Спогади про життєвий шлях у Львові

 

Вже з 1971 року рахую себе львів’янином. Саме в цей рік я поступив в Львівський технікум промислової автоматики, маючи свідоцтво про закінчення 8-річного навчання в середній школі Калуша. На мій вибір, а його я робили самостійно, вплинуло те, що я хотів допомогти батькам можливою своєю стипендією. Батько переїхав у Львів, щоб знайти варіант отримати квартиру і перевезти всю сім’ю, адже Калуш став небезпечним для здоров’я. Потужні працюючі хімічні виробництва дуже часто викидали в повітря хлор, або інші викиди, котрі створювали туман на багато годин. З 4-го поверху квартири на Корякова ми годинами могли не бачити Височанки, а видно було тільки верх вишки телевізійного ретранслятора.

            Нова батькова професія у Львові – покрівельник, а місце роботи ЖЕК на вул. Сметани (район кінця теперішньої Чупринки). Він отримав місце в службовому гуртожитку на з двох кімнат і кухні в напівпідвалі на вул. Партизанській, 3. Цей гуртожиток став для мене першим місцем проживання після вступу на навчання.

            Початково я планував поступити в Львівський технікум радіоелектроніки. Сюди я приніс документи в приймальну комісію у супроводі тата. Отримав перший стрес, адже документи не прийняли. Виявилось, що вступники повинні проживати, бути прописані, в 30-ти кілометровій зоні навколо Львова, Зразу згадав іронічні слова класної керівниці, котра пророкувала «нікуди ти не поступиш, не маєш зв’язків, вернешся в Калуш». Та ми знайшли інший технікум – промислової автоматики. Тут документи прийняли. Два екзамени пройшли досить успішно: математика «5», а українська «4». В свідоцтві було тільки три оцінки «4», а решта були оцінки «5». Радів вдалим оцінкам, котрі були значно вищими від багатьох інших вступників. Але в приймальній комісії отримав другий стрес: сказали, що мене не приймають. Я ж почав виясняти причину і не відступився, не забрав документи, як мені вказували. Виявляється, що причиною «відмови у прийомі» стала медична довідка, на основі котрої якийсь елемент моєї дихальної носової системи не підходив під приймання в групу, котра після завершення навчання мала б служити в Німеччині, в радіотехнічних військах. Та виявилось, що була друга група з цієї спеціальності, для котрої не потрібно було мати «досконале військове дихання». Коли я це вияснив, то настояв, що я подаю документи в цю групу і мене зарахували. 15-річним юнаком прийшлось перший раз серйозно відстояти свої права вчитися. Не дуже тоді ще розумів мілітарну складову совєцького союзу, котрий не бачив особистості, а використовував населення всіх республік для формування «війського гіганта», котрий мав завойовувати світ комуністичними гаслами.

            Моя спеціальність, котру я освоїв в технікумі за 4 роки, «технік-електрик електронно-обчислювальних машин», група 45 випуску 1975 року. Дуже хорошу освіту отримав від досвідчених викладачів, котрим до сьогодні вдячний. Математик - Чернянський, теоретичні основи електротехніки – Туллєр, теорія машин і сопромат – Ройко. Курсову роботу робив з практиком, спеціалістом з «Кінескопу», а мала вона назву «перетворювач постійної енергії в постійну». Це заклало знання, на основі котрих з часом просто розумів роботу сонячних панелей, теплових помп, інверторів. Адже багато таких пристроїв продавав і розумів їхню технічну суть. Знання з технікуму стали основою напрямку, котрий я також виконував продовжую консультувати: енергозбереження та енергоефективність.

            З першого курсу технікуму триває дружба з Сашком Хібліном. Практично я рахую його братом, дуже теплі відносини, розмови, підтримка тривають вже 50 років.

            Куратором групи була Авдєєва Єлєна Ніколаєвна. Викладала німецьку мову, котрої я так і не почав вивчати. Тихенька, неконфліктна. Старалась бути нам мамою. «Вася, як ти тримаєш в зимовій шапці стипендію групи, це ж небезпечно, негайно зайди в мій кабінет». Я був старостою групи і отримав в бухгалтерії стипендію для групи, швидше ніж всі прийшли. Місячна стипендія тоді була 30 рублів. Не пограбували мене, Авдєєва зберегла мене і гроші для роздавання.