Спогади про життєвий шлях

 

Я не вів щоденників і зараз витягую з пам’яті згадки про події в моєму житті. Пам’ять тримає і ті слова про давні події, котрі чув від рідних і близьких мені людей.

            Село Болотня в Перемишлянському районі Львівщини.  Це село, де народився і прожив перші шість років. Немає в пам’яті яскравих дитячих спогадів. Є деякі сімейні факти, котрі пов’язані з селом. Тут коріння моєї родини, моїх покійних мами і тата.

Мама, Марія, народилася 12 вересня 1935 року в сім’ї Іванишин. На той час її мама, Павліна Стахівна, мала вже 37 років (1898-1994). Баба Павліна, з родини Добровольських, була замужем за Григорієм Іванишиним. Не маю року його народження. Дід Григорій був інвалідом після Першої Світової війни, отримав на це австро-угорські документи про пенсію. При польській владі отримав можливість мати трафіку, що давало можливість отримувати досить добрі гроші. Зі спогадів мами – дідо Григорій помер в 1947 році. Крім доньки Марії, моєї мами, баба Павліна народила доньку Ганю, котра дуже швидко померла. Синів було п’ятеро: Василь в 1923 році, Стах  в 1929 році, Іван в 1932 році, Теодор в 1938 році, Онуфрій в 1943 році, Теодор в 1938 році, та Онуфрій в 1943 році. Зараз, в 2022 році живе Іван на хуторі Погиблиці біля Перемишлян. Окремо треба описати спогади про вуйка Василя, долю котрого не знаємо після Другої Світової війни. Багато часу баба Павліна і мама згадували про нього, бажаючи отримати звістку про його долю. Друга Світова війна зруйнувала їхню хату в Болотні  - згоріла від німецького бомбардування. І життя родини Іванишинів стало дуже скрутним.

Тато, Матвій, народився 16 серпня 1935 року в сім’ї Прусаків. Його маму всі кликали Марина, родом з сусіднього села Подусів. Не маю даних про роки народження і смерті. Татів тато, Прокіп Матвійович, народився 6 березня 1913 року. За польської влади дідо батракував, якийсь час працював у священника. Але дідо згадував ті часи досить оптимістично. Він завжди давав собі лад, забезпечував себе і родину.  Прикладом цього була його розповідь про його заробіток у священника. Перед Паскою парафіяни зносили досить багато яєць до священника, котрий не знав що з ними робити. Дід Прокіп, котрий працював у священника, запропонував продати яйця в Перемишлянах, на що отримав згоду. За рахунок цього він зумів привезти гроші священнику і купив відріз сукна на штани синам, Василю і Матвію. Підчас німецької окупації дід Прокіп поїхав з сім’єю в Німеччину на роботу. На цей крок він пішов у пошуках заробітку, котрого не мав в Болотні. Після війни повернувся в село, хоча йому пропонували зайняти квартиру у Львові.  В Болотні, при совєтах, він був завідуючим фермою в колгоспі. Був партійним – не міг керувати фермою безпартійний. В 60-х роках він один переїхав жити в село Башмачка на Дніпропетровщині, де й помер. І в цьому селі він давав собі раду, працював столяром на фермі і для сусідів. Завжди обмінювався з сусідами врожаєм і продуктами, щоб мати різноманіття. Не маючи свині, у нього був смалець. Баба Марина і дід Проків мали ще двох синів: Василь (1934-…) і Адам (1943-…). Є й тепер родинні зв’язки в Башмачці. На даний час там живе сім’я Зоряни (р.н. 1974), донька старшого дідового сина, Василя. У неї двоє дітей: Діана і Руслан .  А старша донька Василя, Іванка (р.н. 1964), живе в Калуші, незаміжня. Діти Адама живуть в Калуші: Олег (р.н. 1967), має доньку та Галина (р.н. 1969), має сина.

В Болотні, розпочалося моє життя в 1956 році. Тихеньке невелике село на східному краю Львівської області. Не близьке до районного центру, Перемишлян. Понад 17 кілометрів грунтової дороги на той час, особливо після Брюхович через Іванівку. В Болотню можна було доїхати автобусом Львів-Бережани. Через погану дорогу маршрут відмінили. Є автобуси з Перемишлян і часом зі Львова через Болотню до Подусільної. Відсутність хорошого сполучення дає «спокій» довкіллю, але мешканці села змушені шукати собі роботу, а часом і проживання, в інших місцях.

В пам'яті тримаю картину початку села. Болотня розміщується в вузькій долині. З лівої і з правої сторони від основної дороги, височать «гори». Стоячи на вході до села, перед ставом, відкриваються хати і стайні, сади, городи та розгалуження вулиць,  вид на «гори». Права гора називається «Михалева», ліва «Виногора». Ліва гора знаходиться за церквою і цвинтаром. Центральна дорога, котру називали гостинець, прямує через село до виїзду на Подусільну, Нараїв і Бережани.

