

не зловили, ти мусиш мати документи з американської зони окупації,

де ніби ти був на роботі і тебе визволили не руські, а американці і

вислали додому”. Коли я спитав як дістати ті документи, він пояснив:

“Ти підеш в американську зону, яка віддалена від нас не більше, як

8_10 км. Там підеш на найближчу станцію і, як полонений, від’їдеш

вглиб Німеччини. Там постараєшся виробити собі цивільні документи,

що ти був на роботі в Німеччині, або в концлагері. З документами тебе

звільнять додому. З американського полону дуже легко втечеш, тому,

що американці не пильнують полонених. В час перебування в амери_

канській зоні, ти добре приглянься, які там порядки, як американці

обходяться з полоненими і з цивільним населенням, як виглядає

американське військо та які там порядки. Це все перекажеш нача_

льникові МГБ в області, а спеціяльно це потрібно буде тобі для

розповіді “бандеровцям”, коли вони тебе будуть питати”.

Після того казав мені розказати свою автобіографію, яку він

записував на зошиті. Атобіографію я підписав ім’ям і прізвищем і він

відніс її до другої кімнати та зараз вернувся. Я спитав його, як вийду

з їхнього полону. Він сказав, що прямо втечу до американської зони,

при тому спитав, хто зі мною мешкає. Коли я вичислив кількох хлопців,

між ними Ковальчука, він сказав: “От візьми собі Ковальчука і ще двох_

трьох та з ними втечеш з табору. На другий день ранком, перед сходом

сонця, виберетеся з табору яром, скоро перебіжите через гостинець

на другу сторону. На гостинці в той час не буде варти. Тільки не йдіть

гостинцем, але прямо горами”.

Опісля приніс мені виповнений формуляр заяви, де було заз_

начено, що Довгий Михайло відправляється в МГБ Станіславської

області. Ця картка була подібна до листівки в паспорті (краткована), з

двома круглими печатками. Що було написано на печатках – я не

пригадую. Цей документ я зашив при його очах під полою своєї

блюзки. (Він радив сховати цю картку в черевики, але я сказав, що так

краще). Я розмовляв з ним около 3 годин.

Відтак я попрощався з ним і вийшов надвір та пішов до своєї

колиби. Хлопці грали в карти і питали мене де я був. Я сказав, що був

в другій колибі. Я прилучився до них і прислухувався їхнім розмовам.

Вони говорили про тяжке життя в таборі. Тоді я незамітно піддав

думку, що добре було б втікати з полону. Мої слова підхопили інші і

на цю тему велася довший час розмова. В часі розмови я глянув на

Ковальчука, а він кивнув на мене головою і ми оба відійшли набік.

Ковальчук спитав, чи я дійсно думаю втікати. Я притакнув. Тоді він

сказав, що буде втікати разом зі мною. Порадилися кого ще брати з

собою. Ковальчук запропонував взяти його знайомого Ковалика,

одного чотового (прізвища не знаю), який пізніше взяв зі собою ще

одного хлопця (прізвища рівно ж не знаю). Вечером, ми всі п’ять

зійшлися в нашій колибі та почали обговорювати план втечі. Чото_

вий чомусь не мав охоти втікати і казав, що ще подумає над тим.

Тому ми того дня не втікали. Но другий день Ковальчук намовив таки

чотового до втечі. В вечір чотовий разом зі своїм товаришем

прийшли до нашої колиби спати. Над ранок ми втекли тою доро_

гою, якою казав большевик.

Дальше було так, як я говорив в першому зізнанні, до часу, коли

я працював в Ваймарі в німця Фішера, коли большевики приїхали до

нього забирати авто. Тоді я зголосився до того лейтенанта, що хочу

їхати додому, але не маю грошей ані харчів на дорогу і просив його,

щоб він мені порадив. Він спочатку не хотів зі мною говорити, але

коли я показав йому документ, виданий в большевицькому полоні, він

сказав: “Добре, я тобі це полагоджу”. Другого дня приїхав цей лей_

тенант і забрав мене до штабу в Ваймарі.

Цього лейтенанта кликали “Ваня”. Він мав около 30 літ, високий,

стрункий, брунет, чорні очі, сильний заріст, бліде лице, убраний в

зеленому уніформі з жовтими пагонами і синіми окантовками,

чоботи чорні, боксові.

Коли я приїхав автом до штабу, мене запровадили до канцелярії,

де я побачив генерал_майора. Його кликали Семен Іванович. Він мав

около 50 літ, високий, з голеною головою, повний на лиці, грубий,

брови широкі, мохнаті, очі сиві, ніс легко кирпатий, в генеральському

уніформі з широкими червоними лямпасами, пагони з зеленого

сукна з одною великою зіркою. До нього рівно ж зверталися через –

генерал_майор.

Коли я прийшов до його канцелярії і сказав “Добрий день”, він

відповів “Здраствуйте”. Він спитав: “Що скажещ?”. Я віповів, що хочу

їхати додому, але не маю харчів ні грошей на дорогу. Він сказав

показати документ. Коли я показав, тоді він сказав, що я буду пра_

цювати кілька тижнів в того лейтенанта, який мене припровадив і

сказав зайти до його канцелярії. Лейтенант списав докладно мою

автобіографію та відніс генералові. Опісля написав заяву, в якій я зобов’зався бути перекладчиком. Заяву і автобіографію я підписав

ім’ям і прізвищем.

Окрім звичайних справ адміністраційного характеру[,] про що я

вже скоріше говорив, цей лейтенант полагоджував також справи

агентурного характеру. За час моєї праці перекладчика, я знаю про

такі справи:

Один німецький комуніст всипав чотир[ь]ох партійних німців, з

якиx трьох зловлено, а один втік. Цей же німець вислідив одну жінку,

яка служила в гестапо. Лейтенант її переслухував, а я був пере_

кладчиком. Вона признавалася, що служила в гестапо, працювала в

лягрі в Ерфурті і в Бухенвальді. Крім цього їздила два рази в Польщу

на акції.

Але робота перекладчика мені була за тяжка, тому, що я не знав

добре німецької мови. Отже я просив генерал_майора, щоб мене

звільнив і відіслав додому. Він погодився. Мені купили нове вбрання,

білля, черевики, дві консерві, півтора кг масла, два кг ковбаси та дали

150 крб. Опісля видали посвідку, в якій було зазначено, що я вже

провірений, щоб мене не забрали подо[ро]зі до фільтраційного табо_

ру. Я працював там три тижні.

По звільненні з праці я пішов до своїх знайомих Міська і Антошка,

які сиділи за німецьких часів в концтаборі в Бухенвальді. Вони на той

час мали позволення їхати додому. Ми всіли до поїзду у Ваймарі і

їхали до німецько_польської границі. Я мав документи, отже мене

пропустили, тільки забрали в мене всі військові речі. Через Польщу я

заїхав аж до Зимної Води, де попрощався з Міськом і Антошком, які

там висіли, а сам поїхав через Львів – Ходорів – Стрий до Станісла_

вова. Там висів на станції, сів на якесь вантажне авто та заїхав в

середмістя. Це було десь в половині вересня. Там висів з авта і почав

розглядатися, чи не побачу кого з МГБ, щоб спитати, де знаходиться

будинок УМГБ. По якомусь часі побачив якогось мол. лейтенанта з

жовтими пагонами і синіми окантовками. Я спитав його, де є будинок

МГБ. Він завів мене в цей будинок на дижурку.

Будинок МГБ знаходи[т]ься в середині міста (вулиці не знаю),

триповерховий, обведений дротяною сіткою. До будинку входилося

через подвір’я. Перед входовою брамою є кілька східців. Зі східців

входиться дверми в коридор. Опісля знову три східці і перші двері на

ліво до дижурки. Це рогова кімната, перегороджена дротяною сіткою

на дві нерівні частини – менша від дверей. Сітка висотою около 1,20 м.

В кімнаті двоє вікон на ліво від входу, одне вікно напроти дверей,

замуроване цеглою. В куті, коло замурованого вікна, стояла велика

шафа. Друга шафа стояла в куті на ліво коло дверей. За сіткою стояло чорне б’юрко, зверху прикрите шклом. Ціла кімната помальована на

жовто. Біля дверей на право під стіною стояла лавка з грубих дощок,

на залізних ніжках. Коло б’юрка стояло два_три крісла. Там сидів

дижурний, ранги якого я собі не пригадую, літ около 30, низький,

грубий, брунет, лице рябе від віспи. Він був убраний в зеленому

мундурі, в синій шапці.

Лейтенант, який мене припровадив, сказав до дижурного: “Зроби

в нього обшук і відправ до начальника”. Він відчинив фірточку в сітці і

я зайшов на його сторону. Він зробив обшук і казав йти за ним. Йшли

сходами догори на перший поверх, опісля направо в перші двері від

коридору. Він зайшов перший в кімнату начальника, по хвилині

вийшов і сказав до мене: “Зайди”. Кімната середньої величини,

помальована на жовто, жовта паркетова підлога, заставлена хідни_

ками, одне вікно на ліво від дверей, двері одностороні, відчинялися

до середини, коло вікна на ліво жовта шафа, коло дверей на право

кахлева піч, під стіною напроти жовте б’юрко з двома кріслами, в суфіті

посередині електрична лямпа.

За б’юрком сидів начальник МГБ літ 40, середнього росту, шатин,

коротко стрижене волосся, грубий, лисі кути, волосся трохи сиве,

лице повне біляве, грубий ніс. Говорив руською мовою, низьким

голосом. Вбраний в зелену блюзку без пагонів, довгі штани з чер_

воними вузькими пасками, на пасі під блюзкою пістоль, без шапки.

Він спитав, чого я хочу. Я відповів по_руськи, що приїхав з

Німеччини та подав йому документ. Він перечитав документ і сказав:

“Сідайте, пожалуста”. Опісля питав де я був, я переповів йому своє

життя від часу видання документу в руському полоні. Він питав мене

про американців, які вони люди, як ставляться, які дають харчі, як

відносяться до цивільного населення. Я відповів, що американці доб_

рі люди і добре поводяться з полоненими та з цивільним німецьким

населенням. Американці не мають добрих пістолів, носять нагани, а

навіть німецькі пістолі. Він питав, як вони повбирані і я сказав, що в

зелених воєнних убраннях, вітрівки з виложеними ковнірами, довгі

штани з жовтими шкіряними камашами, портяні паси. Дуже часто в

шоломах. Він питався по кількох разом ходять. Я сказав, що дуже часто

ходять одинцем, а головно їздять одинцем автами. Питав, яка дис_

ципліна в війську. Я сказав, що дисципліни нема, не слухають команди,

на команду “Струнко” тручалися і сміялися. Американці мають багато

харчів, їдять консерви і чоколяду. Він питав, що курять. Я сказав, що

курять папіроси і тютюн та жують гуму. Він питав яка американська

поліція. Я сказав, що поліція ходить у військових мундурах з білими

опасками на руці на яких є букви МР. При тому бачив також німецьку поліцію в чорних мундурах без зброї, з гумовими палицями. Далі питав,

що американці питали мене при видачі документів, я розповів як було.

