Тут мешкав, переживав різні емоції, отримував знання та досвід

 

Основні місцевості де мешкав та переживав різні емоції, отримував знання та досвід: Болотня, Калуш, Мшана, Львів. Країни, де побував: Польща, Чехія, московія, Молдавія-Придністров'я, Білорусь.

 

Поки вчився в школі дуже часто перебував в тих рамках моралі, котру нав’язували вчителі комуністичної системи. Як учень, я дуже переймався тим, що заставляли робити вчителі, переживав за те, «як на мене будуть дивитися, якщо я не впишусь в запропоновані правила поведінки». Можливо, вчителі не мали бажання творити з мене чи інших учнів «роботів». Але  я дуже часто був в стресі підчас перебування в школі, підчас підготовки домашніх завдань. Особливо це стосувалось «невиконання» завдання, котре було пов’язано з тим, що я забув вчасно зробити і починав панікувати, нервуватися сам і злитися на всіх вдома. Для прикладу, в жовтні чи в листопаді нам сказали принести в школу засушені листки трав і дерев, гербарій, котрого я не створив влітку і на початку осені.

 

Баба Павліна і мама в Болотні, а потім і в Калуші, дали перші уроки релігії і церковного життя. Велика церква Михайла в Калуші, у старій частині міста була єдиною, куди ходила молитися баба і брала мене на богослужіння. Тато мав партійний білет, не ходив з нами, але не «воював» з бабою. У нас вдома я не відчував татової «партійності». Він не був на якійсь керівній посаді, а працював на «білорусі» - копав ями чи траншеї. Вдома не було розмов про його «обов’язки» для партії.

У нас вдома відмічали всі релігійні свята, як це тоді було заведено: іменини Михайла, Марії, Василя, Григорія; Паску, Різдво … Два татових брати і два маминих брати дуже часто були у нас на святкуваннях. Вони отримали квартири в Калуші після нашого переїзду, а народжені вони були в Болотні. В Калуші Були й інші родичі з Болотні, котрі також оселилися і працювали в Калуші.     

 

Кожної неділі можна було почути Службу Божу з Ватикану по радіо, котру дуже голосно слухала сусідка з першого поверху в своїй квартирі. Баба Павліна тримала з нею велику дружбу і ми дуже часто разом слухали Службу Божу. У нас не було дуже великого заставляння бути набожним дітям. Вже десь в сьомому класі школи вчителі почали заставляти поступати в комсомол. І мене, як одного з кращих учнів, також це не минуло.

У восьмому класі стався неприємний випадок, коли я загубив комсомольський білет. То був великий шок. Я не знав, де білет, і дуже сильно скандалив вдома, що «ніхто нічого не знає». Виявилося все досить просто - білет був в шухляді, в тумбочці, котра мала дві шухляди. Якось так сталося, що комсомольский білет впав поза шухляду і був нею припертий до задньої стінки і його не було видно зразу.

Вже потім в технікумі комсомольський білет не був таким актуальним, але досить багато нам насаджували подій у Львові Львові, зустрічей і суботників та лекцій.

Ще пізніше, у віці 28 років, це вік коли коли закінчився комсомольський період, мені запропонували надати свій комсомольський білет і в ньому поставили відмітку, «відзнаку» від керівника Львівщини, котрим був Шлапак «про перебування в комсомолі». На цьому мій офіційний контакт з комуністичним режимом був завершений. 

 

Технікум. Традиційно мене тягнуло на якусь активність, адже в школі «був передовим». І в нашій групі мені запропонували і я не відмовився бути старостою групи. Не пам'ятаю щоб були якісь прикрі випадки від цього, але мені треба було організовувати певні загальні групові дії.

 

В Проектно-конструкторському інституті конвеєробудування, де я працював 16 років, я також проявляв  активність, зокрема, був профоргом відділу. Приходилося виконувати вказівки партійних керівників інституту для проведення зборів, організовувати суботники.