Нові можливості дають соціальні мережі, зокрема група «Болотня» у фейсбуку. Галина Демків прочитала частину моїх спогадів і доповнила своїми знаннями: «З лівої сторони є невелика гора Винна у вигляді сходинок, а далі простягається гора Підлісок і є ще одна особливість цих гір. Навесні Михайлева вкривається цвітом сон-трави, а Підлісок- горицвітом».

Батьки приїжджали в Болотню з нами, з дітьми, до баби Марини Прусак і діда Прокопа Прусака. Дідо і баба проживали в хаті біля потічка. Треба було перейти з гостинця на паралельну вулицю, ближчу до Михалевої. Пройти біля склепу-кооперативи і клубу. А далі треба перейти у вулицю, котра фактично була вузенькою доріжкою та опускалася до потоку (річка Болотнянка). По цій дорозі, повз бабину хату,  гнали на пасовисько корів, кіз, гусей, качок на Рудку . Доріжка була, як корито. Вузький низ і півтора метрові боки у висоту. Пізніше, коли приїжджали до баби автомобілем, то авто практично їхало боковими стінами. В селі ми відвідували й мамину родину. Ці приїзди часто відбувались на празник, на літнього Миколая. Були запрошення на весілля або на сумні події, на похорони.

Свої враження від розміщеного тексту у групі «Болотня» Maria Bagriak: « Не знайома з Вами, але по воду до цієї криниці іноді ходжу й зараз, коли нема електрики, я у відпустці. Моя хатинка - через потік направо, онуки дуже люблять її, а менша завжди запитує чи це її хата. Підтримую її, і дочці наказую, що має робити, щоб я могла завжди туди повернутися, бо кращого місця в світі немає, і про інше не мрію, лише про хатинку де народилася і виросла, де є потічок і садок, і городець маленький,на якому не перетруджуся, лише з величезним задоволенням на ньому працюватиму,...як дасть Господь...мрії, мрії»

Справа від дороги, котрою в дитинстві я йшов з братом Грицьком і батьками з «Кривулі» (Брюховичі)  до Болотні, спочатку могли бачити став. Це ознака початку села і завершення пішого переходу. Кілька разів на рік ми приїжджали в Болотню. На Кривулі ми виходили з автобуса, переважно Рогатин-Перемишляни або Івано-Франківськ-Львів і йшли пішки через Іванівку в Болотню.

 

Це вже в теперішньому часі, маючи нові технічні можливості, мешканці села надали можливість дистанційно, в комп’ютері чи на мобільному телефоні, подивитися на Болотню з висоти птахів – зробили огляд села за допомогою дрона.

«Я люблю село Болотня» -  https://www.youtube.com/watch?v=QO3ww4aEfds

   

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

            Опеньки. Одного разу гарний «врожай» зібрали в Болотні разом з двоюрідним братом, котрий живе на хуторі Погиблиці. Було це вже тоді, коли мені було 22-24 роки і ми вже жили у Львові. Я приїхав на хутір зі Львова, сіли на мотоцикл Петра і поїхали в Болотню, «Загай». Попали на дуже хороші місця. Не вистачило тари, котру взяли для опеньок і ми набрали опеньків в мою штурмовку, котру я зняв з себе. Ввечері я привіз опеньки у Львів, на Садову, де ми жили. Чистили опеньки до 3-ї години ранку.

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

Спогади баби Павліни Іванишин з родини Добровольських

            Вуйко Василь, найстарший син, 1923 р.н., перед війною вчився в Рогатині на священника. Підчас війни його взяли в «ліс», адже він був досить освічений і це стало основною «запрошення». З спогадів баби Павліни, він не сприймав методи дій «партизанки», опав в полон до Росії, в Ростов, а потім його обміняли на німців і він попав в Європу. Не маю нічого більше про достовірність тих спогадів. І після війни ще кілька років в селі було дуже неспокійно: продовжувались облави, арешти.

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

 

28 лютого 1945 року неподалік села відбувся бій підрозділу УПА під командуванням підрайонного провідника ОУН Миколи Бакая з відділом НКВС. У бою загинули 10 повстанців та трьох поранено. 13 вересня 1945 року підрозділ НКВС наскочив на хутір Під Телячим біля Болотні. На хуторі у той час перебувало троє повстанців. Побачивши стрибків, двоє втекли, а один сховався у хаті. До хати увійшли капітан з двома бійцями. Повстанець вбиває капітана, а солдати втікають, повстанець, тим часом, без перешкод покинув хутір. У 1946 році в селі діяла боївка районного проводу УПА сотенного «Меча» чисельністю 9 повстанців. 12 лютого 1946 року в селі загинув станичний інформатор Горобець Михайло Семенович (псевда — «Соловій», «Віра»).

 

Звіт за місяці: жовтень, листопад, грудень 1949 року. 30 грудня в селі Болотня большевики арештували секретаря сільради Іваньківа Василя.