Коли я говорив, що заходив до трьох кімнат, він спитав: “А не бачив ти,

щоб хто заходив до четвертої кімнати”. Питався рівно ж, як мені пово_

дилося на роботі в німця за американської влади, а як за радянської

влади. Я розказав так як було. Дальше питав, хто і як мене завербував

та як ми втікали, про працю в штабі і як мене звільнили з неї. Розповів

так як було. Накінець сказав розповідати докладно автобіографію від

народження до приїзду до Станіславова. Я говорив, а він записував.

Опісля питав мене, чи я знаю, хто такі “бандьори”. Я відповів, що

їх не бачив і не знаю. Тоді він сказав, що: “Це такі ямники, що ховаються,

ходять в цивільному, або німецькому і руському мундурах, вбивають

радянських бійців, стягають з них мундури, жиють по лісах, ходять

групами по 100 і більше людей. Вони занимаються грабіжжю і вбив_

ствами.” Дальше сказав, що я буду працювати для радянської влади і,

якщо добре справлюся з роботою, мені буде дуже добре поводитися.

Сказав, що про ті справи буде зі мною говорити один начальник з

Києва, який має за кілька днів приїхати. Пізніше додав: “За твою працю

дістанеш ордени, гарну працю і будеш жити в області або поїдеш до

Києва, як ми знищимо бандьорів. Ти знаєш – в великому місті гарно

живеться. Зараз тебе відпровадять в одну кімнату на гору, дадуть тобі

їсти і будеш відпочивати.

Після того вийшов і закликав дижурного, щоб мене запровадив

до відпочивальні. Ціла розмова тривала кілька годин. Підчас розмови,

курив і трактував мене папіросами.

Дижурний відпровадив мене до кімнати на другому поверсі. Ми

йшли сходами догори, опісля праворуч коридором, довгим около

25 м і ввішли до крайньої кімнати напроти коридору. Це була довга

кімната з паркетовою підлогою і стінами помальованими на жовто.

На право було одно вікно і одне вікно просто дверей. На ліво були

двері до другої кімнати. Під вікном просто дверей стояла софа. На

стіні коло дверей висіла чорна таблиця. Посередині стояло 10_15

крісел. В куті коло таблиці кахлева піч червоної краски.

Я перебував в тій кімнаті три дні. Мені приносив їсти хлопець,

східняк Колька в дреліховому мундурі, літ 17, середнього росту,

бльондин. На рано приносив каву або чай і хліб з маслом, [на] обід

бульбу з гуляшом, зупу фасольову або горохову, на вечеру кашу.

Час_від_часу я виходив на вулицю, стрічався з начальником МГБ

і питав його, чи не приїхав вже начальник з Києва. Він казав чекати.

На четвертий день, в 4_ій год. рано я побачив через вікно якогось

большевика в пагонах, з яким йшло двох воєнних – один ніс валізку, а другий течку. В той час працівники МГБ, між ними і начальник,

вийшли на подвір’я і витали його. Він зайшов до середини. Я після

того вмився і зібрався. За годину до моєї кімнати прибіг Колька і

сказав: “Мішка, тебе кличуть на дижурку.” Дижурний запровадив

мене до кімнати, що була побіч кімнати начальника. Він сказав мені

чекати, а сам вийшов. За 5_10 хвилин прийшли до тої кімнати нача_

льник, дижурний і незнайомий большевик. Той третій: мужчина літ

понад 40, мав голену голову, біле повне і округле лице, карк грубий,

очі сиві, широкі чорні брови, довгий грубий ніс, трохи хвилястий,

говорив по_руськи, рішучий. Убраний в зелену блюзку без пагонів,

без шапки, в райтках з вузькими червоними пасками, в чорних

боксових чоботах, без паса і без зброї. Начальник Станіславівсь_

кого МГБ сказав до мене: “Здоров Міша.” “Чи то той” – сказав незна_

йомий большевик. Начальник обл. МГБ сказав – так. Тоді незнайомий

подав мені руку і запитав – “Як називаєшся?” Я відповів: “Михайло

Довгий.” Тоді він: “Я Свєрцов.” Після того ми перейшли до кімнати

начальника обл. МГБ, який нас лишив обох.

Коли начальник обл. МГБ вийшов, Свєрцов запитав, чи я знаю

хто він такий. Я сказав: “Знаю, ви начальник з Києва.” Він сказав:

“Та[к,] я з Києва. Приїхав з тобою поговорити.” Він сів на стіл, а я

напроти нього. Витягнув папіроси з тутками і дав мені курити. Опісля

питав. Він – “Що тобі більше подобалося – Радянський Союз, чи

Німеччина?” Я – “Радянський Союз.” Він – “Німці думали, що Радян_

ський Союз програє, але так не вийшло. Німеччина сама програла.

Кожному, що посміє зачіпити Радянський Союз, так буде. Радянський

Союз разом з Англією і Америкою розгромив Німеччину і вона вже

ніколи не підніметься. Як тобі поводилося в СС_ах?” Я – “Було зле,

одначе їсти давали так, що можна було жити.” Він – “Хто ти такий –

бідняк чи кулак.” Я – “Бідняк.” Він – “Чим займалися твої батьки?”

Я – “Ходили на заробітки.” Він – “Тебе прислали з фронту?” Я – “Так.”

Він – “Тому, що в мене немає багато часу на балачки, бо я спеціально

приїхав до тебе з Києва, ти розказуй свою автобіографію, а я напишу

і повчу тебе, що маєш робити.”

Я докладно розказав свою автобіографію, яку він записав і дав

мені підписати. Підписав ім’ям і прізвищем. Він сказав, що треба буде

ще підписати заяву, але наперед поговорить зі мною, що треба буде

робити. Напочатку схарактеризував бандерівців подібно, як начальник

обл. МГБ, при тому додав: “Ми будемо з ними воювати так довго, доки

всіх не виловимо, або знищ[и]мо.” Питався, чи я знаю, як буду працю_

вати. Коли я сказав, що не знаю, він сказав: ”Ти будеш мати свойого

начальника в свойому городі, йому будеш доносити, коли побачиш партизанів: скільки їх, яку мають зброю, до кого заходять, куди ходять,

де квартирують, що роблять, що їдять, де скриваються і як вони

називаються. Коли стрінешся з партизанами, будеш їм говорити, що

ти служив при СС_ах, воював проти большевиків під Бродами, що ти

забив навмисне ройового Рудольфа, може вони приймуть тебе до себе.

Коли б не хотіли тебе приняти до себе – ти старайся виконувати все,

що вони скажуть. Коли б хотіли, щоб ти вбив когось з наших, можеш

вбити навіть 50 наших бійців і 10 офіцерів – тоді вони напевно тебе

приймуть. Принесеш їм зброю, якщо схочуть. Коли б ти пішов до них і

сказав по що ми тебе вислали – ми тебе зловимо і засудимо на 20 літ

тюрми, або на смертну кару. Коли дістанешся до бандерівців, старайся

пов’язатися зі своїм начальником в районі. Йому будеш доносити:

місце постоїв бандерівців, скільки їх є, яку зброю носять, як називаю_

ться і звідки походять командири, які їх ступені, якими відділами

командують. Про дальшу роботу скаже тобі твій начальник.”

Опісля сказав, що підемо на обід, а відтак він пов’яже мене з

начальником, з яким я буду працювати. Я пішов до своєї кімнати, де

дижурний приніс мені їсти. По обіді я вийшов на коридор і чекав. Потім

прийшов Свєрцов з одним незнайомим большевиком. Ми всі три

зайшли до кімнати, де були попередньо. Свєрцов представив мені

незнайомого, який звитався зі мною і сказав: “Я майор Бугаєв,

начальник Рогатинського МГБ.”

Бугаєв, літ около 48, високий, бльондин, лисий, з голеною

головою, лице повне, зі зморшками, очі сиві, ніс довгий горбатий, в

горішній щоці всі зуби срібні, в долішній тільки два. Убраний в зелений

офіцерський мундур з пагонами майора з синіми окантовками.

Ми посідали і Свєрцов почав говорити: “Зв’язок будете держати

в той спосіб, напр., начальник дасть тобі годинник. Коли ти будеш

внутрі партизанів, нарочно зіпсуєш годинник і підеш з ним до направи.

На твоїй вулиці буде мешкати годинникар_східняк. Ти покажеш йому

годинник, а він вже буде знати хто ти такий. Йому ти передасиш

розвідані матеріяли, або покличеш через нього начальника. З тим

годинникарем можеш умовитися також, щоб він був в означеному

часі в якомусь селі, де він буде направляти годинники і там ти зможеш

з ним пов’язатися.

Другий приклад – начальник визначить тобі пункти і знаки на

них, де ти можеш лишати записки.

Третій приклад – можеш заходити до помешкання начальника, в

випадку коли не пов’яжешся в інший спосіб. В сутичці з нашими

бійцями старайся вбивати командирів, щоби інші стали безрадні. За

неточні зв’язки з начальником будеш караний законом. Коли б тобі було потрібно якоїсь зброї, маєш звернутися до начальника, а він

тобі дасть. Тепер іди і за дві години прийдеш, а я за цей час поговорю

з твоїм начальником.”

Я пішов до своєї кімнати, там з’їв хліба з маслом та відпоч[и]в

дві години. Опісля повернувся. Коли я зайшов до кімнати, Бугаєва

вже не було, тільки сам Свєрцов, який щось писав. Він сказав мені

зачекати, заки напише заяву, яку я підпишу. Опісля прочитав мені

заяву, приблизно такого змісту: “Я, Довгий Михайло Йосифович,

уроджений в с. Дичках, замешканий в Рогатині, погоджуюся чесно

співпрацювати з органами МГБ по боротьбі з бандерівцями. За зраду

тайни буду покараний карою смерти або тюрмою.”

Заяву підписав ім’ям і прізвищем. При тому сказав, що начальник

в Рогатині дасть мені кличку. Опісля сказав, що можу їхати додому.

Коли я спитав, в котрий час, він відповів, що сьогодні або завтра. При

відході сказав: “Ми ще побачимося.”

Коли я вийшов на коридор, стрінув Бугаєва, який спитав мене,

коли я від’їжджаю додому. Я відповів, що хотів би сьогодні, але не

маю грошей. Тоді він дав мені 300 крб. і сказав: “Їдь додому, зголо_

сися на МВД, вироби собі документи, а я скоро там приїду.” Коли я

спитав його, в котрій годині від’їжджає поїзд, він сказав, що ніччю.

Після того пішов до своєї кімнати.

Ніччю я не хотів їхати, тільки зачекав до другого дня. Рано,

коли я йшов митися, дижурний сказав мені прийти на дижурку. На

дижурці казав іти до канцелярії начальника обл. МГБ. В канцелярії

я застав Свєрцова з начальником. Свєрцов дав мені 10000 крб.,

притому я підписав квіт на гроші. Свєрцов сказав, що сьогодні

від’їжджає. Коли я спитав чим, він відповів – поїздом. При видачі

грошей, зазначив, що як буду добре працювати, то дістану більше.