 

Випадок. Ігор Сирямін працював у відділі інженером з обслуговування техніки. Не знаю як складалося його життя, але одного разу до мене підійшли партійні керівники інституту і сказали, що я повинен провести збори працівників відділу,  щоб висварити Ігоря через те, що він вирішив поїхати з Радянського Союзу, адже він хоче женитися на жінці із Лівану. Прийшлось проводити такі збори, на котрі прийшов парторг інституту, Поліканов. Він був ще й заступником начальника нашого відділу, безпартійного єврея Тільмана. Дуже багато запитань ставив парторг Ігорю, всі запитання було заготовлено ним наперед. Але й Ігор був «заготовленим» - із здивуванням слухали ми його відповіді про політичну систему в Лівані, про умови життя за межами Союзу. Тоді не було інтернету, не було новин про різні країни і дивно було чути від Ігора його знання про Ліван. Він таки поїхав в Ліван. Ми, працівники відділу, змушені були «проходити» через такі ідеологічні пункти «миття», кожного тижня слухати по 15 хвилин «політ-інформацію» на основі вичитування політичних новин про «дії партії», котрі описувались в «Правді», «Ізвестіях» та місцевій пресі.  

 

1975 року я закінчив технікум і за допомогою знайомих, котрих мала моя мама я влаштувався, точніше, мене влаштували на роботу на 125-й завод. Два місяці я працював в дев'ятому цеху як наладчик апаратури. Щодня мені приносили вже готові плати, котрі треба було перевірити на якість. Зранку я набирав і приносив до свого робочого столу вимірювальне обладнання згідно інструкції. Було потрібно зробити всі пункти перевірок і переконатися що плати працюють. Зарплата на цьому робочому місці було дуже високою 195 рублів на місяць, це в 1975 році.

Восени, потрібно було звільнитися тому що мене призвали до армії. Я прийшов призовну комісію, організували вдома проводи і я пішов на призовний пункт на вулиці Шевченка. Мене відправили в Чернівці у військову частину, котра готувала спеціалістів радіотехніки для служби в Німеччині. Перші три тижні пішло на облаштування. Ми не попали зразу в казарму, а спочатку ночували в спортзалі, котрий був облаштований ліжками. Ми проходили заняття, в т.ч. ходили строєм в баню. Кожного дня ми проходили містом. Одного разу мені стало погано прямо в строю, мені потемніло в очах. Наступного дня мене відправили на медичну комісію. Лікарі-євреї перевіряли тих хто був забракований у своїй частині. Виявилося, що з моєї частини був ще один хлопака, котрого також перевіряли лікарі. Його мама працювала у Львові в психлікарні на Кульпарківській. Мене лікарі перевіряли після цього хлопця і, фактично, не дивилися на стан мого здоров'я, а просто відмітили, що я симулянт і  що я наслухався порад від цього хлопця, сусіда по казармі, і що ми разом симулюємо хвороби. Цей хлопака дійсно досить дивно поводився. Його ліжко було на другому поверсі, наді мною. І вночі він кілька разів зіскакував на підлогу, йшов до  дверей і голосно просив впустити його маму. Нас двох відправили до Львова. Призовна комісія не робила додаткового огляду і призначила нам наступну дату відправки, через два тижні. Мене відправили в іншу частину, в місто Чернігів, навчальний центр «Десна», так називалася частина. Там готували безкоштовний штрафбат. Адже це була «учебка» залізничних військ і, практично, всіх відправляли на БАМ (байкало-амурську магістраль). Протягом наступного місяця мені знову стало погано, знову темніло в очах. Завдяки тому, що в частині була Лікар, дійсно спеціаліст з великої букви, мені повезло з оцінкою мого стану. Мене поклали в госпіталь, де діагностували прорив язви шлунку з кровотечею. Через два місяця мене комісували. Ось так закінчилася моя військова служба.

 

Політичні події, котрі розвивалися протягом усього життя.

1956 рік. В рік мого народження в селі Болотня в Перемишлянському районі, вже не було Сталіна, я тільки тепер це фіксую. На той час керував країною Хрущов. Читаючи різні історичні документи, читаючи відкриті архіви знаю, що це буде важкий період. Сільські жителі були прив'язані до села, у них не було паспортів, мешканці сіл не мали можливості виїхати з села і працювати в містах. Мій тато для того, щоб отримати паспорт, влаштувався на роботу в Сталінськ, напевно на шахту. Але не працював там довго і повернувся назад додому, маючи вже ширшу можливість будувати своє  майбутнє.