 

21-23 березня 1950 року большевики перевели облаву на села Дусанів, Бачів, Подусільна і Болотня. Проводила більша кількість погранвійськ. В цей час також провели облаву на Болотнянський ліс.

 

25-27 березня 1950 року священиків з сіл  Іванівка, Білка, Болотня, Виписки, Дусанів були затримані. Арештували священиків з таких сіл Кореличі, отця Янчинського Григорія, Утіховичі, отця-декана Ляховича Гавриїла. згаданих вивезли на Сибір.

 

Вісті з терену за жовтень 1948 року. 11 жовтня в селі Болотня 9 більшовиків ніччю зробили наскок на хату Мельник Євдокії, де зловили Іваніківа Михайла, який втік і скривався від Донбасу. Його доставили до Перемишлян.

 

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

Баба Павліна завжди мріяла побачити сина. В 1968 році в Калуш приїжджала бабина племінниця, Явдоха, котра жила в Польщі після того, як була вивезена в Німеччину. Вона вийшла заміж за поляка, котрий воював проти німців і котрому надали фільварок на «німецьких» територіях, 15 гектарів з хатою  і господарськими спорудами - хутір Старий Клюком (Stary Klukom) біля Хощно (Choszczno), недалеко Старгороду. Підчас розмов в Калуші звучали спогади племінниці про те, що вона мала якісь записи про адресу вуйка Василя, котрий ніби приїжджав до них на хутір в Польщі. На основі цього, баба Павліна організувала в 1979 році поїздку разом зі мною до Польщі, щоб отримати більше інформації про зниклого сина Василя. Але нічого так і не дізналась – Явдоха стверджувала, що всі матеріали, листи і фото, вона знищила через те, що боялась тримати такі матеріали вдома. На цих, «німецьких», територіях довший час був страх. Туди приїзджали «в гості» німці чи інші особи, котрі не пояснювали чітко ціль відвідування хутору. Розглядали все, деколи ночували. Не було претензій чи погроз, але була атмосфера невпевненості: «можливо вони повенуться». І Явдоха боялась тримати папери, котрі можуть зашкодити. 

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

 

До моменту завершення операції виселення, 22 жовтня, всього було виселено з Львівської області 5271 сімей в кількості 15000 людей. В тому числі сімей кулаків 428, сімей середняків 3925, сімей бідних 490 , інших  - службовців, робітників, осіб без визначених занять 428.

Загальний звіт за час від 1 липня до 30 вересня 1949 року. На кожне село району большевики призначили одного міліціонера. До диспозиції вони мають власні коні, на яких об'їжджають свої участки. Їхнім завданням є стерегти майно колгоспів, щоб колгоспники не розкрадали та ловити молодь для Донбасу.

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

 

            Ймовірне перебування вуйка Василя Іванишина, маминого брата, в Європі після війни, мало відбиття на татовому браті – спрацювала робота КГБ. Стрийко, Адам Прусак, мав можливість в 1968 році поїхати за путівкою в Францію. Але його викликали в КГБ, розпитали про місцезнаходження вуйка Василя, котрий не був його прямим родичем … і в поїздці відмовили !? 

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

Спогади баби Павліни, народжена 1898 (з роду Добровольських), чоловіком був Григорій Іванишин

Баба Павлівна жила по сусідству з Колич Ганею. Не далеко церкви.

            Багато спогадів баба мала про голову колгоспу Болотні, Беньковського. Бабі Павліні приходилось утримувати сім’ю, в тому числі і за рахунок роботи в колгоспі. Дідо Григорій помер в 1947 році а баба повинна була опікуватися дітьми, котрі в 1947 році мали такий вік: Онуфрій – 4, Теодор – 9, Марія, моя мама – 12, Іван - 15, Стах – 18.

В колгоспі практикувалось «підбирання» деяких продуктів з полів, щоб забезпечити харчами сім’ю – не було можливості вижити іншим способом.

    ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

В інтернеті знайшов історичні дані про Болотню

Загальний звіт за місяці: квітень, травень, червень 1949 року. Щоб заробити трудодень в колгоспі треба: сапати 0,15 гектара, виорати до 0,50 га, викосити сіножаті 0,15 га, звезти збіжжя з поля 20 кіп.

На території Болотні знаходилась центральна садиба колгоспу ім. Жданова, котрий діяв в 1950-1999 роках. Артіль мала 779 га орної землі. Вирощувалися в основному технічні культури (цукрові буряки, льон). Тваринництво м’ясо-молочного напряму. З допоміжних підприємств був цегельний завод, млин, льонопереробний пункт. У селі — середня школа, клуб, бібліотека. Дільнична лікарня - у с. Іванівці.