Я подав йому руку і попращався та пішов до своєї кімнати. Там

вбрався та вийшов на місто.

На базарі купив собі чоботи, блюзку, райтки, білля і плащ. За це

все заплатив 7700 крб. За 300 крб. купив папіросів. Опісля повер_

нувся до своєї кімнати, спакував свої речі і пішов на станцію. Перед

відходом дижурний приніс мені на дорогу два хліби, пів кілограма

масла і один кг риби. Поїзд відходив в год. 2,30.

По трьох днях, коли я приїхав додому, я пішов на МГБ, що

приміщується в будинку колишнього адвоката Стрийського, при ву_

лиці Червоноармійській напроти кіна. Це одноповерховий будинок,

жовтої краски, обведений дротяною сіткою. Заходиться з рогу. Перед

дверми є два східці. Двері двоскладові. Я пішов крученими

цементованими сходами на перший поверх, опісля коридором, довгим коло 5 м. До крайньої кімнати на дверях якої було написано:

“Слідчий МГБ Бугаєв.”

Кімната Бугаєва середньої величини, по правій стороні одне

вікно, по середині велике жовте б’юрко з одним кріслом, по правій

стороні коло дверей під стіною жовта дубова шафа, коло шафи два

крісла, по правій стороні кахлева піч, стіни мальовані квітистими

взорами, підлога паркетова.

Коли я прийшов до кімнати, застав Бугаєва за б’юрком. При_

витався з ним і сказав: “Товариш майор, я прийшов спитатися, як

маю зголоситися по документи.” Він відповів, щоб я йшов прямо на

МВД, а там дістану документи. Після того, щоб я зголосився, а він

пов’яже мене з начальником, з яким я буду працювати.

Від нього я пішов на МВД, що приміщується в домі Косцюшка,

бувшого купця свиней, при вул. Червоноармійській (числа не знаю).

Я вступив на дижурку, де застав дижурного. Він вислав мене до мол.

лейтенанта Несторенка. Цей спитав мене, що я за один. Коли я сказав,

що Михайло Довгий, він відповів, що знає та попросив сідати. Тоді

написав справку на воєнкомат, щоб мене приняли на учот.

Я пішов на воєнкомат, що приміщується в домі колишньої поль_

ської поліції і там мені видали документ (“Временное удостоверение”).

На другий день рано, я пішов до Бугаєва, якого застав в його

канцелярії. Він зараз вийшов і закликав начальника РО МГБ капітана

Аносова. Коли Аносов прийшов, Бугаєв сказав: “Вот, цей Мішка буде

з вами працювати.”

Майор [капітан] Аносов – літ коло 30, високий, лисий, з голеною

головою, очі сиві, брови ясні, ніс довгий, острий і горбатий (семіт_

ський), уста грубі, лице повне, подовгасте. Убраний в шкіряний жовтий

короткий плащ, зелений мундур, жовті пагони з синіми окантовками і

чотирма малими зірками.

Він звитався зі мною, попросив мене сідати і сам сів за стіл

напроти мене. Бугаєв вийшов. Він питав і записував мою автобіо_

графію, яку я підписав ім’ям і прізвищем. Тоді сказав, що я буду в

нього працювати, доносити йому про все, що довідаюся про контр_

революційну роботу. Він написав на чвертці паперу заяву, подібного

змісту, як попередня. Заяву я підписав кличкою “Сорока”.

Після того казав мені йти до с. Дичок та приглянутися місцевим

обставинам і за місяць прийти до нього. Я зразу не пішов до Дичок, а

мешкав у свойого швагра Кінаша Василя в Рогатині при вул. Церков_

ній 32. Я хотів трохи побавитися в місті та відпоч[и]ти. За той час я не

вів жодної агентурної роботи. По трьох тижнях, прийшов до Дичок,

де мешкали мої батьки в швагровій хаті. Там був один тиждень. За цей час довідався від батьків і знайомих про події в селі в час моєї

неприсутності. Партизанські рухи мене дуже заінтересували. Одного

дня через село переходило 5 партизанів з кулеметом. Вони вступили

до нас, викликали батька надвір та питали, де мешкає “Полячка”.

По тижневі, я пішов до Рогатина і зайшов на МГБ, де стрінувся з

Аносовим. Він сказав до мене: “Tобі треба знати, як до мене заходити

і як робити роботу, бо як ти будеш так часто до мене заходити, то

скоро тебе розкриють і буде зле. Як будеш мати до мене справи, то

приходи до мойого помешкання вечером, щоб тебе ніхто не бачив.

Коли прийдеш під моє помешкання, потреш три рази пальцем по

вікні і підійдеш до дверей. Я спитаю – хто є, ти скажеш – Сорока. Отже

прийдеш сьогодні вечером спробувати, як заходити. При тому

показав через вікно МГБ своє помешкання. (Помешкання Аносова

при тій самій вулиці, що й МГБ, по противній стороні).

Пізніше дав мені завдання:

1) Розвідати, кілько є партизанів в с. Дичках і хто вони такі.

2) Слідити, якими стежками вони ходять, та до кого заходять.

3) Довідатися, в кого є зв’язкові хати.

4) Хто з легальних людей помагає партизанам в зв’язку та зби_

рає харчі.

5) Чи приходять до села чужі партизани, до кого і хто вони такі.

Опісля вчив мене, як маю робити:

1) Шукати за зв’язковою хатою в той спосіб. Слідити до якої хати

заходить багато молодих людей. Пізніше провірити, чи до тої хати не

заходять ввечір партизани. Якщо заходять – це зв’язкова хата.

2) Розпізнавати зв’язкових так. Дивитися, котра дівчина ходить

на чужі села і вступає до підозрілої (зв’язкової) хати. Вона напевно

зв’язкова.

3) Слідити партизанські стежки. Вечером ходити з хлопцями

довго по селі, головно від сторони ліса і приглядатися куди йдуть і

куди відходять партизани до лісу.

4) За криївками слідити так:

а) Дивитися, чи хтось з господарів часто не заходить до якогось

будинку і чи не носить туди і назад якісь речі.

б) Дивитися в кого багато разів на день палиться в хаті.

в) Місце криївки шукати так. Над криївкою рістня як завсіди жовта.

Коли криївка під будинком, то фундамент будинку часто затягується

росою – головою там, де вентилятори. Зимою на полі можна запри_

мітити слід до криївки. Сніг топиться на місці входу.

[…] та принести розвіданий матеріял. Коли б розвідав про

криївку, мав негайно його повідомити (найпізніше другого дня).

Я відійшов до Дичок та почав розвідувати. Другого дня я

завважив, як підпільник Хандій Іван йшов днем з пістолею до Хандоли

Івана. Внедовзі після того, завважив, як Левків Михайло і Сташків

Михайло заходили днем до Волоцюги Олекси. Я йшов тоді попри

хату Волоцюги до своєї сестри. Вони почали говорити зі мною та

сказали, щоб я застрілив свого швагра Кінаша Івана, який співпра_

цював з большевиками і втік до Рогатина. Я погодився. Крім того

бачив, як Білас Іван перевозив ніччю з якимись людьми харчі з

Дичок до Яглуша.

В розмові з домашніми і знайомими, я довідався, що в Дичках

ховаються такі люди: Левків Михайло, Сташків Михайло, Сташків

Йосиф, Малиновський Андрій, Готра Ярослав, Кулинич Михайло і

Самборський Іван.

По місяцеві, в половині листопада 1945 р. я пішов вечером до

помешкання Аносова та подав йому розвіданий матеріял. Аносов ска_

зав мені йти до Дичок та розвідувати про ці справи, які він подав

попередньо, а яких я ще не розвідав. При тому напоминав, щоб я робив

це дуже обережно, бо я ще багато повинен зробити для Радянського

Союзу. Після того я пішов до Дичок. Одного разу я зайшов до

Будинського Дмитра направляти чобіт. Його дочка Текля прийшла в

той час звідкись додому і я, жартуючи з нею, запхав руку до її кишені та

намацав якісь звинені пап[і]рці. Я догадався, що це партизанські

записки. Пізніше я бачив, як вона йшла до Заланова і в короткому часі

поверталася назад. Я догадався, що вона є зв’язковою.

Крім того підслідив, що Стефан Береза збирав для партизанів

харчі. Він приходив до нашої хати за хлібом для партизанів.

В той час я стрічав якихось озброєних людей, що йшли вулицею,

яка тягнеться від цвинтаря. Я догадався, що це були партизани.

Коли я йшов попри хату Гірняка Юрка, в той час з хати вийшов

Білас Іван і здержав мене окликом: “Стій! Хто йде!” (це було ніччю). Я

відповів: “Свой” і втік до хати Гірняка. Він прийшов до хати і спитав, хто

то кричав “Свой”. Коли я сказав, що це я, він сварив на мене і казав, що

мене можуть застрілити, думаючи, що це большевик. Я оправдувався,

що не знав про це і обіцяв, що більше не буду по_руськи говорити.

Ввесь цей матеріял я передав Аносову на стрічі, яка відбулася в

його помешканні в грудні 1945 р. тоді він дав мені 1700 крб. і обіцяв,

що дасть більше, якщо буду добре працювати. Натискав мене, щоб я

спеціяльно слідив за криївками. Коли я прийшов до Дичок, почав

знова слідити.

Одного разу я зайшов до хати переселенця зі заходу, що мешкав

в хаті “Мачички”, до дівчат Ірки і Вікти. Там прийшли партизани з Дичок: Галичин Василь, Левків Михайло і Сташків Михайло. Вони

милися і сиділи в цій хаті.

Йдучи одного разу зимою з Фраги до Дичок, стрінув в корчах

“Малинищі” Хандія Івана, Левкова Михайла та ще одного чужого. Того

дня була в с. Дичках облава, в часі якої бувший партизан Ференц з

с. Яглуша (ходив з большевиками) застрілив Мелимука Петра. Вони

мене притримали і пустили до села щойно ввечір.

Ці матеріяли я передав Аносову на стрічі біля таблиці на роздо_

ріжжі, за селом від сторони Яглуша (як відбулася стріча я подав в

попередньому зізнанні). Про деякі інші справи я вже говорив в

попередньому зізнанні. На цій стрічі я сказав Аносову, що може в

короткому часі мені вдасться вислідити до котрої хати заходять

партизани спати. Аносов сказав, щоб я це зробив якнайскорше і

визначив мені стрічу тиждень пізніше в його помешканні.

Тиждень пізніше я пішов на стрічу і подав Аносову, що Білас Іван

з двома іншими партизанами стало заходять вечером до хати

Шамберко Рузьки, звідки до рана не виходять. Я сказав, що вони

певно мають там криївку. Він записав собі це та сказав, щоб я слі_

див, де міститься криївка. Опісля дав мені таке завдання:

1) Слідити, хто буде вести противиборчу пропаганду, ліпити, або

роздавати противиборчі листівки.