1961 рік. Враховуючи, що я народився 12 квітня, то вже після 1961 року цей день став для мене не тільки днем народження, а ще й згадкою про день космонавтики. В школі завжди говорив що я хочу стати космонавтом. Тепер читаючи історичні матеріали про 12 квітня виникає багато запитань про Гагаріна, як «першого» космонавта. Комуністичний режим завжди приховував багато провин, котрі постійно були при підготовці першого польоту в космос. Особливо це стосувалося життя випробувачів, як і життя інших спеціалістів та громадян, котрими часто жертвували для досягнення чергової «перемоги» комуністичного режиму. Ідеологія режиму перемагала здоровий глузд і не сприймала людину, як основну цінність. 

 

1962 рік. Тато закінчив училище механізаторів екскаваторщиків і поїхав працювати в Калуш. Почалося будівництво Калуського хіміко-металургійного комбінату. Всесоюзна «стройка».

1963 рік. Наша сім'я переїхала в Калуш в двокімнатну квартиру на четвертому поверсі біля четвертої школи. Забезпечення житлом велося в Калуші дуже швидко. Союз хотів оперативно відкривати заводи, створювати нові види продукції. При цьому не враховували того, що ця продукція і саме виробництво може бути шкідливим мешканцям Калуша. Початково передбачалося, що нове житло буде створюватися за 15 км від Калуша і працівників будуть довозити поїздами та автобусами в Калуш. Але комуністичний режим завжди шукав дешевші варіати і вирішили будувати житловий масив за 3 км від «хімії», збудували багатоповерхівки, школи, училища, дитячі садочки, магазини та інші заклади. А потім ми почали дихати хлором та іншими іншими випарами. І через вісім років, в 1971 році дуже багато людей почали думати про те, як «втекти» з Калуша.

 

Школа в комуністичні часи не могла обійтися без руйнування психіки. Спочатку мене прийняли в жовтенята, це була обов’язкова процедура для «кращих» учнів, адже за нас вирішували вчителі і батьки і, практично, неможливо буде відмовитись. Потім комсомол. Треба було читати комуністичну прессу, як дорослу так і дитячу, «правильно» говорити про «партію», про «успіхи». Але тоді в мене ще не було якоїсь самостійної свідомості.

Вдома говорили про релігію, про церкву, але воно ще не сприймалося як переконання. Це був вплив комуністичного режиму на свідомість кожного учня.

1971 рік. Технікум у Львові. Комуністичний режим продовжував впливати на формування «потрібної» свідомості: через відвідування обов’язкових лекцій в львівському міському лекторії на пр.Шевченка, через прилюдне читання офіційних газет підчас «політ-інформацій». В усіх технічних роботах, в курсових чи в  доповідях, потрібно було згадувати «рішення партії і  з'їзду», без цього роботу не приймали.

1975 рік. Після закінчення технікуму вперше серйозно скористався «блатом» - за допомогою маминих знайомих мене влаштували на роботу після технікуму. Мама працювала завідуючою вареничної в Брюховичах, біля Львова. Туди приїжджало дуже багато керівників з різних організацій «поїсти-попити-поговорити». Мама знала багатьох з цих людей, знала де вони працюють і попросила одного з них про допомогу у влаштуванні мене роботу. З цією допомогою я і влаштувався на 125-й завод, на «престижну» роботу з великою зарплатою, 195 рублі на місяць, робітником 9-го цеху із спеціальності налагоджування електричних елементів. Став робітником, хоча після технікуму вже мав спеціальність «технік-електрик електронно-обчислювальних машин».  Працював правда тільки два місяці, адже восени мене забрали до армії. 

Цікаво, що диплом технікуму не дозволив мені змінити напрямок роботи. Після того, я мене комісували з армії, появилась ідея знайти «фізично легшу» роботу – поступити в училище на офіціанта. Коли я з мамою приніс документи для вступу в училище на вул.Лесі Українки, то директор училища не дозволила приймати мене: потрібно було мати атестат про середню освіту, а з дипломом технікумуму не дозволяли вчитися на нижчому рівні, не можна було освоювати «робітничу» спеціальність. Держава вже затратила гроші і час на мене для вищого рівня, то ж не допускала «опускання».  