 

    ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

 

            Цікавим для мене про ті давні часи був такий спогад баби Павліни. Після роботи на колгоспному полі з кукурудзою, група жінок верталась додому і кожна набрала собі трошки зерна кукурудзи і потайки несла додому. По дорозі їх перестрів бригадир колгоспу і сказав, що зараз по цій дорозі буде їхати голова колгоспу. Жіночки масово висипали кукурудзу в фосу і швиденько побігли додому. А баба Павліна зупинилась біля цієї купки кукурудзи і почала її визбирувати. Під’їхав голова колгоспу і почав питати про те, що вона робить. Почувши пояснення, він сказав, щоб вона швиденько підібрала все розсипане, адже за ним в село має приїхати представник району – має бути чисто. Баба Павліна все визбирала, напакувала куди могла всю кукурудзу, віднесла її в кущі і гарно заховала. А вночі направила старших дітей за цієї кукурудзою і таким чином забезпечила сім’ю та господарку на деякий час.    

    ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

В інтернеті знайшов історичні дані про 1949-1950 роки  

Ціни в магазинах: 1 кг солі - 1 карбованець 90 копійок, нафта за 1л два карбованці 70 копійок, одна пара черевиків 218 карбованців, 1 м полотна першого сорту 15 карбованців, другого 8 карбованців.Коли появляється товар першої потреби, то його продають звичайно з дорогими непотрібними товарами, до товарів додається платно політична література.

 

Звіт за місяці: січень, лютий, березень 1950 року. Зараз в Перемишлянському районі є 29 колгоспів. При кінці місяця березня большевикам вдалося суцільно сколективізувати 22 села. В інших селах є ще від 10 до 70 одноосібних господарств.

 

 

 

    ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

В інтернеті знайшов історичні дані про Болотню

 

В села району виїжджало 3 кінопересувки. Вони висвітлювали фільми: «Запорожець за Дунаєм», «Чапаєв»,  «Зоя Космодем'янська», «Битва під Сталінградом». 3 серпня большевики вбили господаря Майорчака Івана. Вночі згаданий господар вчув, що в його сад хтось закрався і тряс яблука. В саді були большевики. Коли господар вийшов в сад, то вони відкрили по ньому вогонь.

 

Як пише газета «Червоний прапор» з 8 травня 1949 року на Перемишлянський район розміщено позики в сумі 520 тисяч карбованців. На підставі даних большевиками вдалося зграбувати із сіл не більше 30% позики. В селі Брикун в селянки Манівської Юліанни большевики забрали хустину і подушку за те, що не хотіла здати позики. В селі Дусанів уповноважений Беньковский із своєю групою бандитів зловили Кухар Катерину, Пришляк Марію -  дівчат, знаючи що родичі будуть боятися за своїх і принесуть їм скоро наложену на них позику.

 

В селі Унів є артіль: лісопильна, столярська, ковальська і гарбарська. В тих артілях працює 6-20 людей. Зарплата від 5 до 100 карбованців на місяць. 

 

 

 

    ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

В інтернеті знайшов історичні дані про Болотню

Боло́тня — село в Україні у Перемишлянському районі Львівської області. Населення становить 679 осіб. Розташоване на річці Болотні — притоці Гнилої Липи, біля схилів Перемишлянського низькогір'я, за 19 км від районного центру Перемишляни. Через село пролягає автошлях Т 2007. Межує з населеними пунктами — Подусільна, Подусів, Шайбівка, Бачів, Іванівка.

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується піп (отже, уже тоді була церква), млин і 6 ланів (близько 150 га) оброблюваної землі. 1649 року село було спустошене татарами. У 1547 році Войцех Стажеховський отримав від короля правом «доживоття» село. У 1552 році село належало Львівському архієпископу. Власником «земських дібр» (великої земельної власності) у селі у 1880-х роках був магістрат Львова, який отримав це право як дарунок від останнього з роду литовських магнатів Госевських.

Болотня вперше згадується в історичних документах за 1442 рік. У 1649 році село було спустошене татарами.

На території Болотні в 1955 році досліджувався могильник І—II століття н. е. (відкрито 6 поховань). Археологічною розвідкою на околиці села виявлено давньоруське поселення XI—XIII століття. 

 

Церква Перенесення мощей Святого Миколая в с. Болотня (1912), мурована, але зведена в традиціях українського дерев'яного зодчества.

Про Перемишляни. Місто в Галичині. 1335-1772 і 1919-1939 роки було в складі Польщі. 1772-1918 роки – в складі Австро-Угорщини. 1939-1941 і 1944-1991 роки - було в складі УРСР, 1941-1944 - було в складі Німеччини, з 1991 – в Незалежній Україні.

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

Теперішній час в Болотні - в інтернеті знайшов дані про Болотню

 

В с. Болотня  діє фірма ПП «Агрофірма «Дзвони», 3800 га.

Керівник - Максимишин Зіновій Дмитрович.

Продукція: Пшениця, Ячмінь, Кукурудза, Гречка, Горох, Соя, Соняшник, Ріпак.