2) Розвідати, яке є загальне наставлення людей до виборів.

На цій стрічі я сказав Аносову, що мене починають люди підо_

зрівати на тій підставі, що хтось бачив, як я слідив хату підпільника

Біласа Зенона. Отже я сказав, що хочу перенестися мешкати до

Рогатина, від чого Аносов мене відраджував, та казав, щоб я ще

якийсь час лишився та слідив дальше. Коли я сказав, що боюся

партизанів, він сказав, щоб я ще дещо розвідав, а дальше робив так,

щоб було добре. Слідуючої стрічі не назначував, тільки сказав, щоб

прийшов до нього, як щось розвідаю.

Коли я прийшов до Дичок, зорієнтувався, що мені люди не дові_

ряють, хлопці не хотять зі мною ходити, тому я вже вважав на себе і

нічого не розвідував. В березні 1946 р. прийшло мені покликання з воєн_

комату на військовий вишкіл в Рогатині. Я пішов до Аносова і зголосив,

що нічого не розвідав, бо мене підозрівають. Рівнож сказав про війсь_

ковий вишкіл. Аносов сказав: “Військовий вишкіл тобі не зашкодить.”

Тоді я перенісся до Рогатина. В моїй хаті мешкала Зуб Катерина

разом з Павловичем Теодором. Вона варила мені їсти. На війсь_

ковому вишколі я був [12] днів. Тоді прийшла моя мама і сказала,

щоб по вишколі я прийшов до Дичок і поміг їм перепровадитися на

мешкання до Рогатина.

[З ]початком квітня батьки перенеслися до Рогатина. Я пішов до

Аносова і зголосив, що вже не мешкаю в Дичках, тільки в Рогатині. 1_го

травня я пішов на працю в ресторані. Тоді Аносов дав мені такі завдання:

1) Слідити в місті за підозрілими людьми, яких я знаю зі села. Го_

ловно, чи не приходить Філяк Віра.

2) Слідити, чи Вовк Анна з Дичок не приходить до Рогатина до

господаря Воробця. Коли я її там побачу, негайно зголосити на МГБ.

3) Слідити, чи не відбуваються в ресторані якісь підозрілі стрічі,

хто з ким часто стрічається і при тому п’є, чи не говорить чогось скрито.

Приблизно за місяць часу я підглянув вечером крізь вікно в хаті

Воробця Вовк Анну. Я сейчас зголосив про це Аносову, який вислав

мол. лейт. Журиляка з трьома бійцями, щоб її арештувати. Вони однак

її не знайшли. Мабуть на той час вона кудись була вийшла.

Другого дня стрінув мене в ресторані Аносов і сказав, щоб я зайшов

до його помешкання. Коли я прийшов до нього, він сварив на мене, що

я подаю неправдиві відомості. Я відповів, що Вовк Анна напевно була,

бо я її сам бачив. З Аносовим я стрічався майже щодня в ресторані,

одначе не подав нічого, тому, що не зібрав агентурного матеріялу.

З кінцем липня мене звільнено з праці в ресторані з причин

поданих попередньо. Коли я сидів вдома без праці, в тому часі мене

арештувало МВД в зв’язку з вбивством Берези Стефана. Сидів в

арешті два тижні і мене звільнено на підставі зізнань свідків, що я в

той час був вдома.

Після арештування я стрінувся з Аносовим і питався його, чому

він мені не поміг, коли мене арештували. Аносов сказав, що не міг

нічого зробити тому, щоб мене не розконспірувати, що я маю з ним

агентурні зв’язки. На тій стрічі він дав мені такі завдання:

1) Слідити, де ховається Дарміць Тарас з Бабинець.

2) Дальше слідити, чи Вовк Анна не приходить до господаря

Воробця на вул. Завода.

Після того я стало ходив до с. Бабинець і на Заводу і обсервував

хату Тараса і хату Воробця, але мої слідкування не принесли жодних

успіхів. В другій половині жовтня я пішов до Аносова і зголосив, що

мені не вдалося нічого підслідити. Тоді він мені дав таке завдання: Я

мав іти під будинок МГБ, від сторони, де виходять тюремні вікна. Там

сиділа Геня Філяк. Я мав зачекати, доки вона не вигляне через вікно і

завести з нею розмову під час якої Аносов мене арештує та посадить

до тюрми разом з Генею. Тоді я мав довідатися в розмові з нею, де

ховаються її брат Йосиф і сестра Віра.

Ще того самого дня я пішов під вікна арешту. В вікні якраз стояла

Геня, яка, побачивши мене, сказала: “Міську піди в місто, там є моя тета, вона принесла мені передачу. Скажи їй, нехай вона перекаже до мойого

дому, щоби батьки не приходили, бо їх можуть арештувати.” Коли я стрінув

тету, переказав їй те, що говорила Геня. Вона просила, щоб я ще раз

підійшов під вікно і спитав, що її питають. Я так зробив. Коли я розмовляв

з Генею і побачив, що Аносов нас обсервує, моргнув до неї, щоб мовчала,

а сам відійшов в сторону ринку. В дорозі мене дігнав Журиляк, взяв на

МГБ та запровадив до канцелярії Аносова. Він спитав мене, що Геня

говорила. Я розповів, так, як було. Тоді він сказав, що посадить мене до

камери, де сидить Геня, щоб я розвідав про її сестру і брата. Він прикликав

дижурного та казав мене замкнути. Але дижурний не посадив мене до

камери Гені, тільки до порожньої пивниці, де було дуже зимно і де я сидів

до вечера і цілу ніч. Рано прийшов дижурний, сказав мені нарубати дров,

занести до камери Гені, там запалити і лишитися, ніби, щоб загрітися.

Тоді він мене замкнув в камері Гені. Я почав розмовляти з Генею і сказав

їй, що мене арештували за це, що я говорив з нею. Казав їй, що мене

питали, про що ми говорили, і я відповів їм, що ти щось казала до

мене, але я не зрозумів і відійшов від вікна нічого не говорячи. Мене

при тому били, одначе я нічого не сказав. Тоді вона сказала, що її рівно

ж про це питали і вона відповідала в подібний спосіб. Дальше я питався

її про брата і сестру. Вона сказала, що брат є в партизанці і додому

ніколи не приходить, а сестра часом приходить.

Аносов передав мені до камери ковбаси з хлібом, ніби передачу

з дому. Я пригрів цю ковбасу, дав трохи Гені і сам з’їв. З нею я просидів

до другої години пополудні. Тоді прийшов дижурний і забрав мене

до Аносова, якому я розповів про все, що говорила Геня. При відході

лишив Гені свій плащ, щоб мала чим накриватися. В канцелярії

Аносова я просидів до вечера. Там він говорив мені таке: “Я тебе

звільню з тюрми і пущу чутку, що ти втік. Після того ти маєш скрива_

тися і в той спосіб тобі легше буде вислідити, де ховається Дарміць

Тарас. Може при тому тобі вдасться пропхатися до партизанів. Коли

б це тобі вдалося, маєш зголосити мені.”

Після того, як я вийшов з тюрми, почав скриватися. Спочатку я

скривався на Заводі. Одного разу я переходив городами і побачив в

саді Смеркли Дмитра кількох узброєних людей. Від тоді я почав цю

хату часто обсервувати. Пізніше я запримітив, як Tарас виходив з хати

Шмігель Марти. Я спеціально заінтересувався тою хатою. Без відома

Марти заходив на її стрих спати і цілими ночами слідкував, чи хтось

не заходить або, чи немає підозрілих рухів. Таке слідкування тривало

майже місяць. Одначе без жодного успіху. Тоді я пішов до с. Бабинець,

може мені вдасться щось там запримітити. Я спав в Бабинцях по

стодолах, а харчі брав здому, або організував в селі.

Одного разу я говорив з Влодком Третяком, що мені дуже тяжко

самому ховатися, тому я хотів би пов’язатися якось з Тарасом.

Влодко сказав, що Тарас приходить до нього і він йому про це

перекаже. Від тоді я почав слідити хату Влодка і побачив одного

разу, що Тарас виходив з хати. Тоді я сказав Влодкові, що хочу сам

говорити з Тарасом. Влодко обіцяв повідомити мене, коли Тарас

буде в нього.

Вечером я йшов до Сас Катерини на вечорниці, разом з Влодком.

Подорозі стрінув нас Тарас, убраний в цивільне вбрання. Він незамітно

штуркнув Влодка, який відійшов кілька кроків вбік, і щось говорили

між собою. Після того ми пішли на вечорниці, а Тарас, як я догадувався,

пішов до дому Влодка. На вечорницях я стрінувся з Данилишиним

Михайлом, йому я говорив скоріше, що хочу ховатися разом з

Тарасом. Данилишин запровадив мене до хати Влодка, де я стрінув

Тараса. Він мав німецький автомат і два пістолі. Я сказав, що не маю

де ховатися, тому може б ми ховалися разом. Тарас відповів, що

спитається насамперед свойого зверхника, чи позволить мене взяти

в підпілля. Тарас кудись відійшов, а я пішов додому.

Тоді дальше слідив хату Влодка. Третього дня ввечір я сидів в

шопі Влодка і бачив, як Тарас зайшов до хати і не виходив до рана. На

тій підставі я ствердив, що Тарас мусить мати в хаті криївку. Зголосив

про це Аносову. За кілька днів була в Бабинцях облава. В хаті Влодка

знайшли криївку, але Тараса не було.

Тоді я сказав Аносову, що мені дуже невигідно ховатися, тому,

що була зима і мені зимно було по стрихах спати. Я хотів повернутися

до легального життя. Аносов погодився і сказав, що на днях буде

облава на Заводу і Бабинці. Я мав датися зловити, а після того зале_

галізуватися. Ця стрічі відбулася 15 січня 1947 р.

18 січня 1947 р. була облава в с. Бабинцях, де мене зловили і

запровадили на МВД. З МВД я одначе втік так, як подано в попе_

редньому зізнанні. Після того я ховався на Залужу і на Заріка. 25 січ_

ня я зголосився на МВД з повиною. Це було так, як в попередньо_

му зізнанні.

За тиждень по зголошенні я пішов до Аносова. Він доручив мені:

Дальше слідити за Тарасом. Я мав ходити разом з Міськом Данили_

шиним, який грав на гармошці, на веч[о]рниці до с. Бабинець, при

тому слідити, чи Тарас не приходить додому, або до кого іншого.

Може стріну рівно ж Тараса на селі.

Три дні після цієї стрічі я вступив на працю до м’ясарні, де Аносов

часто приходив. Я не мав жодної агентурної роботи, тому, що не мав

за працею часу.

На початку березня 1947 р. Влодко покликав мене до своєї хати,

де я застав Тараса і Вія. Вони поручили мені забити Валка. Я погодився

на це, взяв від них наган та слідкував за Валком, бо думав його вбити,

щоб виробити собі довір’я та улегшити собі агентурну роботу.