 

Армія. Учбова частина в Чернігові готувала спеціалістів залізничних військ для того, щоб забезпечити всесоюзну будову робочими руками. БАМ – байкало-амурська магістраль, всесоюзна будова залізниці через сибірські болота, сибірські ліси. Наша рота мала частину призовників, котрі приїхали з Грузії. Вони постійно мали «кишенькові» гроші протягом першого місяця і дуже часто користувалися послугами військового магазину, чайною, щоб купувати  собі додаткову їжу. Грузини виглядали дуже гоноровими. Але мали досить багато проблем з дисципліною: запізнення в строй, сперечалися з командирами. Виявилося, що через місяць частину призовників залишали для продовження навчання, а іншу частину просто відправляли вже в військову частину на БАМ. Біля 10-ти хлопців-«вояків» були виставлені перед нами, перед строєм, і їм зачитали наказ про переведення в робочу частину, в Сибір. І тут у них пропав весь гонор. Грузини стояли і плакали. Плакали також москвичі, котрі також поїхали в Сибір, вони також себе рахували вищими, але виявилося що система їх принизила.

 

Технікум. Комуністична система організувала нищення свідомості, зокрема, за допомогою так званих стражів порядку «добровольців-дружинників». Студенти цікавилися цим напрямком тому що можна було отримати звільнення з навчання на два дні, якщо ти ввечері підеш на чергування на 4 години разом з міліцією. Студентів обирали на добровільній основі, але фактично це було обов'язкова участь студентів в патрулюванні Львова. Відмова студентів перетворювалася на моральний тиск підчас навчального процесу.

Декілька разів долучився до такого патрулювання. На одному з них познайомився з оперативним загоном комсомольців, котрий мав штаб біля оперного театру. Вони були на голову вище від «дружинників по організації патрулювання і вели його самостійно, без міліції. Я і ще один колега з групи, Яцків Володя вирішили приєднатися до них. Яцківа кликали «бі-бі-сі», похідна кличка від радіостанції BBC, через те, що він дуже багато говорив. Доречі, моя кличка була «заєць», хтось так зреагував на моє прізвище, де є букви «русак». Ми вирішили записатися в цей загін. Прийшли на перше патрулювання, котре зразу стало й завершальним для нас в цьому загоні.  Ми побачили зовсім іншу картину, зовсім інших комсомольців. Не тих, котрі мали совість, котрі дбали про громадський порядок. Це були так звані «комсомольці», а фактично особи  з спотвореною свідомістю і совістю. Протягом вечора ми переконалися в цьому в двох місцях, куди приїхала наша група для контролю за громадським порядком. Клуб на Сихові, в кінці вулиці Зеленої. Там проходили танці, на які керівники загону вирішили зайти і перевірити правопорядок. Але виявилося, що насправді не правопорядок вони бажали контролювати, а їм потрібно було показати свою силу. Для нашого переміщення по Львову нам дали вантажний бортовий автомобіль, з напівбудою. Були поперечні лавки і нас шестеро чи семеро сиділо в кузові цієї машини під накриттям біля кабіни, а задня частина кузова була відкритою. Два керівники загону пішли в клуб, ми чекали в кузові машини. Через деякий час ми побачили, що вони вибігли з цього клубу, заскочили в кузов машини і наказали швиденько від'їжджати від клубу. Виявилося, що в цьому клубі був місцевий міліціонер, участковий, який слідкував за порядком і він не захотів запускати «комсомольців». Група місцевих хлопців разом з участковим вирішили показати хто є господар і хто правий, готувалися показати це й кулаками. Наша машина проїхала пару сотень метрів по Зеленій, на виїзд зі Львова, розвернулася і почала їхати знову до Львова. Біля клубу пролунала команда зігнутися і захистити свою голову. Це було дуже вчасно сказано тому, що на машину біля клубу почали летіти каміння і палиці. Добре, що нікому не зашкодили. Не вдалося керівникам нав'язати свою позицію в клубі, що вони головні з правопорядку.