 Кількість працівників: 81 Холодильні камери розбиті на три типи. Для зберігання капусти, буряку, моркви. Також окремо фасувальний корпус.

https://kurkul.com/karta-kurkuliv/32-pp-agrofirma-dzvoni

Зіновій Дмитрович Максимишин народився в селі, де й поховані батьки. Дружина Катерина – теж звідси.. У Львівському політехнічному інституті здобув освіту «інженера-механіка».

Далекого 1999 року колектив ПП «Агрофірма «Дзвони» складався лише з трьох механізаторів, які самовіддано разом зі мною працювали вдень та вночі.

У подальшому великим стрибком у зростанні нашої професійної діяльності стала співпраця з ТОВ «Суффле Агро Україна». Згодом з’явилися й перші бізнес-партнери: Львівський КХП, Козівський, Золочівський та Радехівський цукровий заводи, Стрийський КХП, Аграрний фонд, ДПЗКУ. Сьогодні щодо експорту нашої продукції співпрацюємо з такими партнерами, як: «Луї Дрейфус Компані Україна», AДМ, «Гленкор Агрікалчер Україна», «Бунге», ГК «Рамбурс».

Партнерами в реалізації овочів є такі великі торгові мережі як «Сільпо», «Метро», «Арсен», «Рукавичка», «АТБ», «Ашан», «Велика Кишеня». Вирощування овочів – важливий сегмент у діяльності ПП «Агрофірма «Дзвони», хоча насправді це не надто прибуткова галузь. Зі сьогоднішньою потужною технікою для роботи в господарстві потрібно зовсім небагато працівників. Але постало питання, що ж робити іншим жителям сіл в окрузі? Так і виникла ідея створити цей підрозділ: на сьогодні – це 40 постійних робочих місць, а на час збору продукції ще 80 додаткових сезонних робочих місць.

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

Про школу в Болотні

Болотнянська школа,як середня, свій родовід почала із 1946 року, коли було відкрито восьмий клас і школі надано статус середньої. Перший випуск десятикласників відбувся у 1949 році.Тоді 34 учні вперше у Болотнянській середній школі одержали атестати про повну загальну середню освіту. Першим директором середньої школи був Цап І.О. Після нього директорами у різні роки працювали: Лебідь М.Д., Дуб'як М.В., Сіренко Ю.М., Демченко А.Т. Середню освіту здобули 1576 учнів.

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

Про Галичину в часи баби Павліни

Статистика за 1910 рік свідчить - у Східній Галичині проживало 5337 тисяч осіб, у тому числі: 3 791 тис українців (71,1%), 770 000 поляків (14,4%) та 660 000 євреїв (12,4%). Поляки становили більшість у містах. Львів мав приблизно 206 тисяч мешканців.

Галичина була одним з найбідніших регіонів Європи. У 1911–1913 рр. Національний дохід на душу населення становило близько 230 крон, тоді як у Трансільванії - 260 крон, у Словаччині - 306, в Угорщині - 368, в Чехії та Моравії - 544, а в Австрії - 567.

У 1875 р. діяло 25 деканатів і близько 300 парафій; безпосередньо перед початком Першої світової війни в 1914 р. кількість деканатів в архиєпархії становила 29; було близько 400 пастирських центрів. У міжвоєнний період у Львівській архиєпархії у 1926 р. діяли 372 парафії; у 1938 р. - 412 парафій. Кількість деканатів залишилася незмінною - 27.

1867 рік - Східна Галичина - 50 повітів (у тому числі 3734 гміни та 3488 фільварки) та місто Львів; Реформа 1867 р. передбачала реорганізацію судової влади. Цей період призводить до встановлення автономії Галичини та розширення самоврядування. Основа автономії країн Корони закладена в 1860 році.

Самоврядування. В Галичині трирівневе самоврядування: комунне, повітове та національне.

Бюрократія. Наприкінці XIX століття до чеської адміністрації надійшло близько 100 000 щорічниих вхідних документів, 400 000 - до найбільшого офісу в Австрії, яким був віденський магістрат.

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

Калуш. Це місто, куди переїхали мої батьки. І сюди переїхала значна частина родини і знайомих в Болотні. Після 1962 року місто давало робочі місця і житло тим, хто приїжджав будувати хімкомбінат та інші промислові підприємства. Будувалось житло, котре дуже швидко можна було отримати працівникам. Тато після отримання професії машиніста екскаватора в Львівському технічному училищі №1 в 1962 році, поїхав працювати на «передову» будову хімкомбінату в Калуші. Там отримав 2-кімнату квартиру на 4-му поверсі, в будинку біля 4-ї школи.

 

Обидва татових брата переїхали в Калуш на постійно. Також мамині брати, Теодор та Онуфрій, стали міськими мешканцями і живуть в місті разом з своїми сім’ямами. Вуйко Теодор  приїхав в Калуш після армії, після Сибіру – привіз дружину Валентину, народжену в Кургані. Мають дві доньки: Таня і Галю. Онуфрій також після армії прижився в Калуші. З дружиною мають сина Василя і доньку Світлану (переїхала у Львів – має доньку Ірину).