В неділю в вечір, коли я думав застрілити Валка, стрінув мене

Аносов, який побачив, що в мене чогось віддута кишеня. Він хотів

помацяти рукою, але я настрашився, бо про це, що мені партизани

дали пістолю і поручили вбити Валка, я йому не зголосив. Я пригадав

собі, що Свєрцов говорив мені, що коли схочу здобути собі довір’я в

партизанів, можу на це конто застрілити 50 бійців і 10 офіцерів. Я ви_

користав нагоду і застрілив Аносова. По дорозі застрілив ще стрибка

Капраля. Коли я втікав, за мною робили погоню трьох большевиків.

На третій день після того випадку, я зайшов до помешкання

Кадкова. Кадков настрашився і витягнув до мене пістоль, але я ска_

зав: “Не стріляй, що ти хочеш?” Я поставив свій пістоль на стіл і сказав

до нього: “Чого ти боїшся? Не маєш чого боятися. Зараз заклич мені

майора Бугаєва.” Він подзвонив телефон[ом].

В короткому часі прийшов Бугаєв. Кадков ще раз перевірив мої

кишені і лишив мене з Бугаєвим. Бугаєв сказав: “Ну, що Мішка, попав

до партизанів?” Я – “Покищо ні, але маю надію, що попаду.” Він –

“Нащо ти вбив начальника? Не міг ти вбити Кадкова, або Журиляка?”

Я – “Що ж тов. майор, так сталося.” Тоді я розказав йому все, як було.

Він – “Но нічого, ти своєю працею мусиш направити цю шкоду. Іди і

скоро зв’яжися з партизанами.”

Після того умовив зі мною зв’язки. Зв’язки виглядали в той

спосіб:

1) а) як буду мати змогу, мав приходити на особисті стрічі до

помешкання Кадкова.

б) Бугаєв дасть мені годинник, з яким я мав піти до годин_

никаря, що буде мешкати на вул. Завода. Цей годинникар пізнає

мене по тому годиннику і пов’яже з Бугаєвим (годинника я одначе

не дістав).

2) Записки я мав передавати через мертві пункти, які ми умовили:

а) в Шмігель Марти, при вул. Завода, в селі.

б) в шкільному саді в с. Руда.

Мертві пункти не були точно означені, тільки сказано було, що

записку я мав положити під одною з яблінок в землю, а на це місце

положити зелений листок. Дерево назначити умовленим знаком у виді

стрілки, довгої 4_5 см.

3) Чи я попав вже в партизанку я мав давати знак стрілки олівцем:

а) на паркані у Шмігель Марти, б) на дошках шкільного виходку в с. Руді.

В записці до Бугаєва я мав звертатися через кличку “Чай”, а

підписуватися кличкою “Сорока”. Записки обов’язково перешивати,

а по змозі залякувати.

При тому дав мені завдання: При нагоді прийти з кількома лю_

дьми кватирувати до Шмігель Марти. Про це повідомити запискою

Бугаєва, який зробить скок на хату. Підчас скоку, я мав обов’язково

одного з партизанів, по можності командира або провідника зв’язати

та передати в руки живим, а інших постріляти. Відтак вискочити через

двері, що виходять на подвір’я і ніби втечи.

Накінець дав мені 500 крб. і я відійшов додому. Вдома гроші я дав

Галі Котвіцькій, тому, що не хотів з собою брати, щоб не викликати підоз_

ріння, де я взяв стільки грошей. Опісля через Потік і Залип’я я пішов до

Руди. Там зайшов до Федя, що мешкає в крайній хаті від Рогатина. Федь

– уродж. 1924_25 рр., спочатку скривався від большевиків, пізніше

виробив собі метрику, що він малолітній. Я пізнався з ним в часі свого

підпілля в Руді. Він запровадив мене до криївки в школі на стриху. Днями

я сидів в криївці, а ночами ходив по селі, щоб стрінутися з партизанами,

щоб при їх помочі вступити до підпілля.

В Великодню суботу 12.ІV.1947 р. була в Руді облава, підчас

якої прийшов до мене на стрих в школі Кадков і сказав, що він

прийшов спеціально, щоб визначити точно день, коли я мав прийти

кватирувати з партизанами до Шмігель Марти, бо та справа за попе_

редним пляном може не вдатися. Тоді я сказав, що найкраще буде

прийти на кватиру Шмігель Mарти дня 21 вересня, в час празнику в

Рогатині. Крім того, я показав йому через віконце на стриху виходок,

на якому буду робити умовлені знаки.

Того самого дня ввечір пов’язався я з партизанами Скалою,

Грабом, Зоряном і Ярком, які забрали мене до ліса.

Місяць після того я разом з Тарасом, Грабом і іншими, яких собі

не пригадую, прийшов до села Руди організувати харчі. Відлучився

від них під претекстом романсування з дівчатами, та пішов на вмов_

лене місце, де зробив знак, що я вже дістався в партизанку.

Тиждень після того я був другий раз в Руді та побачив на виходку

відгук (знак стрілки, обернений вістрями до мойого знаку). Отже

пішов в сад шукати по деревах за знаком де мала лежати записка.

Під грубою яблінкою я побачив умовлений знак і там знайшов запис_

ку від Бугаєва, в якій було написано:

1) Точно подати місце постою нашої групи.

2) Подати псевда і відомі мені прізвища людей, що зі мною

перебувають. Які їх пости.

3) Подати, що зараз роблять ті всі люди.

4) Точно подати і описати дороги і стежки, якими ходять пар_

тизани і до яких сіл заходять. Подати всіх людей зі сіл, що в’яжуться з

партизанами.

5) Подати в який спосіб партизани організовують харчі.

6) В який спосіб партизани відбувають стрічі зі собою.

7) Подати всі справи, про які довідаюся, крім вищеподаних справ.

Записка була підписана клічкою “Чай”. На початку червня я подав

перший донос під ту саму яблуню, під якою була записка до мене. Тоді я

подав, що зі мною перебувають: Сташків Йосиф і Сташків Іван з Дичок,

що мають псевда, Зорян і Андрій. Андрій є обласним провідником, але

терен його області не покривається з тереном Станіславівської області.

Соловій з Малого Заланова, Кармелюк, Надрічний Іван “Лебедь”,

Надрічний Роман “Ігор”, “Сірко” з Великого Заланова, “Скала” з Руди,

“Ірко” називається Микола з Залип’я, Зорян ІІ з рудим волоссям, Дарміць

Тарас “Тарас” з Бабинець, “Сорока” (звідки не знаю), Юрій, колишній Вій,

незнайомий провідник Зенон, працює в СБ. Зенон має бойовиків: Гай,

Ластівка, Гордієнко. Незнайомий провідник Зелений і пров. Мирон.

Подав місце постою в лісі над Рудою. Я описав, що місце постою

можна пізнати по поляні, що є під горою. Від неї провадить доріжка

на вершок гори, де знаходиться табор.

Повідомив, що близько місця постою мусять бути криївки і мага_

зини, тому, що я бачив, як партизани час_від_часу щось приносили і

відносили тамтуди ховати.

Повідомив, що партизани заходять до Руди лісом, з ліса йдуть

межою коло церкви, опісля церковним подвір’ям на вулицю. Там

в’яжуться з жінкою Граба (прізвища не знаю) і з якимось молодим

хлопцем.

Повідомив, що партизани заходять до с. Потока з руденської

соснини, йдуть попри криничку, звідки йде доріжка до Черчанського

гостинця, переходять гостинець і дальше йдуть полем до села. В селі

заходять до Конопади, Вікторович Йосифа і до Гураля.

До с. Вербиловець заходять через с. Потік, вищеподаною доро_

гою, а з Потока прямо полем до Вербиловець. Там заходять до Коно_

пади (мельник).

До с. Заланова заходять лісом і полем. Вступають до Петрова

(працював в гуральні) і до Надрічної (матері Романа і Івана).

Рівно ж подав, що партизани ходили до с. Черча організувати

м’ясо та забрали одну ялівку в одного господаря.

Подав також, що Зенон переслухував якусь дівчину з Черча,

підозрілу в агентурній роботі. Опісля переслухував Вовка Василя, Левкова Василя і Сака Михайла, всіх з Дичок. При тому подав про що їх

питав, що вони доносили і з ким мали зв’язки. Зазначив, що їх били і

вішали на жердку. Рівно ж подав, що партизани працюють законспі_

ровано так, що мені трудно довідатися, яку вони роблять роботу.

Записку підписав кличкою “Сорока”. Другу записку я написав в другій

половині червня і положив в те саме місце. Записки від Бугаєва не було.

В тій записці подав такий матеріял: Місце в Дичківському лісі

коло розбитої криївки, де партизани відбувають стрічі зі собою.

Подав, що в т. зв. Ксьондзовому зрубі, в корчах є харчовий пункт.

Харчі виносять люди з Дичок (хто – не знаю).

Подав, що до пров. Андрія виходить його батько та передає йому

білизну та інші потрібні речі.

Цю записку я положив на означене місце при нагоді, коли йшов з

хлопцями організувати пилу, сокиру і мішки. Я відлучився від них, щоб

зорганізувати пилу і за цей час пішов в шкільний сад та положив записку.

При кінці червня 1947 р. була на ліс облава. Ту частину ліса де ми

кватирували, большевики не провіряли. Підчас облави я написав

третю записку, в якій подав:

1) Яку зброю носять партизани, що перебувають разом зі мною.

2) Що до пров. Андрія приходив пров. Григор (подав опис).

Зазначив, що він, мабуть, постом рівний Андрієві, але яку роботу

робить, не знаю.

3) Що через наш пункт часто переходять чужі люди, між ними

вищі провідники, які не показуються бойовикам, тільки полагоджують

на боці справи з пров. Андрієм. Такі провідники, як Григор, Зенон,

Зелений, коли приходять, перед бойовиками не конспіруються. З того

я зробив висновок, що провідники, які конспіруються, є вище

поставлені від пров. Андрія.

В третій записці я подав, що пункт стрічі Орлика з Зоряном, який

належить до пров. Андрія, є на полі між хуторами Радванівка і Горбки,

недалеко хреста, під корчем. При тому подав, що стрічі партизани

відбувають коло поодиноких дерев на полі, в глибоких дорогах і ярах.

Партизани стрічаються в визначеному місці ніччю в визначений час.

На стрічі порозуміваються чіканням. Кличок не вживають.

Цю записку я відніс на мертвий пункт в саді Шмігель Марти в

половині липня 1947 р. Там була від Бугаєва записка такого змісту:

“Матеріяли подані тобою я одержав. Цю роботу, що ми мали зробити

в Марти, старайся виконати скорше. Повідоми мене запискою, коли

думаєш бути в неї. Уважай, щоб тебе не розкрили. Бувай здоров. “Чай”.”

В першій половині серпня большевики зробили скок на всипаний

мною постій, але там нікого з людей вже не було, тільки знайшли архів, закопаний в землі і якусь криївку, в якій на той час не було людей.