Друге місце куди ми приїхали - танцювальний майданчик в парку культури, так звана «клітка». На самому вході почалася суперечка. Керівник цієї «клітки» мав подібне посвідчення захисника «правопорядку», яке показали «комсомольці». Але він був один, а «комсомольців» було більше. Почалася бійка з керівником, появилася кров. Керівника цієї «клітки» закинули в кузов машини і привезли в штаб, біля оперного. Потім викликали міліцію, котрій пропонували забрати цього керівника у відділення міліції. Але міліція не захотіла цього робити тому, тому що він був дуже побитий, була кров. Міліція поїхала. Керівники загону, «комсомольці», фактично були бандитами, котрі офіційно хотіли використати свої кулаки для задоволення своїх амбіцій. Побачивши це, я більше не ходив в цей штаб, відмовився від патрулювання.

 

Ще один цікавий випадок. Система створювала враження «відкритості» при перевірках кафе. Таку перевірку робили шестеро осіб, куди крім міліції, прокуратури, відділу боротьби із злочинністю, залучали дружинників. Один раз я був на цій перевірці на Личаківській, недалеко від ринку. Це було маленьке кафе практично забігайлівка. Став свідком процедури організації перевірки. Працівник прокуратури чи міліції, хтось з офіційних осіб, отримав від завідуючої накладні на товар, котрий знаходився в кафе. Коли підбили загальну суму, то виявилося, що сума накладних не сходиться з переписаними продуктами. Завідуюча тут же вирішила показати що в кафе все є, і ще раз почала перекладати всі накладні. Виявилося що всі накладні зійшлися - можливо оперативно додала якусь накладну, якої не вистачало. Це був період коли у магазинах не вистачало багатьох товарів. А тут під прилавком ми побачили шампанське, шоколад, коробки з цукерками. Я сказав, що я не проти мати шампанське. Перевірка завершилася успішно для завідуючої і вона запропонувала шампанське. Це не був хабар. Я заплатив 6 рублів і приніс додому шампанське був щасливий, що попав на таку операцію.

 

Мшана. 38 років прожили разом з Олею, з дітьми і внуками в цьому селі, котре дало дуже багато життєвого досвіду.

Найперше шлюб - 5 серпня 1982 року. Родина Олі дуже релігійна. 1982 рік - рік шлюбу. Ще не було відкрито греко-католицьку церкву. Сам давній храм в селі, збудований в 1799 році, був складом заводу кінескопів. Греко-католики потайки молилися з священниками вдома, по хатах. Наш шлюб також проходив таємно, не в той день, коли була офіційна розписка, не в той день коли проводили весілля – за місяць до цього, щоб не попасти під «всевидяще око» міліції. В хаті було біля 10 осіб разом зі священником, котрий провів сповідь, дав шлюб. В той же час на вулиці хтось з родини чергував, слідкував чи не їде міліція.

1988 рік. Греко-католики стають офіційною церквою. Громада села подає заяву в райком партії на реєстрацію парафії. Але церкву віддають православним, за котрих до того часу не було чути, але вони створили свою двадцятку. Напевно це були дуже тісно пов’язані особи з комуністичною системою, якщо вони так швидко організувались і їм так швидко зареєстрували діяльність.

Через півроку я отримав ще один урок під церквою. Я побачив що таке маса людей, маса некерованих людей. Понад 50 людей з обох сторін стояли на церковному подвір'ї. З одного боку греко-католики, з другого боку «православні». Йшлося про відвоювання від православних ключів від храму, котрий вони отримали від партійної структури і заводу.. Три дні практично йшла «війна» біля церкви, крики, образи, грізні погляди. Потім пішла «стінка на стінку», щоб відтіснити православних з церковного подвір’я. Я був в першому ряду, старався заспокоїти як наших, так і осіб з «тої» сторони. Були різні образливі вигуки, велася постійна суперечка, але не дійшло до фізичних пошкоджень один одного. Та все ж за якийсь час пішли чутки селом, що я був один з тих у кого в руках був ланцюг і що «він готовий вбити сусідів». Брехню розповсюджували присутні, котрі називали себе  віруючими, але котрі не рахували гріхом вести наклеп на невинну людину. Це був один з уроків про подвійне моральне життя «віруючих».