Калуш став мені рідним містом підчас навчання в школі. В перший клас я пішов в 1963 році в нову школу №4. Це була школа для розділених класів: українських і російських. Наша двокімнатна квартира була на 4-му поверсі в будинку, котрий був сусіднім з школою. В середньому під’їзді проживав директор школи, ветеран війни, Буряк. Сусіди навпроти  - з Білорусії. Вітька вчився в цій же школі в російському класі. Наші батьки жили з ними дуже дружньо, часто гостювали одні в інших.  Спілкування підчас початкових класів було багатомовним. Вітька говорив російською, а я українською. Були курйозні випадки. Одного разу баба Павліна зварила картоплі і зробила мені картопляну кульку, котру я взяв в руку і вийшов з цим на сходи, якраз вийшов сусід. Вітька здивувався з такої кульки, він не бачив чогось подібного і попросив дати йому. Я ж показав йому дулю, що спричинило скандал. Вітька дуже голосно розревівся, побіг до квартири. А звідти вийшли його батьки і почали виясняти причину та ще довго не могли заспокоїти Вітьку.

Дуже хорошою була моя перша вчителька. Протягом перших чотирьох класів вона заклала в мені основу бажання вчитись і заклала основні базові знання, вона вміла вчити, була справжньою «першою». Мені досить легко давались знання, особливо арифметика і я був одним з багатьох відмінників в нашому класі. Високі оцінки впливали на мою поведінку. Був випадок, коли я проспав на перший урок, як мені здавалось. Я постановив, що «не піду до школи». Я переживав за те, що я буду «запізненим» і «порушником», а це не риса «відмінника». Баба Павліна і мама вговорювали мене встати і йти в школу, стверджуючи що є ще час. Але я затявся і не злазив з ліжка. І мама вирішила покликати вчительку, скористатись тим, що школа поряд. Той ранок запам’ятався на все життя, адже вчителька прийшла до нашої квартири і таки пояснила, що є ще час «не запізнитися».

Наш клас, після завершення початкових класів, перевели в новозбудовану школу №6. До неї було значно далі, але це була нова велика школа, де вже не було російських класів.

ЗОШ №6 заснована 1968 року. З 2019року це Калуський  ліцей №6 Калуської міської ради. Адреса: вул. Стуса,13.

Паралельно з цим, я ще вчився в музичній школі. Тато десь «підштовхнув» мене до освоєння баяна. Запросили до нас вчителя з музичної школи, котрий визначив мої здібності: пропонував повторити ритм, стукаючи олівцем по столу, що в мене вийшло непогано. П’ять років навчання в музичній школі дали певні знання і досвід гри на баяні. На останньому році стався курйоз, в березні я перестав ходити на музичні уроки і міг не закінчити музичної школи. Причиною було те, що мій вчитель по баяну, А. Гузій, мав відпустку і мені дали підмінного вчителя, котрого я не сприйняв. Він був дуже молодим, ще й мав фізичну ваду, невеликий горб. Не знаю чому це вплинуло на моє навчання музики. На той час я відчував, що мої здібності є дуже низькими. Я вдало виконував мелодії на баяні в основному за рахунок «рахування», тобто механічної роботи на основі нотного листка з вказанням тривалості нот і гучності та ритму. Для випускного екзамену я готував п’ять мелодій. Виявилося, що моє виконання цих мелодій на випускному екзамені було сприйняте схвально комісією, котру очолював директор музучилища з Івано-Франківська. Мені запропонували поступати в це училище, але я не сприйняв цей напрямок.

Протягом 61 року існує Калуська дитяча музична школа. 60-ті рр. - утворено філію музичної школи в м. Калуш (вул. Корякова). Музична школа розміщувалася в приміщенні резиденції польського священика, позаду костелу святого Валентина. Воно не було пристосоване для занять, тісне, не в кожному класі було фортепіано. Згодом в цьому приміщенні добудували актовий зал. 

Набагато більше мене захоплювала математика і точні науки, що потім створило мені моє життєве кредо: системотехнік. В житті, на різних роботах і в різних ситуаціях, мені прийшлось багато аналізувати та складати алгоритми дій з врахуванням багатьох чисел. Такі мої дії, котрі завжди прораховую наперед, дають можливість йти по життєвому шляху без сторонньої матеріальної допомоги, з мінімальними втратами. Але це впливає на мою емоційність, котра є досить малою, переважає раціональність.