Рівно ж знайшли якихось трупів, правдоподібно сексотів. Що більше

знайшли – не знаю.

Після того, я не подав вже жодного матеріялу, тому, що не мав

змоги контактуватися з мертвим пунктом.

 

Замітка: Вночі підчас спання допитуваний пробував втікти. По

невдалій втечі сказав: “Може і добре, що я не втік. Видно, що так має

бути.” Коли йому доказано, що не сказав всеї правди, він зложив

слідуюче зізнання:

 

Четверте зізнання: В день, коли мене закликали на переслухан_

ня в большевицькому полоні коло Фельдбаху, окрім того, що я

говорив мене питали:

Що я знаю про СС_ів, хто з них був заслужений, хто хоробро

боровся на фронті, хто був нагороджений Залізним Хрестом, які були

старшини (ім’я, прізвище і походження). Де знаходяться тепер

старшини українці, що були при СС_ах, яке було відношення німець_

ких старшин до старшин українців, яке до вояків українців. Яке

відношення старшин українців до вояків. Рівно ж питали, чи я знаю

таких, що служили при СС_ах та пішли додому на відпустку і не

повернулися, де вони можуть бути. Коли ми були на айнзаці на

Холмщині, чи були втікачі і до кого вони втікали – до большевицької,

чи до української партизанки.

На це я відповів, що один оберштурмфірер німець, шеф штабу

30_го баталіону (прізвище забув) був нагороджений Залізним Хрестом

(його пізніше зловили в полоні і арештували). Залізним Хрестом був

нагороджений рівнож один українець, що був писарем в третій сотні

30_го баталіону (прізвище забув). Його в полоні не було. Поручник

Козак, родом зі СУЗ хоробро боровся на фронті проти большевиків та

був нагороджений двома Залізними Хрестами (де був поручник Козак

– не знаю. Його я стрічав пізніше в американському полоні). Вояки

українці хоробро боролися на фронті проти большевиків тому, що не

любили їх і боялися. Німецькі старшини по_капральському поводили_

ся з українцями. Старшини українці, поводилися краще.

Рівно ж питали, де тепер може знаходитися майор Побігущий.

Коли я сказав, що не знаю, доручили мені прослідити, коли буду в

американському полоні, де він знаходиться і що робить.

Я сказав, що поручник Климів був добрим вояком і хоробро

боровся на фронті. Він добре поводився з вояками українцями.

Коли буду в американській зоні окупації, дали мені завдання:

1) Розвідати, що роблять бувші СС_и українці, які попали в амери_

канський полон. Як американці з ними поводяться, чи не дають їм

зброї, чи не беруть до війська.

2) Що робить і де знаходиться майор Побігущий.

3) Розвідати чи німці творять свій уряд в американській зоні. Як

американці ставляться до того уряду, чи трактують його поважно.

4) Розвідати чи американці стягають контингенти продуктів у

німців, чи мають свої власні харчі. Про інші завдання я вже говорив

попередньо.

Ввесь розвіданий матеріял я мав подати на МГБ в своїй обл.,

коли приїду додому.

В американській зоні окупації, перебуваючи в таборі полонених

я розвідав таке: американці добре поводяться з полоненими

українцями. Так, як на полон, давали добре їсти. В таборі слабо сте_

регли полонених так, що можна було втікати. Часто приходили до

табору полонених, робили їм знимки, дивилися на танці, які викону_

вали донські козаки, слухали українських пісень, приходили на Службу

Божу. Старшинам, які не мали пістолів, дали свої пістолі (німецькі).

Назначили споміж полонених, шістьох українців, яких узброїли німе_

цькими автоматами для внутрішнього порядку в таборі.

Коли я був в м. Ваймарі, за американської окупації, розвідав, що

американці дуже добре поводяться з німецьким цивільним насе_

ленням, німецьких полонених звільняють додому. Американські вояки

і старшини ходили дуже часто в товаристві німкинь. В німецьких містах

під американською окупацією є місцеві уряди, які мають вільну руку.

Американці дуже мало втручаються в внутрішні справи громадського

життя німців.

Німцям бракує харчів, але американці не стягають від них жодних

продуктів. Американці не відбирають від німців приватних авт, а

противно – німці дістають від них на картки бензину до авт. На початку

американці арештували головних партійних німців, а менш важних

партійних не арештують.

Після втечі з американського полону (як я вже говорив), я одержав

документи в американському уряді в Габах. Після того поїхав до міста

Ваймару і там став на працю в німця_візника (це було так, як я зізнав

попередньо).

Коли до Ваймару прийшли большевики, до мойого господаря

приїхав лейтенант з трьома бійцями, перед яким я виказався доку_

ментом, даним мені в большевицькому полоні. Мене взяли на працю

в штаб окупаційних військ МВД. Окрім праці перекладчика, яку я подав

в попередньому зізнанні, я працював там, як розвідчик.

Цей лейтенант дав мені завдання:

1) Слідити за бувшими СС_ами і партійними німцями. Слідити

мав в той спосіб, що мав заходити в розмову з німцями, говорити

німецькою мовою, та довідуватися від них хто служив при СС_ах і хто

був в партії. Про себе мав говорити, що я рівно ж був при СС_ах, щоб

заохотити других говорити про себе. Німці будуть мені, як бувшому

СС_ові довіряти.

2) Розвідувати між українцями, що були в концлагері в Бухенвальді

за німецьких часів, а тепер були в В[ай]марі, яких вони поглядів, як

ставляться до большевиків. Я мав заходити з ними в розмови, говорити

про революційний рух в Галичині та намовляти їх втікати до американців.

Одного разу я був в ресторані, де часто заходив на пиво і помагав

кельнерові в праці. Я був дуже зручний і брав на руки 12 гальб пива.

Це дуже подобалося кельнерові і завідуючому рестораном. Вони

питали мене, де я навчився тої штуки. Ти мусів бути кельнером – ка_

зали вони. Тоді я: “Я вам сказав би, нині такий світ, що не можна ніко_

му вірити”. Вони: “Скажи, ми свої люди, не бійся нас”. Я – “Я служив

при СС_ах і був в офіцерському касині”. Вони – “Ти був при СС_ах?.

Отже ти наш”. Тоді кельнер сказав, що він рівно ж служив при СС_ах.

Завідуючий ресторану сказав: “Ах, що то є, я був в партії”. Тоді я: “То

неможливе, я не вірю”. Тоді він пішов до другої кімнати, приніс пар_

тійну виказку і показав мені.

В Ваймарі моя знайома Ліда (прізвище не знаю), наречена

Василя Ковальчука, до якої він мені дав адресу, познайомила мене з

одною молодою німкинею, якій вона скоріше сказала, що я служив

при СС_ах. Ця німкиня почала зі мною дружити і спитала одного разу,

чи я дійсно служив при СС_ах. Я спочатку відпирався, але накінець

признався. Вона спитала, чи я маю букву крови. Я відповів, що не маю

тому, що вимазав собі. Вона спитала в який спосіб я це зробив. Коли

я спитав, нащо її того, сказала, що має брата, який був при СС_ах і

який хоче рівно ж вимазати букву крови. Вона мені так довіряла, що

сказала, що вона сама служила при гестапо. Пізніше познайомила

мене зі своїм братом, якого я намовив, щоб йшов зі мною купатися.

Перед тим повідомив про це лейтенанта. Коли ми оба купалися,

прийшов один енкаведист якого кликали “Гріша” (ікавий), який

арештував того німця. Під час арештування німець підніс руки догори

і енкаведист подивився на його букву крови. Німець не підозрівав, що

це я його всипав, бо думав, що його розкрили при арештуванні по

букві крови. Крім того, я поміг зловити двох партійних, з яких один

був в кримінальній поліції. Про ці справи я повідомив лейтенанта,

який арештував вищезгаданих німців.

Я ходив до українців, що були в бараках в Ваймарі, заходив в

розмову з хлопцями та критикува[в] перед ними большевиків і

вихваляв революційний рух в Галичині. Одначе всі вони говорили,

що большевики сильні, побідили Німеччину і шкода проти них

виступати. Міська і Антошка я намовляв, щоб втікали зі мною в

американську зону, але вони мене не слухали. Про це я рівно ж

повідомив лейтенанта.

Крім того працював перекладчиком в часі переслухання на МВД.

По трьох тижнях праці в штабі МВД в Ваймарі, на моє домагання

я дістав посвідку і від’їхав до Станіславова (як в попередньому зізнанні).

Коли я прибув до області і позвітував начальникові обл. МГБ, до

якого я зголосився, про свою агентурну роботу в американській зоні

і в штабі МВД в Ваймарі, він заінтересувався мною, як[ ]надійним

робітником. Начальник обл. МГБ повідомив про мене в Києві, звідки

приїхав, згаданий в попередньому зізнанні, ген. Свєрцов, який

говорив зі мною так, як було вже подано.

В області ген. Свєрцов пов’язав мене з майором Бугаєвим, який

мав мене пов’язати в районі з начальником МГБ капітаном Аносовим.

З ним я мав за вказівками Свєрцова держати агентурні зв’язки до

часу, коли б мені вдалося пропхатися в партизанку.

Зі Станіславова я поїхав до Рогатина, де Бугаєв пов’язав мене з

Аносовим. Рівночасно я знався з Бугаєвим, який, як мені здавалося,

був присланий по спеціальній роботі з області, або з Києва.

В часі мого перебування, кромі агентурної роботи, поданої в

попередньому зізнанні, Аносов дав мені завдання (коли я працював в

ресторані):

1) Слідити людей, що заходять до аптеки купувати ліки, хто і з

якого села. Довідуватися в той спосіб: Коли побачу, що хтось вийшов

з аптеки, спитати його – “Чи ви не з такого то села?” Він скаже – ні не

з того, але з іншого. При тому подавати описи підозрілих людей.

2) Слідити завідуючого ресторану Вовка (східняк) – чи він не

продає на пасок продуктів, чи не краде.

3) Слідити Данилишина Михайла – чи він не продає на пасок

папіросів і спірту, чи не доливає до спірту води.

Працюючи в ресторані, я бачив, як одна дівчина вийшла з аптеки.

Я спитав її: “Звідки ви панночко?”. Вона: – “З Підвиня”. Я – “Пере_

прошую, я думав, що ви з Потока”. Коли я спитав її, кому купувала

ліки, вона мені не сказала. В той час якась господиня з її села закликала

її: “Ходи Касю”. Про це я доніс Аносову.

В тій аптеці працює дві східнячки і одна галичанка (має на лиці

чорну пляму).

Про Вовка я подав, що він бере з ресторану додому сало, яйця і

молоко. Рівно ж продавав на паску один кілограм перцю. Про

Данилишина не доніс тому, що він був моїм товаришем. Подав, що

Заставний з Рогатина, працівник МСТ забирає з ресторану додому

вино і над[ли]ишки харчових продуктів.

Коли я працював в м’ясарні, Аносов дав мені завдання:

1) Слідкувати, чи завідуючий м’ясарні не ріже свиней, що не пере_

ходять через вет.[еринарний] огляд, чи не продає м’яса на пасок.

2) Слідити, чи майстер м’ясарні Телепка (ім’я забув) не має

зв’язків з бандерівцями, чи не їде на село і не везе ковбаси. Коли

виїжджає – довідуватися на які села, як часто, що везе, хто до нього

часто заходить, чи розмовляє з ним щось по_тихо.

Я подав, що Телепко продавав ковбасу на пасок та возив до

Львова. Рівно ж, що до нього привозять господарі зі сіл свині, він

купує і виробляє ковбаси, які возять до Львова.

В м. листопаді 1946 р. я був в с. Дичках і вечером побачив, як Білас

Іван, Мелимук Василь і Бережанський Осип заходили на подвір’я

Шамберко Ру[з]ьки. Я дослідив їх в той спосіб: спочатку обсервував

хату Мелимука і запримітив, що вони зайшли там вечеряти. Я ждав, доки

вони не вийшли з хати опісля слідкував за ними аж на подвір’я Шамберко

Ру[з]ьки. Я скрився між будинками і чекав до рана, чи вони не вийдуть з

хати. Тому, що вони не виходили, набрав переконання, що там мусить

бути криївка. Так обсервував через 5 ночей. Тиждень по стрічі коло таблиці

за селом, я пішов до помешкання Аносова і зголосив йому про це. На

другий день приїхало з Рогатина вантажне авто до гарнізону в Дичках.

Тоді 8 большевиків з гарнізону зробили обшук в кількох хатах, почавши

від моєї хати. Накінець знайшли вхід до криївки в Шамберко Ру[з]ьки, з

якої витягнули живими трьох вищезгаданих підпільників. На слідуючій

стрічі з Аносовим в Рогатині, я одержав від нього 1700 крб.

В короткому часі після того, я побачив через вікно в Бережан_

ського (паламар) Готру Ярослава, Філяка Йосифа і одного чужого

чоловіка. Вони було озброєні. Я набрав переконання, що там мусить

бути криївка, тому, що це була зима і я знав, що партизани нікуди

зимою не ходять. Другого дня рано я зголосив про це Аносову в його

помешканні. Коли я третього дня прийшов з Рогатина до Дичок,

довідався, що попереднього дня большевики знайшли криївку Бере_

жанського, в якій застрілилися вищезгадані партизани.

Два тижні пізніше Аносов вручив мені пакет, завинений в білому

папері, залякований, на якому було моє ім’я і прізвище. Аносов

сказав, що це для мене з Києва. В пакеті було 10, 000 крб. Я підписав

Аносову квіт на гроші.

На початку лютого 1947 р. вечером я їхав лещатами з Рогатина

додому і завважив трьох людей, що йшли полем зі сторони Заланова.

Другого дня вечером я засів на полі під межею і завважив, як Левків

Михайло і двох незнайомих вилазили з криївки та пішли до Дичок.

На другий день рано я поїхав лещатами до Рогатина і зголосив

про це Аносову. За кілька днів привезли до Рогатина три трупи:

Левкова Михайла, Сташкова Михайла і Хандія Михайла Івана.

Коли я повідомив Аносову про те, що я підслідив криївку в полі,

запримітив, що він не зовсім вірив в цей донос, бо поставився так

легковажно, по_друге ліквідація наступила не зараз, як звичайно,

лише за кілька днів. Думаю, що він мусів через когось провірити, чи

донос є правдивий.

В зв’язку з повищими всипами в с. Дичках, люди почали мене

підозрівати і мені тяжко було зреалізувати плян – пропхатися в

партизанку.

Така нагода трапилася щойно тоді, коли Тарас і пров. Юрій

запропонували мені виконати атентат на Валка. Хоча вони мені не

говорили, що по атентаті заберуть в підпілля, але я постановив

використати цю нагоду, а може вдасться зреалізувати давно

намічений плян. Одначе я уважав, що Валок є за мала фігура, щоб

атентатом на нього виробити собі довір’я у підпільників. Тому я

постановив вбити когось з большевицьких достойників, але щоб

когось з них вбити, я мусів мати дозвіл. Такого дозволу, як я думав,

Аносов мені не міг дати, тому другого дня після стрічі з Юрієм і

Тарасом я пішов на МГБ. Дижурного спитав де є майор Бугаєв. Він

спровадив мене до його канцелярії. Там сидів Бугаєв і щось писав.

Я привитався з ним і заявив, що хочу в дуже важній справі говорити

з начальником обл. МГБ, тому, нехай він повідомить його про це.

Бугаєв домагався, щоб я говорив з ним про цю справу і спочатку не

хотів мене пов’язати з областю. Тоді я загрозив йому, що зроблю на

нього донесення до області. Щойно тоді Бугаєв сказав, що він

повідомить про це обласне МГБ. Казав іти мені додому, а як приїде

з області начальник, він мене покличе.

За два дні біля ресторану стрінув мене Бугаєв і сказав: “Мішка,

зайди в МГБ, там приїхав той, з ким ти хотів говорити.”

Вечером я зайшов на МГБ і стрінув в канцелярії Бугаєва

знайомого мені начальника МГБ зі Станіславова та Бугаєва.

Начальник з області – літ коло 40, середнього росту, сильно

збудований, шатин, волосся коротко стрижене, очі сиві, брови чорні,

ніс орлиний. На той час був не підголений, убраний в старий

дреліховий мундур без пагонів, з пістолем на пасі.

Вони оба привиталися зі мною, після чого Бугаєв вийшов. Я

сказав начальникові обл. МГБ, що кілька днів тому Влодко Третяк

пов’язав мене з двома партизанами, з яких один мав пагони майора,

другий рядовий. Той, що мав пагони майора виглядав на якогось

провідника або командира (подав їх опис). Казав, що вони мені дали

наган “Радом” і доручили вбити когось з районового начальства. Він

сказав, що можна б, але шкода. Після того казав мені вийти до другої

кімнати, покликав Бугаєва, з яким довший час щось говорили. Бугаєв

вийшов, а мене покликав до середини. Сказав мені, що не вільно

застрілити таких начальників: Бугаєва, Козюберду (перший секретар

партії), Решетилова (голова райвиконкому), Громового (в той час

опер. роб. МВД, зараз опер. роб. МГБ). Всіх інших можна. При тому

зазначив, що можу вбити “временного” майора, який в той час був в

Рогатині (молодий чоловік, перебуває в Рогатинському гарнізоні,

часто ходить по місті в пагонах майора – прізвища його не знаю).

Коли я спитав чи можна вбити Аносова, він відповів, що так. При тому

зазначив щоб я по виконанні атентату, негайно зголосився до нього.

Після того я попрощався з ним і пішов додому. Я постановив

вбити Аносова і Валка – Валка тому, що мені доручили це партизани,

Аносова тому, бо хотів в той спосіб здобути довір’я в партизанів і

пропхатися в той спосіб в підпілля.

Вбивство Аносова я виконав так, як подано в попередньому

зізнанні. Після того я мав зайти до Бугаєва, щоб пов’язатися з

начальником обл. МГБ. Одначе по вбивстві Аносова в місті відбулися

арештування та пошукування за мною. Бугаєв мешкав в такому місці,

що небезпечно мені було заходити. Мене могли вбити, або принай_

менше розконспірувати. Тому я вибрав зайти до помешкання Каткова,

куди було краще заходити.

Два дні по вбивстві я прийшов до помешкання Каткова з пістолею

в руках. Він дуже настрашився, кинувся до своєї пістолі, яку мав на

пасі. Але я сказав:”Чого ти боїшся? Не бійся, не бери пістолі.” Поставив

свою пістолю на стіл. Він успокоївся. Я зажадав, щоб він негайно

сконтактував мене з майором Бугаєвим. Катков покликав Бугаєва, бо

хтось на нього чекає. Бугаєв зараз прийшов і сказав, що підемо на

МГБ, де чекає на мене начальник обл. МГБ. При тому прикрив мені

голову кожухом, щоб мене ніхто не пізнав. Ми оба пішли на МГБ і в

канцелярії Бугаєва я застав начальника обл. МГБ. Він привитався зі

мною, питався як я виконав атентат і де був після того. Я розказав

йому так, як було. Тоді він сказав:

“Мішка, я прикликав тебе того, щоб тебе повчити і сказати, що

за смерть начальника РО МГБ ти маєш стократно помстити. Ти мусиш дістатися в підпілля і викрити Організацію, в цілому

Рогатинському р_ні. Ти забов’язаний розкрити зв’язки району з

горою, з ким, і куди і в який спосіб вони в’яжуться. Маєш прослідити

чи головні провідники живуть легально, чи в підпіллю. Прослідити

місця постоїв партизан, описати всі партизанські шляхи, якими

ходять до поодиноких місцевостей, описати місця, де в’яжуться зі

собою, вислідити людей, які живуть легально і в’яжуться з парти_

занами. Пізнавати провідників можна в той спосіб – по цері лиця, по

відношенні окруження до нього, по вигляді лиця – поважне,

інтелігентне. Провідник говорить звичайно на поважні теми, добре

убраний, має добру і легку зброю, обов’язково має пістоля.

Як при помочі зв’язків пізнати можна, чи провідник живе

легально, чи в підпіллю: Дивитися чи пошту до провідника

передають легальними людьми, чи підпільниками. Якщо лега_

льними, то провідник живе легально, а якщо пошту передають підпі_

льниками, то провідник живе в підпіллю. Розвідати чи записки

адресують, чи ні. Якщо адресують, то по псевдам, чи як інакше, чи

може передають адреси усно. Партизанські шляхи розкривати в той

спосіб, що самому обсервувати, або випитувати других партизанів,

питаючи їх, куди найкраще підходити до даної місцевості. Коли

будеш ходити з партизанами, на шляхах і стежках до таборів в лісі

маєш ламати гільці з дерев, по яких ми зможемо орієнтуватися, де

міститься табор. Місце построїв описувати в той спосіб: подати

назву частини ліса так, як називають цивільні люди. Описати густий,

чи рідкий ліс, при якій дорозі характеристичні знаки: гора, дебра,

скала, значні дерева.”

Також говорив, що мені дадуть пляни терену, на яких я буду точно

означувати місця построїв і партизанські шляхи. Ці пляни я мав

передати зв’язковому. Рівно ж мав подати опис всіх людей, яких я

пізнаю, по псевдах і по прізвищах та звідки походять, а зокрема

провідників. Довідатися, що і де вони роблять.

Рівно ж казав, що по якомусь часі, коли я вироблю собі довір’я і

авторитет в партизанів, дасть мені до помочі ще одного чоловіка, за

якого я маю заручити Організації, що це певний чоловік і його можна

приняти в підпілля. Казав, що це бувший організований чоловік з

Київщини, який зараз співпрацює з органами МГБ. Опісля казав

назвати дві місцевості, в яких я мав би з ними в’язатися. Я вибрав

село Руди і м. Рогатин при вул. Завода. Тоді він припровадив і пред_

ставив мені молодого чоловіка, якого кликали “Петька”.