Шкільні роки дали перших друзів. Знайшов прізвища на груповому фоті 1971 року: Баволяк, Верста, Ворко, Данилків, Халупа, Дученко, Піцик, Качинська, Файфер, Романович, Романів, Климишин, Кузів, Прачук, Вовчок, Паздерський, Трач, Місяць, Джоджик, Крам, Гулійчук, Олімбровський, Вовчок, Веряскін, Кіраль, Шийка, Галахов, Попадюк. Вже в 6-й школі в нас клас прийшов Міша Николин, батько котрого був спеціалістом по млинах, їхня сім’я  переїхала до нового місця праці його тата, а до того вони жили в Тячеві. Ми з Мішою стали «нерозлийвода». Він дуже захоплювався хімією, приймав участь у всіх конкурсах, котрі проходили по радіо чи оголошувались в пізнавальних юнацьких журналах. Вдома він мав свою лабораторію, в котрій постійно експериментував. Бікфордів шнур, патрон-двигун з енергетичною сумішшю для макету ракети, магнієві «бомбочки», димний порох  - це все він робив власними руками. Доречі, мав попечені руки. Після 7-го класу, на канікулах, маючи напівспортивні велосипеди, я з ним поїхав в Івано-Франківськ, а це 30 кілометрів, щоб закупити хімікати, котрі були тільки в одному магазині. Ми разом ходили в гурток ракето моделювання, виготовляли діючі макети, запускали їх, їздили з членами гуртка на змагання в Івано-Франківськ. На одній шкільній лінійці, на стадіоні, ми приготували модель, запустили її і мали прикрість – відклеївся один стабілізатор і ракета впала на землю та почала крутитись по ній - без побічних наслідків. Але це врізалось в пам’ять. Так само, як випадок з димним порохом. В Калуші можна було знайти сірку, котра була біля заводів. Цей матеріал використав «хімік» і вирішив випробувати димний порох. Розклав його на поручнях свого балкону, приєднав і підпалив бікфордів шнур, повернувся і кімнату, закрив балконні двері і ми за кілька секунд побачили дуже великий клубок диму. Практично зразу пішли на вулицю до інших «справ». А ввечері мама Мішки проводила «розбір» ситуації: сусіди з будинку навпроти бачили цей «вибух» і донесли мамі. Добре, що пожежну не викликали – дим швидко розвіявся.    

Основні зусилля Мішка робив на засвоюванні знань з хімії, а інші предмети були йому не такі цікаві і він мав низькі оцінки. Після школи, маючи низькі оцінки в атестаті,  Мішка подався в Москву і поступив в Менделєєвку. З часом став директором електродного заводу.

Знайшов в інтернеті інформацію про Николина. З 25 грудня 2002 р. він засновник

ЗАТ "Електрод" в Росії. Є учасником міжнародної Асоціації електродних підприємств з осередком в Києві і кілька разів згадується його ім’я в грудневих записах у поздоровленнях з днем народження. Зокрема в 2017 році є вітання, як заступника генерального директора ЗАТ «Електрод» https://association-electrode.com   

 

Запам’ятались слова Мішки про «невизначеність», як найбільший страх, котрий він бачить в житті. Ми часто прогулювались в Калуші від «палацу» до «аврори», проводячи час у бесідах. Після того, як Мішка оселився в Москві, вдалося одного разу побувати у нього вдома. Якось випало мені отримати відрядження по моїй роботі і вдалося зустрітись з другом. Не попав я на зустріч з ним ні разу, коли він приїжджав в Калуш до родини.

Дуже позитивні спогади про учительку англійської мови, котру сприймав як дуже авторитетну особу. Добре викладала англійську, шкода тільки того, що після 8-го класу я пішов в технікум і не освоїв цю мову досконаліше. Ні в технікумі, ні в інституті я не отримав більше знань з англійської. Вже з часом частину мови вивчав при використанні програмування, при читанні інтернет газет, при роботі з грантовими програмами. Ще кілька вчительок залишилися в спогадах: математики, географії, фізики. Класний керівник, вчителька української, дала мені дуже хороше пояснення про мене, підчас випускного балу. На випускний мене запросили і я приїхав зі Львова, де вже вчився тоді в технікумі. Ось приблизно її слова: «Математичні знання для тебе були доступнішими і простими – ти освоював «типові приклади» і потім їх автоматично використовував для повторювання. А для української мови, для інших усних предметів, потрібен терпець, потрібне читання – на це тебе не вистарчало». Це я вже потім зрозумів і зробив зміни для себе в технікумі і особливо при вступних екзаменах в інститут. При вступі в інститут я передбачав використати шпаргалки, мав їх кілька десятків. Але тема екзамену не співпала з жодних готовим текстом і я зробив поєднання з чотирьох текстів, використавши «заготовки», як в математиці.  З часом, на роботі, я освоїв написання текстів. Деколи це дає «перебір», адже я хочу описати дуже детально і широко, а більшість «читачів» не готові до цього, особливо в технічних текстах.        