Петька – літ 23_25, середнього росту, бльондин, з вусиками, сиві

очі, в попелятому убранні.

Він мав стало в’язатися зі мною в с. Руді, в шкільному саді. Мав

приходити кожного вечора, а головно в суботу і в неділю. Порозуміватися

мали в той спосіб – він мав наслідувати м’явкання котів, я, коли був сам і

можна до мене підходити, мав кликати: “Кіць, кіць”, а коли був ще з кимось,

мав кликати: “Kац”, це означало, що підходити не можна. Другий зв’язок,

назначив мертвий пункт в Рогатині при вул. Завода в саді Марти Шмігель

під яблунею, яку я показав пізніше Бугаєву. Хто з нас клав записку на

мертвий пункт, мав на паркані, просто вікна цієї хати, нарисувати олівцем

стрілку, довжини 3_5 см. Той, що забирав записку, мав рисувати таку

саму стрілку, тільки в противну сторону (вістрям до купи), в близькій

віддалі від першої. Крім того говорив, що Бугаєв має передати мені

годинник, з яким я міг би піти до годинникаря, що буде мешкати

Заводою. Годинникар по годиннику мене пізнає і пов’яже з Бугаєвим.

(Цього годинника я не одержав і в цей спосіб не в’язався).

Крім того говорив мені багато про силу і могутність Радянського

Союзу, про непереможність ЧА, про велику заслугу в розбитті

Німеччини СССР, що не було і не буде сили, яка б розбила Росію. При

тому сказав: “Ти попрацюєш для нас в підпіллю один рік, а опісля

будеш міг щасливо зажити в якому небудь місті, навіть в Києві. Ми

вивчимо тебе в школі. Дістанеш добру працю, і будуть з тебе люди.”

Щоб я міг пропхатися в вищий осередок, або до вищого провід_

ника, казав мені хвалитися, що я був при СС_ах добрим вояком, воював

на фронті під Бродами, маю підстаршинський вишкіл.

Коли б я попав в руки поліційних чинників цього, чи іншого райо_

ну, я не повинен їм признатися до агентурної роботи. Також не повинен

признатися до агентурної роботи, коли б мене арештували чинники

СБ. Казав, що як не признаюся, нічого мені не буде. При тому зазначив,

що найбільшою тайною, до якої я за жодну ціну не смію признатися,

навіть під найтяжчими тортурами, є це, що вбити Аносова дозволили

мені вищі чинники МГБ. Про все, а головно про смерть Аносова, я

мав говорити так, як я говорив в першому зізнанні.

З начальником зі Станіславова я говорив від вечора до другої

години. Коли я відпочивав в сусідній кімнаті, я чув, як начальник обл.

МГБ говорив щось до Бугаєва, а Бугаєв в тоні заперечуючому казав:

“Товариш начальник, то не оплатітся.” Після того я спав на МГБ, де

пробув до вечора слідуючого дня. Днем говорив зі мною Бугаєв.

Описував мені, яке щасливе і радісне життя чекає мене, по викінченні

“бандьорів”. Впродовж цілого дня давав мені їсти: булку з маслом,

молоко, книдлі з сиром, налисники, яйця смажені з ковбасою.

Вечером пішов зі мною на вулицю Завода, де ми устійнили мертвий

пункт в саді Шмігель Марти під яблунею.

Звідтам я пішов додому, де стрінувся з батьками і Галею

Котвіцькою, які сказали мені, що батько і Галя були арештовані органами

МГБ. Батька били і питали за мною. Він сказав, що нічого не знає про

мене, бо я мешкаю зокрема. Галю питали, де я зараз знаходжуся, чи

приходжу додому, коли приходжу, чи не бачила у мене зброї. Вона

сказала, що не знає де я є, після вбивства Аносова додому не приходив,

а день перед убійством бачила в мене пістолю, коли я спав, заховану в

черевику. Казала, що вона думала про це зголосити на МВД, але події

її випередили. Я дав Галі 5000 крб., які дістав останньо від Бугаєва і

сказав, щоби вживала їх на свої життьові потреби, бо я відходжу на

довший час. Вона питалася, куди я йду, що буду робити. Я сказав, що

йду воювати за Україну. Вона жалувала, що ми вже не зможемо

стрічатися та казала, що вона пішла би зі мною. Але я сказав її, що вона

жінкa і її там не приймуть. Після того попращався з нею і з мамою та

пішов кватирувати до Червінського Влодка.

На другий день написав записку до Влодка Третяка, яку переслав

до нього Червінською Стефою. В записці писав, щоб він поміг мені

пов’язатися з Тарасом. Влодко прийшов і сказав, що був з Тарасом,

який дуже тішився, що я вбив Аносова. Тарас переказав, щоб я при_

ходив на Руду. Там він зі мною пов’яжеться.

Опісля я пішов на Руду, де кватирував в криївці на школі до

Великодньої суботи 12.ІV.1947 р. В той день була в Руді облава. До

мене прийшов Катков, який говорив, що його прислав Бугаєв уложити

зі мною плян, як зловити живим когось з провідних людей. Я сказав

йому, що найкраще буде це зробити 21 вересня на свято Матері Божої,

коли буде празник в Рогатині. Я мав прийти з партизанами і заква_

тирувати в Шмігель Марти. Над раном большевики обступлять хату.

На той час я повинен стояти на стійці. Коли б мені вдалося, я повинен

у відповідний момент зв’язати провідника, а інших постріляти. Сам

мав втікати дверми від подвір’я. При тому мав стріляти з автомата,

щоб люди чули і бачили. Коли б цей плян не вдався, тоді я, коли побачу

большевиків, мав перший стріляти в дверях від подвір’я, партизанам

сказати, що я на якийсь час зверну увагу большевиків на себе, а вони

хай вискакують дверми від саду. Там мала бути найсильніша застава.

Я останній мав вискочити дверми від подвір’я і без перешкоди втекти.

Крім того, я показав Каткову через віконце на стриху місце, де на мене

повинен чекати зв’язковий Петя.

Того самого дня прийшли по мене партизани і забрали мене в

ліс. Майже цілий місяць я не міг пов’язатися з Петькою, тому, що

мене до Руди не посилали. За цей час я був тільки разом з Зоряном

в Потоці.

По місяцеві я перший раз прийшов до Руди і на шкільному

виходку зробив умовлений знак, що мало означати, що я був на

умовленому місці. Від того дня Петька повинен кожного вечора

приходити на пункт, головно кожної суботи і неділі тому, що на дум_

ку Свєрцова, партизани приходять в суботу, або неділю до села

перебиратися, або за харчами.

Кілька днів пізніше, я був вечером на Руді разом з іншими

партизанами. Від них відлучився під претекстом романсування з

дівчатами і пішов на умовлене місце, де почув м’явкання кота. Я

відповів: “кіць, кіць.” Із_за шкільної стайні вийшов чоловік. Я спитав –

хто є, він відповів: “Петя.” Я розповів йому, що я вже є в партизанці, в

охороні пров. Андрія, який є провідником усіх людей, що перебувають

в Заланівському лісі. Сказав, що разом зі мною є Кармелюк, Соловій,

Граб, Зорян і Тарас.

Стріча тривала дуже коротко, тому, я не міг більше подати

матеріялу і заповів, що інший матеріял подам на слідуючій стрічі. Він

дав мені записку від Бугаєва (зложена в малий прямокутник, не

заадресована і не залякована). Записку я прочитав в лісі. Зміст: “Міша,

подай мені, де ти знаходишся і коло кого ти є. Здоровлю тебе і бажаю

щастя в роботі.” Підпису не було. По перечитанні я спалив записку.

Через зв’язкового Петьку, крім матеріялу, який я подав в попе_

редньому зізнанні, я повідомив Бугаєва, що в лісі за рікою, пере_

бувають також партизани тому, що з нашого ліса переходять туди

зв’язкові. З їх розмов я зорієнтувався, що там перебуває пров. Шпак,

який є вище поставлений від провідника Андрія. Ріку переходять

кладками, що є між Рудою і Кліщівною. Рівно ж подав, що партизани

ходять до с. Кліщівни з Руденського ліса кладкою через ріку неда_

леко села. Я казав, що ходив разом з Ірком, Скалою і Тарасом

організувати там харчі.

Подав Бугаєву, що Тарас, Байденко, Кіс, Зорян і я кватирували в

Шмігель Марти весною 1947 р. Що до Заланівського ліса розвідку

виносять пастухи з Заланова. З переходових людей подав: Грубого,

Сливку, Нестора, Бука, Грека, Кривоноса.

Ввесь матеріял я передав усно через Петьку. Тільки псевда всіх

людей і описи провідників, я подав в трьох записках, перешитих і

залякованих, через Петю. В останній записці написав, що я відходжу з

пров. Андрієм в терен і тому не зможу довший час в’язатися з

Бугаєвим. Рівно ж написав, щоб всі справи налагоджували через

Петьку, бо на пункт у Марти мені незручно заходити. Всіх стріч зі

зв’язковим Петькою, які відбувалися, що кілька днів, було около

десять. На стрічі діставався в той спосіб, що йшов разом з іншими партизанами до Руди організувати харчі, а там під претекстом

романсування з дівчатами, або збирання харчів, відлучувався від них

і йшов на стрічу. Стрічі звичайно були короткі, бо я боявся, щоб довгою

своєю неприсутністю, не звернути на себе уваги. Кромі згадуваної

записки від Бугаєва, яку я одержав в Руді, я взяв ще одну записку від

нього на пункті у Марти, в якій Бугаєв пригадував мені, щоб конечно

прийти з партизанами до Марти по можності скорше як було умов_

лено скоріше. Про час і людей, які прийдуть зі мною, – повідомити

перед тим. Записка була підписана клічкою “Чай”. До мене звер_

тався через клічку “Сорока”.

Зреалізувати цей план, мені не вдалося, тому, що провідник

Андрій, мимо кількакратних моїх намагань, не дався намовити мені,

йти кватирувати до Рогатина. Від того часу я не міг сконтактуватися

з Бугаєвим, тому, що ходив з пров. Андрієм в терен, а до Руди і

Рогатина не заходив.

Допитував: (Софрон І. Г–ш)

Зізнав: (Сорока)

Замітка: Після другої, невдалої, втечі допитуваний зізнавав

щиро і отверто, по_перше тому, що до кінця останнього зізнання не

старався крутити, ані щонебудь зі своєї агентурної роботи затаїти.

По_друге, дав пораду, що найуспішнішим заходом проти контактів

агента з опер. керівником є – не пускати людей ніде одинцем

полагоджувати справи. По полагодженні справ – точно провіряти,

чи хтось не відходив кудись сам один.

Протокол перебито у 8_ми примірниках.

3 прим. вислано до гори.

4 прим. в архіві.

1 прим. орг. зверх.

 

***

Сторінка 1132