З вчителькою географії поєднано перше розчарування «дійсністю». Терміни «злодій» чи «злочинець» були для мене, школяра, далекими. Не знаю деталей, але пам’ятаю про те, що почув про затримання чоловіка цієї вчительки, котрий працював «на базі». Це був шок для мене, не сприймав я можливості поєднання хорошої вчительки з «злочинцем» чоловіком. Ідеалізм життя в моїх очах почав зменшуватись.

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

10 липня 2022 року. Погиблиці. Спогади від вуйка Івана, брата моєї покійної мами Марії.

Іванишин Іван Григорович. 12.09.1932 р.н.

Відео від 10 липня 2022 року. В його хаті - хутір Погиблиці біля Перемишлян.

Син Іванишина Григорія Васильовича, 1897?-1946-7?

і Павліни Євстахіївни 1898-1984 з родини Добровольських. Похована у Львові. Фото могили на Сихові.

В Іванишина Григорія Васильовича були брати: Демко, Іван, Яндрух і сестри: Настя, Мариська, Ганька.

В Добровольської Павліни Євстахіївни біли сестри: Паранька, Настя, Явдоха – 102 р, Ганька і брат Василь. У Ганьки бул доньки Євка, Катерина, Марія. В Євки – донька Леся, в Катерини – Марія, в Марії – сини Микола Баран  і Василь Баран.

+ + +

Короткі розповіді, котрі дав Іван Іванишин.

Прийшов з армії 24 грудня 1955 року. Мама Павліна на жорнах молола зерно на муку. Мав на собі військову форму, а вдома навіть не мав у що перебратися, бо була велика нужда – у війну погоріли, мама Павліна після смерті тата «Грицька Дерев’єного» самостійно утримувала Стаха/1932-?, Марію/1935-2021, Федя/1938-2022 і Онуфрія/1943-2021.

 

В Болотні Івана познайомили з Заплатинською Ольгою – сприйняла його «посаг»: військовий костюм - взяли шлюб. Костюм до шлюбу позичив жінчин брат, Славко, і цей костюм прийшлось віддати після шлюбу. Коли священник після шлюбу запитав про оплату, то Ольга зголосилася оплатити вінчання, бо Іван мав тільки 3 рублі, котрі віддав на церкву.

Переїхали жити на хутір Погиблиці, біля Перемишлян. Ольга працювала на маслозаводі. Похована в Перемишлянах. Іван – на мебельній. Має 4 тисячі гривень пенсії.

Іван Іванишин має сина Петра, 14 жовтня 1956 р.н. В Петра сини: Володимир і Тарас. Тараса призвали до армії 9 липня 2022. Від синів є двоє внуків. Донька Марія має доньку Іру.

+ + +

Підчас війни, коли німецький літак спалив хату, жили в Капустяниках, на Генцовім, котрий виїхав в Німеччину.

+ + +

Про найстаршого брата, Василя, невідомо нічого після війни. До війни вчився в Рогатинській гімназії. Іван запам’ятав прізвище Угрин – такий вчитель був в Рогатині. Але Іван говорить, що Угрин був директором. Згадав Іван, що в цього вчителя син замерз взимку, на лижах поїхав кататися.

Підчас війни Василь був в партизанці. Мав друкарську машинку, друкував листівки. Мав автомат в шафі. Потім ніби був в Ростові в полоні. Тоді був обміняний і попав в Німеччину. Слід зник. В ті часи боялися питати і розповідати про зниклих родичів. Але з часом, в Перемишлянах Іван побачив дуже подібного до Василя і до нині живе, що то Василь був під чужим прізвищем. Був такий вчитель Угрин.    

На відео спогад Івана про довідку від Василя з войська, з котрою мама ходила в Поморяни, щоб дали допомогу на сім’ю.

÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷ ≈  ÷ ≈ ÷

Мій вуйко Василь, 1923 р.н., (син Григорія Іванишина і Павліни 1898 р.н. з роду Євстахія Добровольського) вчився в Рогатині. В той час там вчителював  Микола Угрин-Безгрішний (18 грудня 1883, с. Куп'ятичі, Перемиський повіт, (тепер Польща) — 18 січня 1960, м. Новий Ульм, Німеччина Novy Ulm) — відомий прозаїк, поет, драматург, видавець, фотограф, педагог, а також активний учасник національно-визвольних змагань та громадський діяч. Меморіальний музей-садиба Миколи Угрина- БезгрішногоУчитель гімназії в Рогатині (1911 — 44), Один з псевдонімів (Венгжин), працював викладачем української, латинської, німецької і польської мов в Українській гімназії. Підтримав ідею створення дивізії Галичина. Більше того, сам вступив у її ряди. 19 липня 1944 р. з наближенням фронту емігрував на Захід. Заснували Пресову квартиру УСС в 1914 році з ініціативи сотника Никифора Гірняка, Петра Герасимова, Юліана Буцманюка, Івана Іванця, Миколи Угрина-Безгрішного та Івана Рихла. З приходом радянської влади Микола Угрін працював директором Рогатинської середньої школи для дорослих.